На затриманні «Свободи» засвітився Міша, який, в цивільному, тирив презики з Харантом

http://youtu.be/37ahndwyLkM

Ось він на акції 15 вересня 2011 року


А ось він, вже в цивільному, тирить презики

А ось він вчора, знову в уніформі

До нього підійшла людина в червоній куртці і назвала його Мішею. Судячи з того, що цей Міша віддає накази, він сякий-таки камандір.

В лівому верхньому куті засвітився ще один наш старий знайомий, який був помічений на акціях протесту в серпні-вересні 2011р.


Містобудівництво в Руси

Говорячи про стильовий напрям в архітектурі Київської Русі другої половини XI — початку XII ст., слід підкреслити певне посилення візантійських традицій, які насамперед позначилися на композиції тринефних хрестовобаневих храмів, що викликано переважно функціональним, суто церковним призначенням споруд. Разом з тим головною особливістю даного періоду було те, що в ряді регіонів виникають місцеві архітектурні школи з притаманними їм конструктивними та художніми особливостями, що яскраво виявиться в наступному періоді розвитку архітектури Київської Русі.

Нові історичні умови, що настають з 30-х років XII ст., викликали істотні зміни в плануванні та забудові міст. Інтенсивно забудовуються столиці земель, які намагаються «переяти славу» у Києва. Міста, що виникають як центри нових князівських або боярських вотчин, або «удільних» князівств, як правило, невеликі, їх розміри обумовлювалися вузьким колом збуту продуктів ремісничого виробництва, а також невеликими розмірами «уділів», які були їхніми центрами.

У XII ст. Київська, Чернігівська і Переяславська землі становили ядро давньоруської держави. Київщина являла собою великокнязівський домен, що не міг бути закріплений у феодальне володіння окремих князівських династій. Тому київське боярство, яке володіло землями навколо Києва, відігравало значну роль в політичному житті і мало право будувати власні фортеці і замки. Чернігівщина, з підлеглими Чернігову Сіверською і Рязанською землями, являла собою досить міцне і стабільне «королівство Ольговичів», де діяв принцип васалітету, і тому боярство повністю залежало від князівської волі і не мало таких прав, як київське. Для Переяславщини, яка була форпостом від степовиків протягом XII ст., головна проблема полягала в оборонному будівництві. На Волині досить міцно затверджується династія Ізяславичів, але дрібні феодали там мали значно більше прав, ніж в Чернігові, тому розбудова їхніх «вотчин» нагадувала устрій Києва.

Істотні зміни в плануванні і забудові міст відбуваються в XII ст. Київ залишався столицею усієї Русі та загальноруським культурним центром. Останні дослідження довели необґрунтованість гіпотези щодо «занепаду» Києва, який начебто стався після його розгрому військами коаліції князів у 1167 р, Подібні розгроми Київ переживав неодноразово, що істотно не позначилося на його значенні як столиці Русі. У Києві в XII ст. відбувається Інтенсивне зростання торговельних і ремісничих посадів, особливо Копиревого кінця і Подолу. Поруч з Києвом розташовувалися великі міста — столиці князівств — Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич. В них міцно осіли місцеві династії, а зовнішній вигляд резиденцій набував все більше столичного характеру.

Розбудовуються за тих часів і центри великих князівських «вотчин» (наприклад, Овруч), дрібних князівств (Путивль) та боярських володінь. У Київській землі, де літописи нараховують 44 міста і населених пунктів, на півночі існувало лише 11 міст, тоді як на півдні — безліч княжих і боярських осель, замків і стратегічних фортець, з яких складалася лінія оборони від степовиків.

На Росі, де проходила основна лінія оборони від степовиків, дослідники нараховують 13 фортець, що стояли на відстані кількох кілометрів одна від одної. Крім Києва, великими містами Київщини були Вишгород, Білгород, Юр’їв та Торчеськ. Добре відоме планування стародавнього Вручая (Овруч), який з середини XII ст. був центром феодальних володінь князя Рюрика Ростиславича — типове, середнє за розмірами місто, з міцним князівським замком і досить великим посадом (близько 28 га), укріпленим стінами з дерев’яних городень і земляними валами.

Характерними для цих часів були особливого типу замки-центри невеликих феодальних володінь. За останні роки такі замки добре досліджені на Київській землі: Родень, Городеськ, Іван, який вважається замком київського боярина Івана Войтишича, Чудин (Щучинка), замок київських бояр Чудиних та ін. Цікаво, що прикордонні міста Київської землі (переважно на Пороссі) здебільшого мали гарнізони в 100 чоловік і нагадували пізніші українські козацькі городки з сотенним устроєм.

У Чернігівській землі (разом із Сіверщиною) відомо 54 міста, найбільшим з яких був Чернігів. Розбудова центрів Сіверської землі — Новгород-Сіверського, Путивля, Трубчевська, Рильська і Курська — інтенсивно відбувається лише з другої половини XII ст. Чернігівська волость, домен чернігівських князів, була заселена дуже густо, а сам Чернігів до середини XII ст. сягає розмірів Києва. Північна частина чернігівських володінь, вкрита густими лісами, була слабо заселена. Типовим прикладом невеликого міста-центр у «удільного» князівства Чернігівської землі є Вщиж на Десні, планування та забудова якого добре досліджені. Основне будівництво в місті відбувалося в середині XII ст. В цей час були зламані старі, невеликі за розмірами, дерев’яні укріплення і побудовані нові, що відповідали тогочасним вимогам військової техніки.

У Переяславській землі найбільшим містом був Переяслав. Інші 36 міст являли собою переважно замки, серед яких Аюбеч, Воїнь та інші були найбільшими за розмірами. Дуже своєрідним було місто Воїнь, в якому добре простежуються особливості містобудування Переяславської землі, де головною проблемою була оборона Посулля. У Воїні, розташованому в гирлі Сули, існувала гавань, де могли переховуватися кораблі. Вхід у гавань захищали міцні дерев’яні стіни з городень з вежами.

Волинська земля заселена рідше, ніж Подніпров’я, особливо в північній частині — Поліссі. Літопис згадує у XII ст. 34 волинські міста, з них 7 у Волховській землі, де виникають кілька дрібних феодальних князівств, і 11 міст в густо заселеній Погоринні. Найбільшим містом був Володимир-Волинський, який інтенсивно розбудовується з середини XII ст., коли стає столицею Волинського князівства. У другій половині XII ст. Володимир-Волинський вважався одним з найкращих міст Європи. Значними містами Волині були Лучеськ, Дорогобуж, Пересопниця. З численних невеликих міст добре вивчений Ізяслав, що являв собою центр сільськогосподарської округи та замок Колодяжин, який належав волинським князям.

З середини XII ст. інтенсивно забудовується Галицька земля. За князювання Ярослава Осмомисла розбудовується столиця — Галич. На великому пагорбі між річками Луква та Мозолів потік будується Успенський собор та інші церковні та палацові споруди. Навколо Галича виникають численні міста, найзначнішим з яких є Холм.

И всемъ тогда беда и тоска велика въ украине живущимъ варваръ техъ

И страхъ бо мя обдержитъ, и сердце ми горитъ. и плачъ смущаетъ, и сами слезы текутъ изъ очію моею. И кто бо тогда изрещи можеть беды сія за многа лета отъ Казанцовъ, отъ поганыя Черемисы православнымъ христьяномъ, паче Батыя. Баты бо единою Рускую землю прошелъ и, яко молнина стрела и яко темная главня, попаляя и пожигая и грады разрушая, пленяще христьянство, мечемъ губя; Казанцы же не такъ губяше Русь, всегда изъ земли Рускія не изхождаху: овогда съ царемъ своимъ, овогда же воеводами воююще Русь, посекающе, аки сады, Рускія люди и кровь ихъ, аки воду, проливающе, отъ нашихъ же христіянъ, христовыхъ воеводъ, Московскихъ князеи и боляръ, противъ стати и возбранит не могуще оть сихъ свирепства и суровства.

И всемъ тогда беда и тоска велика въ украине живущимъ варваръ техъ, у всехъ Рускихъ людеи ото очію слезы текуще, аки реки; крыющеся въ пустыняхъ, въ лесахъ и въ горахъ, въ теснотахъ горкихъ живяху зъ женами и зъ детми, оть поганыхъ варваръ техъ покидающе родъ и племя отечества своя бежаху во глубину Русь.

Мнози гради Русти роскопаша, и травою и быліемъ заростивша, села и деревни, многія улусы («Русти» улусы!!!) орастеша былемъ отъ варваръ. Великія монастыри и святыя церкви оскверниша лежаще и спяше, блудъ надъ пленомъ творяще зъ женами и зъ девицами, и святыя образы секирами разсекающе, огню предающе служебныи сосуды, изъ нихъ же дома скверно піюще и ядуще; святыя образы и кресты переливаху серги и ожерелія, маниста, тафя на главы своя украшахуся; а въ ризахъ церковныхъ себе ризы перешиваху, и мнихомъ наругающеся, образъ ангелски безчестиша: угліе горящіе за сапоги; обдираху; ужемъ за шею оцепляюще скакати и плясати веляще имъ; младыхъ телеситыхъ чернцовъ черныя ризы снимаху, и ругахуся, въ Срацинскія ризы облечаша.

И продаваша мирскіи полонъ въ далныя Срачины, имъ и выти не могуще. А иныя черница, аки простыя девица, за себя поимаша надъ мирскими же девицами, предъ очима отцовъ и матереи, насилствующе, блудное дело творяще, и надъ женами предъ очима мужеи, еще же надъ старыми женами, кои летъ 40 или 50 вдовствующе пребываше. Несть беззаконія исчести мошно тобе.

Есмь самъ видехъ очима своима — пишу сія, видехъ горкую беду сію. Православніи же христьяне по вся дни Татары и Черемисою въ пленъ ведомы, а старымъ коимъ очи избодаху, уши, и уста, и носъ обрезаша, зубы искореневаху, и ланиты выломляху; овемъ же руце и нозе отсецаху (руцЂ и нозЂ отсЂцаху) ; такъ пометаху по земле: тело валяшеся, после умираше; инымъ же главы отсецаху и на двое разсекаху; ови же удами, за ребра и за ланиты пронизающе, повешаху, а иныхъ на коля посажаху около града своего, и позоры деяху, и смехъ. Оле Христе царю терпенія твоего! И сіе же злее паче сихъ всехъ реченныхъ — младенца незлобивая отъ пазухъ матереи своихъ и техъ, погани кровопіицы, о камень ударяху, и задавляху, и на копьяхъ прободающе подымаху.

О солнце, ка ко не померкне, сіяти не преста! О како луна въ кровь не преложися, и земля, како стерпе таковая, не пожре живыхъ поганыхъ! И кто тогда горце, не восплакася: горе увы! видяще отца и матерь — отъ чадъ своихъ разлучахуся, аки овца отъ стадъ своихъ, чада же отъ родителеи своихъ, други отъ друговъ своихъ. Ови же, яко новобрачни суще, живше день единъ или два, ови же, токмо обручившеся по законному браку, отъ церкви въ домы своя идуща, венчавшеся женихъ съ невестою, разлучахуся, не ведуще, аки зверіе пустынные, возхищающе. Злато и сребро въ мегновеніе ока имаше. Поганіи же Казанцы все себе поимаху поплененную Русь и прелщаху имъ мужескъ полъ и женескъ въ Срацынскую веру, принуждаху пріяти.

Неразумніи же мнози пріимаху Срацынскую веру ихъ, нужи, страха ради мукъ, и запроданія боящеся, и прелстишася: горе варваръ и Черемиса хрестьянъ губяху. А кои же не восхотеша веры пріяти, и техъ, аки скотъ, овехъ толпами, перевязанныхъ, держаща на торгу, продаваху иноземцамъ поганымъ. Не смеяху бо Казанцы многи Руси у себя держати мужеска полу, не обусурманныхъ держати, разве женъ и детеи малыхъ, да не наполнится Русь въ Казани; того ради запродаху ихъ. Великъ плачъ, и скорбь, и беда, и стонаніе отъ языка поганово.

 

ИСТОРИЯ О КАЗАНСКОМ ЦАРСТВЕ. Москва, 1560 г.

http://krotov.info/acts/16/2/kazan.html#06


Дружинна (лицарська) повість XII ст. «Слово про Ізяслава»

….

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав веліли Володимирові піти з Берендіями, з вежами і стадами їх до Ольгової [могили]. І стали вони між дебрами від Ольгової могили до огороду [саду] св. Івана, а сюди до Щекавиці. А Коуї, Торки і Печеніги стали в друґий бік по тих огородах до Лядських воріт, а відти до Клова, до Берестового, до Угорських воріт і до Дніпра.

І так зробивши у себе порядок, князі і дружина і Чорні Клобуки і Кияне удумали не йти против них [неприятелів], щоб битися полком, але припустити їх до себе і тут з ними битись. І рече при тім Ізяслав: «Коли нам Бог поможе і ми від них відоб’ємось, то вони не крилаті, а перелетівши за Дніпро, таки сядуть. І як уже повернуться від нас [назад], тоді як уже нам з ним [Юрієм] Бог дасть!»

А Вячеслав рече Ізяславові і Ростиславові: «От ми, братиє, доспіли [готові]! Юрій мені брат, але молодший від мене, а я старший і хотів би послати до нього і своє старшинство оправити [заявити]: коли прийдеться нам судитися перед Богом, Бог на правду зглянеться!» І сказали Ізяслав і Ростислав: «Так ти, отче, і учини, таке право [заяву]!» Вячеслав же рече мужеві свому: «Поїдь до брата Юрія, цілуй [вітай] від мене брата, а ви, брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте: перед вами виряжаю —

Так скажи братові мойому: «Я, брате, багато говорив тобі й Ізяславові, вам обом: не проливайте крові християнської, не губіть Руської землі! Вас стримуючи, я не правувавсь за себе, що ви мене скривдили, і раз і другий, і безчестя на мені положили. Хоч полки маю, і силу маю, Бог мені дав, але я задля Руської землі і задля християн, того всього не пом’янув, але вам то скажу ще: як Ізяслав іде битися з Ігорем, так мовить: «Я Києва не собі шукаю, але от отець мій Вячеслав, старший брат, я йому шукаю». Так він мовить, ідучи битись, і Бог йому поміг, але він Київ собі, та ще понад то і Туров і Пинськ у мене одібрав; так мене Ізяслав скривдив. А ти знов, брате, ідучи під Переяслав битися з Ізяславом, так мовиш: «Я Києва не собі шукаю, але от у мене старший брат Вячеслав, мені як отець, я йому шукаю!» І Бог тобі поміг, а ти Київ теж собі, та ще понад то Пересопницю й Дорогобуж у мене відібрав. Так ти мене скривдив, дав мені тільки Вишгород. Я ж за те все не правувався, задля Руської землі і задля християн, ще вас стримував, але ви мене не слухаєте. І то ви не мені не додержали, що казали, але Богові!

І то ти мені мовив: «Молодшому не можу поклонитись!» Але от Ізяслав — хоч двічі відступив від свого слова, тепер, добувши Києва, поклонивсь мені і на мені честь положив, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. Отже, коли ти рік: «Молодшому не поклонюсь!» — то ось я старший від тебе не мало, а багато: я вже бородат [був], а ти тільки ще родивсь! Коли ж хочеш іти проти мого старшинства, так, як отеє поїхав, — то за все Бог!»

І так послав.

Юрій ще в той час стояв коло Василева і проти того прислав свого посла, і рече Вячеславові: «Я тобі, брате, кланяюсь! Се все справедливе, що ти мовиш: Ти мені як батько! Коли хочеш зо мною договорюватись, нехай Ізяслав їде собі до Володимира, а Ростислав до Смоленська, а ми собі самі договоримось!»

Вячеслав же рече: «У тебе синів сім, і я їх від тебе не відгоню. А у мене всього два сини: Ізяслав та Ростислав, та ще молодші. І я тобі, брате, мовлю, задля Руської землі і задля християн: їдь но собі, брате, до свого Переяслава та Курська з своїми синами! А там ще у тебе Ростов великий! І Ольговичів відправ додому! Тоді самі собі* договоримось, а крові християнської не проливаймо. Коли ж ти підеш [далі] за своїм замислом, так, як пішов», — і Вячеслав, говорячи, оглянувся на святу Богородицю, що над Золотими Ворітьми, — «то та Пречиста Госпожа з Сином своїм і Богом нашим буде нас судити в сей вік і будучий». І то сказавши, відправив Юрієвого мужа».

…….

«Другого дня, в п’ятницю, як зорі почали займатись, наперед у Юрія в полку в бубни [вдарили] і в труби затрубили, і полки почали доспівати. Також і у Вячеслава і Ізяслава і Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити і полки почали доспівати. Юрій з своїми синами, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, доспівши з своїми полками, пішли на верх Рутця. І Вячеслав, Ізяслав і Ростислав теж пішли з своїми полками проти них. І як вони були коло верху Рутця, тоді Юрій і Володимир Давидович і Святослав і Половці дикі і Всеволодич Святослав, обернувши свої полки, пішли до Великого Руту, бо не хотіли битись, але хотіли зайти за Рут і тут чекати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, побачивши, що ті йдуть геть, пустили за ними своїх стрільців — Чорних Клобуків і Русь, і ті почали заїздити в зад полків, стрілятися з ними, і вози у них почали відбирати.

Побачивши се, Юрій і сини його, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, побачивши, що за Рут їм перейти не можна, бо наїздять назад полків їх і вози їх відбирають, обернулися полками своїми й стали проти них.

…..

Полки зійшлись, і була січа кріпка. Бог же і свята Богородиця і сила чесного животворящого хреста помогла Вячеславові і Ізяславові і Ростиславові, і побілили тут Юрія. Половці Юрієві тоді побігли, навіть і по стрілі не пустивши. Потім Ольговичі, а потім побіг і Юрій з дітьми. Бігли через Рут, і багато дружини утопилося в Руті, бо був грузький. І коли бігли, одних побито, а інших взято. Убили тут Володимира князя, Давидовича, чернігівського, доброго і тихого. Й інших багато побили. І половецьких князів багато взяли, а інших побили.

Коли полки зійшлися, кінні і піші, а Ізяслав лежав ранений, він тут схопився, а Кияне-пішаки хотіли його вбити, вважаючи за ратного [неприятеля], не знаючи його. Ізяслав рече: «Я князь!» А один з них відрік: «То нам тебе й треба!» І, витягнувши меча свого, почав його рубати по шолому. Був на шоломі над чолом написаний святий мученик Пантелимон, золотий, той ударив по ньому мечем, і так убився шолом до лоба. Ізяслав же рік: «Я Ізяслав, князь ваш! — і зняв шолом. І той пізнав його, і то почули багато інших і вхопили його на руки свої з радістю як царя і князя свого, і тоді крикнули всі полки: «Киреліісон!», радіючи, полки неприятельські побідивши, а князя свого живого ведучи.

Ізяслав знемагав дуже від ран, бо зійшов кровію. Але почувши, що Ізяслав [Давидович] плаче над братом своїм, він переміг свою неміч, його всадили на коня, і він поїхав туди і плакав над ним, як над братом своїм. І довго поплакавши, рече Ізяславові Давидовичові: «Його вже нам не воскресити! Але, брате, Бог і Свята Пречиста побідили наших ворогів, тікають наоколо, а Чернігів що? Ти, брате, тому не стій, а нарядись: взявши свого брата, їдь до Чернігова, а я тобі поміч прилажу, аби був ти нині до вечора в Вишгороді».

І здумавши, Ізяслав з братом своїм Ростиславом пустили з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину. І так поїхав Ізяслав з Романом до Чернігова, взявши брата Володимира на полчищі [побойовищі]. І як сказали їм Ізяслав і Ростислав — до вечера бути в Вишгороді, так і були. Тої ж ночі перевезлись і другого дня якнайраніше поїхали до Чернігова. Ізяслав з Романом Ростиславовичем в’їхали до Чернігова і, поховавши брата свого, сам сів на столі брата свого в Чернігові.

Юрій же перебіг з дітьми Дніпро коло Треполя і їхав тою стороною до Переяслава. Половці побігли до Половців, а Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав перебігли Дніпро повище Заруба і погнали до Городка. Святослав же Ольгович був тяжкий тілом, струдився, тікаючи, і звідти, з Городка, послав до Чернігова свого синовця Святослава Всеволодича, а сам не міг їхати. Святослав же [Всеволодич] пригнав до перевозу на Десні, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович в’їхали до Чернігова. Почувши се, погнав назад, а проти стрия послав, рік: «Не їдь сюди, але їдь до Новгороду: сюди вже в’їхав Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович». І Святослав, почувши се, побіг до Новгороду.

Володимир же галицький пішов був в поміч Юрієві, свому сватові, як той і сподівався, і як був коло Божського, тут була йому вість, що Вячеслав і Ізяслав і Ростислав побідили Юрія і Половців його побили. І як почув то Володимир, скорше завернув і пішов до Галича.

І так Вячеслав і Ізяслав і Ростислав, похваляючи Бога і його пречисту Матір і силу животворячого хреста, з честю і похвалою великою пішли до Києва. І так против них вийшли святителі з хрестами: митрополит Клим, ігумени чесні і попи і многе множество святителів 1. З великою честю в’їхали до Києва і тут, поклонившися святій Софії і святій Богородиці Десятинній, були в великім веселії і у великій любові. І так стали жити».

Докладніше на http://izbornyk.org.ua/hrushukr/hrush302.htm

Грамота Стефана Баторія Гетьману військ Руських— Князю Богдану Рожинскьому, 1576 р.

«Взглядомъ и у вагою велыкихъ праць рыцарства и войскъ Русскихъ, якіи воны показалы, и завше оказуютъ въ оборони и розширеніи общіи отчизны отъ супостатовъ и извыклыхъ претендаторовъ зарубіжныхъ, и найбарзі й отъ тыхъ преклятыхъ иноплеменныхъ магометанцывъ и бусурманывъ, плюндрующыхъ отчызну и завертаючыхъ въ неволю людъ христіанскій, яко се недавно за королевство наше учынылося; але,  мылостію Божескою, звоевательствомъ вирного Гетмана нашего Русского Богдана и войсками козацкими знатне одвернуто и одплочено; уставуемъ и подтверждаемъ вси права, вольности и привилегіи войска того и всего народа Русского , антецессорамы нашымы постановленныи и утвержденныи и, якъ изъ виковъ бувало, тако да и прыбудетъ на вичныи времена, и да неважить нихто одминяты и нарушаты  правъ и свободъ въ добрахъ вичистыхъ в набытыхъ и во всякихъ маеткахъ»…

«Отче наш» церковно-слов`янскою мовою


Історія

В Київській Русі літературною та богослужбовою була староцерковнослов’янська мова. З 12 століття, після розділення земель Київської Русі між різними державами й зародженням окремих українського, білоруського та російського народів, мова зазнала значних видозмін, різних для кожного з цих народів. На українських землях, зокрема, народна (жива) мова до 15 століття зі староцерковнослов’янскої та давньоруської, а згодом староукраїнської, трансформувалася в українську мову. Літературна мова продовжувала залишатися церковнослов’янською, однак, вона була вже ближча до народної мови, ніж староцерковнослов’янська. Після виходу наприкінці 18 століття «Енеїди» Івана Котляревського, українська мова стала також літературною.

Церковнослов’янська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак, і в цій сфері, вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже в 12 столітті вже чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнослов’янський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський.

У східнослов’янському ізводі, в свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московськії державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський (український) ізвод і московський (російський) ізвод.

Українська редакція церковнослов’янської мови була опрацьована в «Граматиці» Лаврентія Зизанія (1596) і кодифікована «Граматикою» Мелетія Смотрицького (1619)[1]. Київська православна митрополія та Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод в богослужбовій практиці.

Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в 18 столітті.

1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі та Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак, українська вимова церковнослов’янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.

1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском».

24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, в якому велів Києво-Могилинській академії використовувати московський ізвод, а не київський[1]


Особливості

Для української редакції церковнослов’янської мови, характерними є такі риси:

  • вимова букви «ѣ» як «і»
  • вимова «ы» та «и», як передньо-середнього українського звука
  • тверді приголосні перед «е», «и»
  • тверді губні приголосні (голуб)
  • вимова «в» як «ў» (любоу)
  • вимова «й» або «н» після губних приголосних перед «а» (пам’ять, памнять)

Приклад

Запис   церковно-слов’янською мовою[4]:

Ѿче нашъ иже еси на небесѣхъ,
да свѧтитсѧ имѧ Твое,
да прїидетъ царствїе Твое,
да будетъ волѧ Твоѧ,
ѧко на небеси и на земли.
Хлѣбъ нашъ насущныий даждь намъ дне́сь
и остави намъ долъгы наша,
ѧко и мы оставлѧемъ долъжникомъ нашимъ
и не въведи насъ в напасть
но избави насъ ѿ лукаваго.

Транслітерація московським     ізводом:

Отче наш, Иже еси на небесех!
Да святится имя Твое,
да приидет Царствие Твое,
да будет воля Твоя,
яко на небеси и на земли.

Хлеб наш насущный даждь нам днесь;
и остави нам долги наша,
якоже и мы оставляем должником нашим;
и не введи нас во искушение,
но избави нас от лукаваго.

Транслітерація    київським ізводом[5]:

Отче наш, іже єси на небесіх,
да святится імя Твоє;
да приідет царствіє Твоє;
да будет воля Твоя,
яко на небеси і на земли.
Хліб наш насущний даждь нам днесь;
і остави нам долги наша,
якоже і ми оставляєм должником нашим,
і не введи нас во іскушеніє,
но ізбави нас от лукаваго.

За листівки з Яником, студентам впаяли штраф

Студенти, які в Херсоні розклеювали листівки з зображенням Януковича, оштрафували на 221 гривню «за поширення неправдивих чуток, які могли викликати паніку серед населення». Ну і де тут неправдиві чутки?



И это убожество еще ездило с пастырскими визитами в Украину!

Поп Гундяев и «фотошоп» — история любви.

Всё, теперь не подкопаешся!

 

ЗЫ После часов, про «сестру» вопросов у меня больше нет…