Малоросійський хахоль Івашка Брюховецький: «Одружіть мене з якоюсь московською дівкою»

 

Малоросійські какли і малоросійське какляцтво, як явище, мають «гідний» їхньої справи ідеал — вєрнава холопа  і найніжчого подножка прєсвєтлого прєстола прєсвєтлого  вєличества Івашку Брюховєцкава — до якого вони мають тягнутися і в усьому бути схожими на нього.

«Женіть мене на московській дівці!»

1663 року, в Ніжині, на сумнозвісній «Чорній раді» Україна розпалася на два гетьманства: лівобережне й правобережне. Лівобережні гетьмани України, подібно до нинішнього українського уряду дивилися лише у північно-східному напрямку.


Вирішальним фактором на користь вибору Івана Брюховецького стало московське військо, яке було під рукою спеціального царського посла, боярина Велікоґаґіна, присланого на раду до Ніжина. Інший кандидат Яким Сомко разом із старшиною утік від повсталої «черні» до обозу Велікоґаґіна, а той звелів їх заарештувати «як ворохобників».

Після цього обрали Брюховецького, московський посол утвердив цей вибір, а Сомка, Золотаренка і ще кількох політично активних представників старшини засуджено за зраду, і страчено.

Іван Брюховецький одразу ж почав зміцнювати московську владу над Україною, сам ідучи назустріч московським бажанням і роблячи всілякі уступки задля особистої користі та інтересів своїх прихильників.

У вересні 1665 року він сам поїхав до Москви з численною делегацією ґенеральної старшини — полковників, сотників, нижчої старшини, представників від духовенства, міщанства й від рядових козаків; всього поїхало з ним понад 500 людей. Цього Москва добивалася і від попередніх гетьманів, тільки ті — не хотіли.

Брюховецькому зроблено урочисту зустріч, він відбув аудієнцію в царя, якому підніс багаті подарунки. Гетьман заявив про своє бажання одружитися з якоюсь «московською дівкою» й прохав визначити йому молоду.

«Гетман верного войска вашего царского верный холоп  и   найнижниший подножок пресветлого престола пресветлого          величества Ивашка Брюховецкий»


Потім просив для України митрополита з Москви, собі маєтностей поближче до московського кордону й «прислання  до України значнішого відділу московського війська» для своєї особистої охорони. У Москві Брюховецького справді оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне весілля.

Але головне — гетьман зробив заяву, що він «б’є чолом цареві всіма українськими городами», що означало, що податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусили б іти всі українські державні доходи з продажу горілки й митні збори із зовнішньої торгівлі, та щоб по всіх найбільших містах України було призначено царських воєвод із військом: до Києва, Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгороду-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра.

Також передбачалося, що відтак вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.

За такі щедрі поступки, коштом української автономії, сам Брюховецький дістав титул боярина й цілу Шептаківську волость на північній Чернігівщині, в вічне володіння; вся старшина — маєтності й московське дворянство; духовенство — маєтності.

При від’їзді з Москви гетьман і всі, що були з ним, дістали щедрі подарунки соболями. А себе після цих всіх царських ласк він став іменувати так: «… гетман верного войска вашего царского верный холоп и найнижниший подножок пресветлого престола пресветлого величества Ивашка Брюховецкий».

Повернувшись в Україну на початку 1666 року, він почував себе твердо й поводився з старшинами зверхньо. Політичну опозицію хапав і відправляв до Москви, звідки їх засилали далі до Сибіру.

Минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив.

Представники церковних верхів відкрито протестували проти посилення московських впливів.

Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви. Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті.

У 1667-1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників.

Побачивши загальне незадоволення в народі з приводу запровадження на Україні московської адміністрації й обурення проти себе, Брюховецький вирішив сам очолити антимосковський рух й відірватися від Москви (когось мені він нагадує).

Та було вже пізно. 8 червня 1668 року, коли Петро Дорошенко з’явився на лівому березі Дніпра й наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки збунтувалися проти Брюховецького, вбили його, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра…

 

За матеріалами статті «Від Брюховецького до Януковича? Спільні долі політиків»

http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/01/18/16171/

Московський православний фундаменталізм — історичний шлях православного талібанства Ч.1


 

У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством. На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія — та сама, що сьогодні у всіх на слуху.

Лик протер патріархії —
Випер відблиск з партархіва.
Православний талібан
Зайняв російський автобан.

НЕМОВ БИ НЕ В ЖИТТЯ — В КОШМАРНІ БАЧЕННЯ

Російське суспільство, як ніколи потребує сьогодні духовної опори. Природно, що погляди багатьох у пошуках вищої правди звертаються до тисячолітньої християнської традиції — до російського Православ’я. Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри батьків, які ніколи не тримали в руках Євангеліє, позбавлені елементарних знань в релігійній сфері, потягнулися до церковного муру, свято вірячи, що, ступаючи під прихисток древнього храму, вони прилучаються до тієї самої Церкви, що бере свій початок від святого князя Володимира, що хрестив Русь у 988 році, — до Церкви преподобних Сергія Радонезького і Серафима Саровського. Ще б пак — адже вони поклоняються тим же іконам, моляться Богу також, як сотні років тому молилися їхні предки. І звичайно, вони анітрохи не сумніваються в тому, що патріарх Московський і всієї Русі Алексій II ( матеріал написано в 2002 році, — за життя Алексія, нині його місце посів Кіріл (Гундяєв) — прим. “Аратти”) оточений візантійським пишнотою, є законним спадкоємцем в переліку святителів від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.

Але в дійсності, це зовсім не так. У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищування, пішли в катакомби.

На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія — та сама, що сьогодні у всіх на слуху. В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати «релігійну карту», у тому числі, перед військовими союзниками. Для цього він доручив Л. Берії та полковнику держбезпеки Г. Карпову «відродити» православну Церкву, митрополит Сергій був проголошений Патріархом всія Русі й почав прискорено насаджувати Московську патріархію в СРСР і за кордоном. З точки зору православних канонів, благодатні структури управління Церквою могли бути відтворені тільки за діючими на той момент канонічними правилам, а потім, лише пізніше, вони могли бути змінені. Але в порушення всіх канонічних норм в 1943-45 рр. богоборчою владою була створена зовсім нова, чужа православній традиції релігійна організація тоталітарного типу, з новими, що раніше не існували церковними правилами, зі структурою управління, що копіює сталінське політбюро («митрополит-бюро») і фактично відповідає модному нині визначенню «тоталітарна секта», що не має нічого спільного ні з російськими, ні з вселенськими канонічними правилами Православ’я. За канонами Православ’я створення і діяльність цієї організації повинні сприйматися віруючими «акі не колишні», тобто недійсними.

Тому глибока потреба сучасної Росії в духовному авторитеті і моральному фундаменті наштовхується на відсталість Московської патріархії — дочірнього відомства «КДБ», що десятиліття здійснює поставлену перед ним ціль: прикриваючись релігійною діяльністю, ревно служити антирелігійній тоталітарній державі. У результаті цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє повну нездатність до реформ, настільки необхідних сьогодні суспільству, а спроби церковного відродження знизу, з боку громад, рядового духовенства, мирян, присікаються патріархійним начальством.

Ось чому православні приходи в колишніх республіках СРСР, після здобуття їхніми країнами незалежності, почали масове відділення від Московської патріархії. Найбільш характерне в цьому сенсі становище на Україні і в Естонії, де вже був у дорадянський період досвід автокефальних самостійних Церков. Істеричні заяви Алексія II про неканонічність таких незалежних устремлінь ґрунтуються винятково на феодально-більшовицьких уявленнях про церковне право і мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення комуністичного Радянського Союзу в межах колишніх кордонів. Між іншим, доречно пам’ятати, що свого часу отримання незалежності православними церквами Фінляндії й Грузії, що колись були у підпорядкуванні Російської Церкви, послужило тільки загальному благу, і ніколи, з політичних міркувань, не було оскаржено РПЦ.

Історія Православ’я в СРСР і Росії після 1917 року замовчується й тотально спотворюється в інтересах Московської патріархії, посилено підтримуваної як нинішньою владою, так і політичною опозицією від Зюганова до Жириновського .

Завдання цієї статті — допомогти читачеві, мало знайомому з трагічною історією Церкви 20 століття, розгледіти істинний лик Московської патріархії.

НЕМАЄ ПОВІСТІ СУМНІШОЇ НА СВІТІ — ПРО ПІОНЕРІВ — ПРО ЦАРЯ, ПРО ПЕТЮ

З 988 року Православ’я стало на Русі державною релігією. Разом з хрещенням князем Володимиром була прийнята візантійська модель відносин держави і Церкви – «цезар папізм», що означає фактичне підпорядкування Церкви абсолютній царській, надалі – імператорській владі.

Але в той же час Церква жила і за своїми внутрішніми давнім правилами: всі найважливіші релігійні питання вирішувалися соборно. Священики та єпископи обиралися самими віруючими, а посвячувалися вже священноначалієм.
Триразове «Аксіос!» («Гідний!») народ вимовляв, добре знаючи кандидата на освячення.
У 1721 році імператор Петро І скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі Правлячий Синод. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою, більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті. Це було явне попрання канонічних підвалин Церкви! При цьому всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показово, зокрема, що духівництво зобов’язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність віруючих, навіть якщо це виявиться на сповіді. Архієреї ж складали присягу на вірність Імператорові як «голові і крайньому судії Урядового Синоду». Члени Синоду були повністю прирівняні до членів Сенату, отримали такі ж регалії, привілеї, величезне утримання, кріпаків, золочені карети, спецмедобслуговування. Імператор повернув їм великі латифундії, на яких їх райське існування — незважаючи на обов’язковий для архієреїв чернечий постриг — забезпечувалося працею тисяч селян.

Насильницьке порушення соборності Церкви у ХVIII-ХIХ століттях, в першу чергу — скасування виборності священиків та єпископів власне віруючими, перетворення єпископів у призначуваних урядових чиновників і рабовласників, а священиків — у доглядачів за рабами — все це призвело до найглибшої духовної кризи в Росії. Відрив священноначалія від пастви посилив розрив між елітою і народом, а, в кінцевому рахунку, привів до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет у народі, росла прірва між віруючими й священиком, між рядовим духівництвом і єпископатом. Кожен, хто був в опозиції до уряду, опинявся й поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. Так що в результаті більшість населення виявилося за огорожею церкви. Як писав у XIX столітті Іван Аксаков: «Церква перетворилася у нас на подобу німецької канцелярії, яка докладає … з неминучою неправдою порядок німецького канцеляризму до порятунку стада Христового».

КОРОТКА МИТЬ СОБОРНОСТІ В СВОБОДІ — ПЕРЕРВА У СІЗІФОВІЙ РОБОТІ

Тільки в серпні 1917р., вперше після 1690 року, відкрився Помісний Собор Православної Російської Церкви. В умовах падіння православної монархії було відновлено патріаршество, але не в єдинодержавній, а в соборній формі, тому що всі найважливіші питання церковного життя знову стали вирішуватися волевиявленням віруючого народу.
Подібним чином уже були обрані правлячі архієреї Петрограда й Москви. У 1918 році Собором були прийняті устави єпархії та парафії. Кандидатури настоятеля й архієрея висувалися народом, найчастіше на альтернативній основі. Переведення єпископа на іншу кафедру, а священика в інший храм розглядалося як особливий виняток із правил. Патріарха вимагалося визначати по-апостольські — жеребом із трьох кандидатур. Святий патріарх Тихон, який мав меншу кількість голосів з проголосованих таємним голосуванням трьох кандидатів, які опинилися на чолі списку, став з волі Бога шляхом жеребкування Патріархом всієї Росії.
На тому ж Помісному Соборі повинні були розглядатися питання про канонічну та богослужбовову реформу (Мінея — богослужбова книга — була вже перекладена російською мовою), але восени 1918 року робота Собору була перервана більшовиками.

Верховна влада в Церкві була обмежена на користь соборного начала. У Синода залишилися лише координуючі функції. Вперше виконавча влада здійснювалася новоствореною Вищою Церковною Радою, що складається з єпископів, священиків і мирян на рівній основі під головуванням Патріарха.

У серпні 1918 року Помісний Собор визначив, що духовенству неприпустимо займатися політикою від імені Церкви. Але як громадяни держави архієреї, священики та миряни мали право брати участь у політичній діяльності індивідуально. Було канонічно заборонено пригнічувати будь-кого у Церкві через різницю в політичних поглядах.

Собор прокляв богоборчу владу і заборонив віруючим з нею співпрацювати.

НА СЦЕНІ НОВИЙ ТАНЕЦЬ — ЦЕРКОВНИЙ САМОЗВАНЕЦЬ

Помісний Собор ухвалив, що у разі смерті Патріарха призначається місцеблюститель патріаршого престолу, одним із завдань якого є координація дій Церкви по скликанню канонічно вільного Помісного Собору для обрання нового Патріарха. Святішому Тихону Помісний Собор довірив формування таємного списку кандидатів на посаду Місцеблюстителя. У жовтні 1920 року Священний Синод на чолі з Тихоном деталізував цей порядок.

Після смерті патріарха Тихона в 1925 році місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), що входив у число чотирьох єпископів, названих у заповіті святого Патріарха в якості канонічно повноважних кандидатів. Сану місцеблюстителя патріаршого престолу з митрополита Петра ніхто не знімав, а арешти святителя безбожною владою перешкодою до носіння духовного звання не є. Митрополит Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть (був розстріляний у 1937 році) в сталінських таборах саме як законний Місцеблюститель патріаршого престолу.

В умовах жахливих гонінь та репресій з боку ГПУ митрополит Сергій (Страгородський) у 1927 році скористався арештом місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита священномученика Петра і оголосив сам себе, всупереч канонам і статуту Церкви, «заступником патріаршого місцеблюстителя», хоча в переліку кандидатів на посаду законного місцеблюстителя він не значився. Самозванець створив при собі антиканонічний «тимчасовий синод», який на подив швидко був визнаний Радянською владою і зареєстрований головним гонителем віруючих — ГПУ. Сам же митрополит Сергій відомий тим, що входив до складу Синоду, призначеного ще хлистом Григорієм Распутіним. У 1922 Сергій підтримав оновлений розкол, який оголосив про позбавлення влади арештованого Патріарха Тихона.

Будучи досвідченим розкольником, митрополит Сергій (Страгородський) привласнив, за допомогою ГПУ, адміністративну владу над Церквою, що фактично скасовувало відроджену недавно соборність. Так, митрополит Сергій зайнявся забороною в служінні й навіть відлученням інших єпископів, у тому числі тільки за те, що ті відмовлялися присягнути у вірності Й. Сталіну. Канонічне право забороняти й відлучати архієреїв має винятково Архієрейський або Помісний собори. Тим самим митрополит Сергій зі своїм так званим тимчасовим синодом привласнив собі владу більшу, ніж Патріарх і Помісний собор разом узяті, не маючи на те, природно, подібних повноважень від церковної повноти. Всі його повноваження виникали лише із власного самозванства й з постанови про реєстрації його «синоду» каральним органом богоборчого режиму — ЧК-ГПУ. Тим самим канонічна наступність офіційної верховної влади в Православній Російській Церкві у 1927 році була перервана.

За Статутом 1917-1918 рр., вище церковне управління, у разі неможливості його канонічного продовження, скасовувалося взагалі, а єпископи повинні були направити всі зусилля на збереження пастви та громад в своїх регіонах, поки не з’явиться можливість провести законний Помісний собор і визначити волю Бога щодо особи Патріарха. Але митрополит Сергій розтоптав і Устав Російської Церкви, і правила Вселенських соборів у частині поставлення єпископів.

Таким чином, згідно з нормами Східної Церкви, всі акти митрополита Сергія і його синоду, починаючи з проголошення Сергієм себе «заступником патріаршого місцеблюстителя», є глибоко антиканонічними, тобто — церковним злочином. За вчинений ним розкол, за правилами священних соборів, митрополит Сергій підлягає позбавленню сану і відлучення від Церкви.