«Отче наш» церковно-слов`янскою мовою


Історія

В Київській Русі літературною та богослужбовою була староцерковнослов’янська мова. З 12 століття, після розділення земель Київської Русі між різними державами й зародженням окремих українського, білоруського та російського народів, мова зазнала значних видозмін, різних для кожного з цих народів. На українських землях, зокрема, народна (жива) мова до 15 століття зі староцерковнослов’янскої та давньоруської, а згодом староукраїнської, трансформувалася в українську мову. Літературна мова продовжувала залишатися церковнослов’янською, однак, вона була вже ближча до народної мови, ніж староцерковнослов’янська. Після виходу наприкінці 18 століття «Енеїди» Івана Котляревського, українська мова стала також літературною.

Церковнослов’янська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак, і в цій сфері, вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже в 12 столітті вже чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнослов’янський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський.

У східнослов’янському ізводі, в свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московськії державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський (український) ізвод і московський (російський) ізвод.

Українська редакція церковнослов’янської мови була опрацьована в «Граматиці» Лаврентія Зизанія (1596) і кодифікована «Граматикою» Мелетія Смотрицького (1619)[1]. Київська православна митрополія та Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод в богослужбовій практиці.

Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в 18 столітті.

1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі та Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак, українська вимова церковнослов’янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.

1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском».

24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, в якому велів Києво-Могилинській академії використовувати московський ізвод, а не київський[1]


Особливості

Для української редакції церковнослов’янської мови, характерними є такі риси:

  • вимова букви «ѣ» як «і»
  • вимова «ы» та «и», як передньо-середнього українського звука
  • тверді приголосні перед «е», «и»
  • тверді губні приголосні (голуб)
  • вимова «в» як «ў» (любоу)
  • вимова «й» або «н» після губних приголосних перед «а» (пам’ять, памнять)

Приклад

Запис   церковно-слов’янською мовою[4]:

Ѿче нашъ иже еси на небесѣхъ,
да свѧтитсѧ имѧ Твое,
да прїидетъ царствїе Твое,
да будетъ волѧ Твоѧ,
ѧко на небеси и на земли.
Хлѣбъ нашъ насущныий даждь намъ дне́сь
и остави намъ долъгы наша,
ѧко и мы оставлѧемъ долъжникомъ нашимъ
и не въведи насъ в напасть
но избави насъ ѿ лукаваго.

Транслітерація московським     ізводом:

Отче наш, Иже еси на небесех!
Да святится имя Твое,
да приидет Царствие Твое,
да будет воля Твоя,
яко на небеси и на земли.

Хлеб наш насущный даждь нам днесь;
и остави нам долги наша,
якоже и мы оставляем должником нашим;
и не введи нас во искушение,
но избави нас от лукаваго.

Транслітерація    київським ізводом[5]:

Отче наш, іже єси на небесіх,
да святится імя Твоє;
да приідет царствіє Твоє;
да будет воля Твоя,
яко на небеси і на земли.
Хліб наш насущний даждь нам днесь;
і остави нам долги наша,
якоже і ми оставляєм должником нашим,
і не введи нас во іскушеніє,
но ізбави нас от лукаваго.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*