Князь Ярема Вишневецький був не менший патріот Руси, ніж гетьман Хмельницький

Британський історик Роберт Фрост розповідає, що знищило Річ Посполиту, громадянами якої були і Вишневецький, і Хмельницький

У Петербурзі 5 серпня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали угоду, за якою від Речі ­Посполитої по периметру відбирали по шматку її території. В історію ця подія ввійшла як перший поділ Речі Посполитої. Чому ця держава виявилася нежиттєздатною?

– Польсько-­литовська унія добігла кінця, по суті, одночасно з Великою французькою революцією, яка проголосила, що кожна нація є суверенна. До революції нації означали держави, монархії, а не етнічні групи. Опісля – націю почали визначати інакше. І якщо до революції поділ у Речі Посполитій відбувався за релігіями – католики обох обрядів, православні, протестанти, – то після цих загальноєвропей­ських змін – за етнічними спільнотами: поляки, українці, литвини. Люди заходилися визначати, якої вони нації. І це згубило державу, бо породило внутрішній конфлікт. Станом на XVIII століття було вже гранично ясно, що політична система Речі Посполитої застаріла порівняно з іншими європейськими державами. Вона не перейшла до буржуазної моделі. Влада залишалася в руках шляхти – старого, консервативного стану. І та не хотіла нею ділитися. Польща перестала бути конкурентоспроможною.

Якщо ж дивитися на військову силу цієї держави, то знач­ною підпорою для неї були саме українські козаки, які захищали її. Але після повстання Богдана Хмельницького у середині XVII століття вже не можна було на них розраховувати. Після 1620­-го Польща мусила вести безперервні війни зі Швецією, Пруссією, Московією, Османською імперією. І козаки повстали в найнедоречніший для неї момент. Відтоді найбільшим лихом поляків було те, що десятки років вони змушені воювати на своїй власній території. Це знищувало дощенту польську економіку. ­Більшість потенційно найбагатших земель починають контролювали козаки – з’являється Гетьманщина. ­Частину Литви забирають московити, а Поділля – османи. 70–80 років ти ведеш постійну війну – де взяти грошей на це? ­Податки придушили будь­-яку господарчу ініціативу. Люди вже не мали з чого платити за військо. Розпад країни був неминучий. Річ Посполиту взялися ділити сильніші сусіди – Росія, Пруссія та Австрія. А за 23 роки, після третього поділу, вона взагалі припинить існувати як держава.

В українській історії козаків, які воювали проти Речі Посполитої, заведено героїзувати.

– Українські історики, мені здається, забагато зосереджені на козаках. Так, це було дуже важливо для формування окремої національної ідентичності українців. Можливо, життєво необхідно. Але не менш важливо дослідити еліти на території України під час Речі Посполитої. Зокрема, руську шляхту. Які були їхні прагнення, як вони реагували на повстання Хмельницького, чи були віддані польській короні? В’ячеслав Липинський, наприклад, у дослідженнях згадує величезну кількість шляхтичів, що приєдналися до Хмельницького.

В українській національній історіографії недооцінюють те, що повстання Хмельницького – це, по суті, була громадянська війна. Війна українців проти українців. Не національне протистояння – шляхтичів-­поляків і козаків­-українців. А саме українців між собою. Просто з одного боку були католики, а з іншого – православні. Багато хто з руської католицької шляхти були полонізовані. Але це не робило їх поляками. Я – шотландець. Так, розмовляю англійською, але який з мене англієць!

Русини часів Речі Посполитої – це великий пласт української історії, мало вивчений самими українцями. ­Щоправда, у цій ділянці працює Наталія Яковенко. ­Повстання Хмельницького – це була війна між ­частиною української еліти, що й далі вірила в слушність проекту Люблінської унії, яка породила Річ Посполиту, і тією, що вже не вірила. Між тими, хто знайшов себе в тій ­державі після 1569-­го, і тими, хто випав із цієї суспільної ­структури.

Руський магнат князь Єремія Вишневецький – один із найбагатших людей у Речі Посполитій

Тобто, на момент повстання Хмельницького протистояння було не між поляками й русинами, а насамперед між православними й католиками?

– Звісно. Я особисто розглядаю події після 1648 року як громадянську війну між самими русинами всередині Речі Посполитої. Адже переважна більшість тих, хто воювали на «польській» стороні, були русинами. Бо ж хіба ми можемо назвати Ярему Вишневецького ­поляком? Усі його предки були русинами, з руської шляхти, продов­жувачами великої традиції Русі. Він розмовляв і польською, і руською. Він русин? Русин. Але католик. Те саме з багатьма шляхетськими родами в Україні.

Руський шляхтич Богдан Хмельницький – майбутній гетьман Війська Запорозького – освіту здобували в одному навчальному закладі із Вишневецьким — у єзуїтській колегії у Львові. Князь Ярема перший у своєму роді прийняв католицтво – у 19 років. Підданих своїх до зміни віровизнання не змушував, навпаки – давав гроші на утримання й розбудову православних храмів. Портрети XVII століття

Не можна сказати, що Вишневецький був менший ­патріот Русі, ніж Хмельницький. Це просто різні ­точки зору на майбутнє своєї землі. І різне розуміння того, що означає бути руським патріотом. Звичайно, згідно з пізнішою українською національною ідентичністю, ­Вишне­вецький – зрадник. Але йому і руській католицькій шляхті треба було робити вибір – чи підтримувати звичайний, старий уклад життя, чи піти разом із козаками невідомо куди й навіщо. Козацька верхівка була надзвичайно розумна й винахідлива, але навіть вона не знала 1654­го що робити з перемогою над військом Речі Посполитої. Так виникла Переяславська угода з московським царем. Тоді козаки поділилися на дві групи: одна казала, що треба підписувати угоду з єдиновірними московитами, друга – що їм довіряти не можна.

Сам Хмельницький на початку повстання не збирався ­ділити Річ Посполиту. Мав військо, мав перемоги, але не мав держави. І тоді почав чекати на вибори нового короля. Бо з чого почалося повстання? Хмельницький просив короля помогти руській православній шляхті, захистити її від зазіхань місцевих католиків. А той йому – маєте зброю, то захищайтеся самі, як собі знаєте. Коли ­обрали Яна Казимира, Хмельницький одразу визнав його: він був відданий ідеалам спільної держави – Речі Посполитої. Але існувало протистояння й у польських колах. Перемогла партія помсти – хотіли поставити на місце повстанців та бунтівників. А згодом і росіянам, і австрійцям було ­вигідно культивувати польсько­українські стереотипи і ворожість цих народів один до одного. Отже, перемогла модель «національно­визвольної боротьби» українців проти поляків.

До Люблінської унії 1569 року більшість українських земель належали до Великого князівства Литовського. Зі створенням Речі Посполитої вони переходили до складу Корони Польської. А далі була доволі стрімка втрата національної ідентичності руських еліт – полонізація.

– Тоді, 1569 року, шість руських воєводств приєднали до Польщі в тому числі на вимогу місцевої шляхти. Бо вона хотіла дістати такі самі права, що й польська. А, наприклад, руський магнат князь Костянтин Острозький бачив переваги у польсько­литовській унії насамперед з погляду успішнішої боротьби з татарами.

Акт Люблінської унії 1 липня 1569 року. Його підписали 114 послів сейму з Польського Королівства та 48 – з Великого князівства Литовського. Кожен прикладав свого персня з родовим гербом до сургучевої печатки. Поляки вживали червоний (ліворуч), а литвини – зелений (праворуч). У сеймі, який у Любліні ухвалював акт унії, брали участь представники вищого духовенства, шляхетських родів та деяких магістратів. Унія зрівнювала у правах шляхту Корони Польської та Великого князівства Литовського. Територію теперішньої України приєднали до польської частини Речі Посполитої, а Білорусь лишили у литовській. Так поділили руські землі, що перед тим майже всі належали Литві

Влада тоді існувала на місцевому рівні. Вона належала ­місцевим магнатам, шляхті, міським управам тощо. Ми не можемо говорити про українців у XVI столітті. Була Русь, русини. Люди здебільшого казали: «Я з Києва», «з Київської землі», «з Чернігівської землі» абощо. Така була самосвідомість. Уся польсько­литовська система місцевого самоврядування – а польська навіть більше – це сильні місцеві інституції, магістрати, зокрема руські. Їх обирало місцеве населення. Коли у XVII столітті делегації прибували на сейм до Варшави, ніхто там не казав «Ми приїхали з України». Казали: «Ми приїхали з такого­то воєводства».

Я дуже сумніваюся, що руські шляхтичі так уже перей­малися втратою своєї ідентичності в Речі Посполитій. Вони не мали національної ідентичності, як її розуміють теперішні науковці. Їх цікавила влада, а також її ймовірне збереження в праві на спадок для нащадків свого роду. А не ідентичність чи мова.

Досі в Україні існує стереотип: якщо ти – римо­католик, то ти – поляк. Ідея, що русин може бути римо­католиком в Україні не прижилася, на відміну від Білорусі. Там мало не всі освічені верстви населення належали до католицької церкви. Але на півдні Русі цей погляд укорінила спочатку місцева руська шляхта, православне духівництво, а згодом і козацтво. Натомість поляки після Люблінської унії намагалися перетравити приєднане православне руське населення колишнього півдня Великого князівства Литовського. І ці намагання щось зробити з «православною дилемою» стали чи не найголовнішою причиною занепаду Речі Посполитої.

Офіційна назва країни була Річ Посполита Двох Народів – польського й литовського. Можливо, її урятувало б, якби вона стала Річчю Посполитою Трьох Народів, де третіми й рівноправними стали б русини? Чому ідея, зрештою, так і нереалізована, з’явилася щойно у XVII столітті?

– Це була не нова ідея. І першим її сформулював Ярема Виш­невецький. Але не встиг реалізувати. Руська православна шляхта домагалася рівних прав із католицькою. Дехто з руських шляхтичів був присутній у сенаті й у сеймі в XVI столітті. Але згодом, із початком Реформації, почалася католицька реакція, і їх виштовхували звідти одного за одним. Православні русини перетворювались мало не на людей «другого ґатунку». Ідея Вишневецького про Велике князівство Руське могла б дозволити руській шляхті бути представленою на рівних із поляками. Саме цим можна пояснити, чому так багато русинів підтримали його, а не Хмельницького у війні 1648 року. Руські шляхтичі боролися за рівноправність. Дехто бачить у цьому руський патріотизм, але здебільшого це були приватні інтереси конкретної заможної верстви.

«Королівський пиріг» – цей алегоричний малюнок-­сатиру про перший поділ Речі Посполитої створив французький художник Жан­Мішель Моро­молодший. Зобразив володарів держав, які були учасниками тієї події: російська цариця Катерина II, австрійський імператор Йосиф II (другий праворуч) і прусський король Фрідріх II (праворуч скраю) роздирають аркуш із картою Речі Посполитої. Її тодішній монарх – король польський і великий князь литовський – Станіслав Авґуст Понятовський (посередині) стоїть між ними й підтримує корону, що зсувається йому з голови

А з іншого боку, зміцніло козацтво. Сила повстання Хмельницького була саме в тому, що абсолютна більшість дрібної й середньої шляхти теперішньої України залишалася православною. Тому неправильно було б сприймати повстання Хмельницького як селянське чи винятково козацьке. Сотні шляхетських родів підтримали його. Бо хотіли мати більше прав і бути представленими в сеймі.

Хмельницький шукав справедливості для місцевої дрібної шляхти. Вони казали королеві: погляньте, ваша система не працює для величезної кількості людей! Ми хочемо бути шляхтою, а Люблін нам цього не дозволяє! І Гадяцька угода 1658 року про створення Великого князівства Руського, як третього рівноправного члена Речі Посполитої, давала можливість поєднати ці дві Русі й розв’язувала проблему. Але гарячі голови з обох боків цього не захотіли. Проте, як довела нещодавно війна в Югославії, якщо вже ви почали конфлікт, дуже важко з нього вийти з честю для всіх сторін. ­Найгірше, що та руська шляхта – православна, католицька, протестантська, що мала нормальні стосунки, змішані шлюби тощо – після 1648 року стала відчужена одна від одної.

Що трапилося б, якби Гадяцьку угоду вдалося втілити? Як би Річ Посполита пережила зародження доби націоналізмів?

– Польськомовна шляхта дожила до ХХ століття на колишніх територіях Речі Посполитої. Погляньмо на Литву 1919 року. Хто в ній жив? На момент їхньої незалежності більшість ­людей мали подвійну або й потрійну національну ідентичність – польську, литовську, білоруську. Хто був Адам Міцкевич? Він народився в сьогоднішній Білорусі, жив у ­Вільні. А в сьогоднішній Польщі був лише один раз – у Познані, та й то проїздом. Сам себе вважав литвином, а Литву ­своєю батьківщиною. І став найвидатнішим польським поетом. ­Таких прикладів безліч. Можливо, Річ Посполита ­могла б зберегтися, якби збереглася монархія. Теорії, що потрібно бути разом, теж дожили до ХХ століття. Зокрема, ідея «­Міжмор’я», яке було б наднаціональною ознакою, як от «Британія» для британців. Але йому не судилося здійснитися.

1385 – великий князь литовський Яґайло одружується з польською королівною Ядвіґою. Започатковують польсько-литовську династію Яґеллонів. Руські – українські, окрім Галичини, та білоруські – землі перебувають у складі Великого князівства Литовського.

1569 – Яґеллонська династія починає згасати. Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдну­ються в єдину державу – Річ Посполиту Двох Народів. Українські землі переходять до Польського Королівства, а білоруські залишаються у Литві. У польській частині Речі Посполитої місця в сеймі було дозволено посідати лише шляхті католицького віровизнання. Починається масовий перехід шляхти українських воєводств на католицтво.

1648 – повстання Богдана Хмельницького – козаків і руської православної шляхти проти руських магнатів-католиків на чолі з Яремою Вишневецьким. 1654-го підписана Переяславська угода про протекторат Московії.

1658 – Гадяцька угода, підписана гетьманом Іваном Виговським, про створення Великого князівства Руського на території сучасної України й утворення Речі Посполитої Трьох Народів. Русини-українці стають третім рівноправним народом держави, разом із поляками та литвинами. ­Угоду не сприймає українська православна шляхта, бо не хоче вертатися до складу Речі Посполитої. ­Московія та Польща починають ­війну з Військом Запорозь­ким. ­Завершується вона 1667 року Андрусівським пере­мир’ям, коли Росія та Польща поділили Україну по Дніпру.

1772 – перший поділ Речі Посполитої. Пруссія ­забирає Помор’я, Куявію та ­частину Великопольщі. ­Австрія – ­Малопольщу й Галичину. ­Росія – східну Білорусь та Латвію.

1793 – другий поділ Речі ­Посполитої після повстання Тадеуша Костюшка. До Пруссії відходять уся ­Велико­польща та Мазовія, до ­Росії – вся Білорусь і Центральна Україна.

1795 – третій поділ Речі ­Посполитої. До Австрії приєднують Краків, Холмщину та решту Галичини. До ­Росії – Литву, Західну ­Білорусь і Волинь. До Пруссії – Варшаву та Жемайтію. Польська держава припинила існування.

http://gazeta.ua/articles/history-journal/_knyaz-yarema-vishneveckij-buv-ne-menshij-patriot-rusi-nizh-getman-bogdan-hmelnic/447245

Джерело: <a href=»http://gazeta.ua/articles/history-journal/_knyaz-yarema-vishneveckij-buv-ne-menshij-patriot-rusi-nizh-getman-bogdan-hmelnic/447245″>Gazeta.ua</a>

Реальні речі: такою мала б бути програма опозиції

«Наш підхід до політики має бути оптимістичним. Скільки доброго можна зробити, якщо ми використаємо всі можливості сучасного світу! Скільки всього ми можемо зробити, скільки всього ми мусимо зробити!»
Джон Сміт, лідер Лейбористської партії Великобританії, 1993 рік

Україна – втомлена від пустих слів і спрагла дії.

Я не є автором думок, викладених нижче. Це – конспект із вдалих світових практик Західної Європи і ширшого світу – наприклад, «радикальних центристів» Колумбії, американських лібертаріанців, естонського Кайтселійту, тощо.

Кожна із цих речей стосується реального життя, і передбачає дії, а не тільки слова про «покращення», «розширення» чи «збільшення».

Це – більше «права», «консервативна» програма, якої мені бракує зараз у розгулі популізму і ідейного секонд-хенду. Це речі, у які я вірю.

Людина і її простір життя

1. Програма зі зміни цінностей людей – культура їжі, здорового способу життя, дозвілля, спілкування, інформаційної гігієни, декриміналізація, боротьба проти насильства – для напрацювання гуманітарного капіталу у суспільстві; поширення християнських цінностей і практик.

2. Індивідуальне оподаткування: кожен платить податки за себе сам – і кожен тоді має психологічне право вимагати від держави. Несплата податків має стати серйозним злочином проти суспільства.

3. Право кожного громадянина на Інтернет, подолання «цифрового відчуження», онлайн-освіта, контроль екранного часу і контенту для дітей.

Спільнота

4. Реальне право власності кожного: повноцінне ОСББ з адекватним розподілом майнових прав, відкритий майновий кадастр, реальна конкуренція на ринку комунальних послуг.

5. Прийняття колективних рішень; боротьба з дрібним вандалізмом (згідно «закону розбитих вікон»); громадянська освіта.

6. Лікування наслідків алкоголізму і наркоманії на основі програми Анонімних Алкоголіків «12 кроків»; освітні проекти щодо залежностей.

7. Громадський простір: безпека дорожнього руху, право пішоходів на тротуар, пріоритет для розвитку велоінфраструктури, право на парки та інфраструктуру дозвілля, на громадський транспорт, на збереження історичного середовища.

Держава

8. Сервісна держава: принцип «єдиного вікна», зведення всіх служб в одне приміщення, поступове введення електронної держави.

9. Армія: добровільна служба для молоді як школа життя і міні-університет; загони цивільної оборони як органи громадського порядку і допомога у випадку стихійних лих; право на самозахист і на зброю.

10. Сміттєполітика: роздільне складання і утилізація сміття, припинення батарейкової, ртутнолампової та пластикової війни проти майбутнього – перетворення сміття із загрози на товар; програма ліквідації нелегальних звалищ і очищення забруднених русел річок.

11. Гарантії свободи зібрань: повідомчий, а не дозвільний порядок громадських зборів; посилення покарання за перешкоджання громаді і рейдерство/симуляцію рішень громади.

12. Зміна системи фінансування політичних партій – через партійні фонди, з прозорими внесками і суттєвою часткою держави. Вимога повної фінансової прозорості для громадських організацій.

13. Право на здорове довкілля: якісні їжа, вода і повітря в містах.

14. Право на гідну смерть: право кожного громадянина померти в гідних умовах, з наданням достатньої паліативної допомоги.

15. Право на гідність при арешті: право на відео-фіксацію затриманим всіх дій щодо нього; онлайн-моніторинг кожного арешту і кожної справи; перегляд старих кримінальних справ, де катуваннями було вибито зізнання; зміни наркополітики і політики стосовно проституції.

Люстрація

За зразком денацифікації у Німеччині та Австрії після 1945 року необхідно провести очищення України від тих, хто творить режим Януковича.

Закон про звільнення від націонал-соціалізму і мілітаризму передбачав заповнення спеціальних форм, що передавалися в Контрольну раду та її спеціальні комісії по всій країні. Розглядалися такі категорії осіб:

— некриміналізовані особи (Entlastete)

— послідовники (Mitläufer)

— порушники середнього рівня (Minderbelastete)

— активісти, бойовики, вигодонабувачі, звинувачені (Belastete)

— головні злочинці (Hauptschuldige)

Очищенню підлягали економіка, політика, культура, ЗМІ та юриспруденція. 545 цивільних судів розглянуло близько 900000 справ, більше 90000 осіб опинилися у тюрмах, а майже 2 мільйони отримали заборону на іншу працю, крім ручної. І хоча у 1951-му було амністовано близько 800 тисяч чоловік, сторінку нацизму було перегорнуто.

Пропоную такі підходи до люстрації:

1. Принцип Аль-Капоне: чи відповідає стиль життя задекларованим статкам? Скільки власності приховано через найближчих і дальших родичів, через водіїв та інших людей із «ближнього кола»?

2. Принцип співпраці з режимом: вищі і середні функціонери ПР, вищі і середні посадовці (до рівня заступника голови РДА). Аналогічно – очільники Комуністичної партії, Народної Партії Литвина, як ті, хто сприяв конституційному перевороту та узурпації влади.

3. Принцип участі в каральних органах: всі судді, всі начальники міліції, всі начальники прокуратури; слідчі і міліціонери – відповідно до заяв потерпілих. Кожен звичайний міліціонер повинен пройти психологічну експертизу і перевірку на детекторі брехні, а також дати свідчення щодо катувань і зловживань.

4. Принцип майнової прозорості: кожен, хто має відношення до офшорного бізнесу; кожен, хто за безцінь придбав державне майно. Відсутність терміну давності щодо розкрадання державного майна у особливо великих розмірах.

5. Моральна люстрація: журналісти і піарники, що обслуговували владу – на основі моніторингу і свідчень.

Одним з наслідків люстрації має стати майнова реституція: повернення незаконно відібраної режимом Януковича середньої і великої власності та повернення частки державної власності у перепроданих підприємствах – відповідно до статусу перепродажу.

Насамкінець

Чи захочуть і чи зможуть пройти крізь люстраційне сито самі опозиціонери? Чи знову буде «своїм все, ворогам – закон», і на виході ми отримаємо нового «дракона»?

Чи готові опозиціонери пропонувати реальні речі, щоб потім відповідати за їх виконання, а не лише за загальні фрази?

Я, як виборець опозиції, чекаю на опозиційну програму Нової України. І люстрація персоналій, започаткована рухом «Чесно», має доповнитися люстрацією ідей: не пропонуєш дії – геть з політики!

Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП

Принципиальные недостатки закона Кивалова-Колесниченко

1. Отсутствие даже упоминания среди предложенных принципов языковой политики фундаментального принципа отношения к языку как носителю нематериального культурного наследия, который заложен в Конвенции об охране нематериального культурного наследия, и к которой Украина, наконец-то присоединилась 6 марта 2008 года.

Термин «охрана» означает меры, направленные на обеспечение жизнеспособности такого наследия, в том числе, его идентификации, документирования, исследования, сохранения, защиты, популяризацию, повышение его роли, его передачу путем образования, а также возрождение разных аспектов такого наследия. Это основа любого закона о культурном, природном и другом наследии – возможность восстановления и реабилитации языка, как наследия.

Но именно эти атрибуты защиты языков и, прежде всего, государственного украинского – полностью отсутствуют в проекте.

Именно поэтому невозможно избежать реально, а не декларативно, предостережения Венецианской комиссии о том, что «риск отношения к русскому на том же уровне, что и к украинскому, может уменьшить интеграционную силу украинского языка».

2. Именно из-за отсутствия первого принципа в проекте вообще не дается оценка текущего состояния языковой среды. В частности, для украинского языка, в соответствии с данной Конвенцией, она должна быть определена как гуманитарная катастрофа – в ряде регионов ранее традиционно распространенного языка 50% и более носителей украинского языка почти не знают и не пользуются родным языком.

Можно предположить, что для одного из авторов законопроекта, Вадима Колесниченко, введение в закон упоминания о Конвенции просто невыгодно. А поощрение восстановления обрусевшими украинцами и другими этническими группами, прежде всего, знаний родного языка – воспринимается как нарушение прав «русскоязычных» граждан.

В итоге в законопроекте даже не обговаривается возможность переходного периода для восстановления языкового баланса – стимулирования соответствия между количеством представителей данного этноса и носителями его языка.

3. Аналогичная ситуация с языками коренных народов Украины – крымско-татарский, караимский, крымчакский и других, которые существуют исключительно в пределах Украины и требуют совершенно иного подхода к защите языка – кодификация, документирование и так далее.

Этот вопрос отдельно вообще не рассматривается.

4. Опора в основном только на Европейскую хартию региональных языков делает проект однобоким и механистическим. Попытка ввести, например, количественные характеристики введения языков меньшинств – значительно омертвляют закон Кивалова-Колесниченко. Поскольку разные языки требуют разный уровень защиты и восстановления.

Поэтому намного полезнее было бы сосредоточиться, например, на описании процедуры и принципов защиты государственного языка одновременно с принятием решения о введении языка национального меньшинства или языка коренного народа.

Как показывает практика в регионах – Севастополе, Одессе, Луганске, Донецке и других, где уже приняты региональные программы развития русского как регионального языка, со ссылкой на Европейскую хартию – здесь украинский де-факто полностью выводится из обращения региона. Практический прообраз будущего результата действия закона Кивалова-Колесниченко…

Положение не спасает записанная в региональных программах дежурная фраза из Европейской хартии, что «это не помешает функционированию государственного языка украинского».

То есть, например, в Севастополе, прием и публикация проектов решений горсовета и администрации на украинском является необязательными. В госучреждениях, больницах, библиотеках, кассах, троллейбусах – никаким образом не стимулируется украиноязычие. Зато полностью прописаны финансовые меры поддержки русского языка.

5. Еще одна немаловажная деталь данного закона – его непринципиальность, промежуточность и временность, на которую указывают сами авторы законопроекта.

То есть соблюдать провозглашенные в законе принципы ни авторы проекта, ни их сторонники в ПР – не собирались и не собираются. Об этом с трибуны ВР заявил в декабре 2011 года Сергей Кивалов, который сообщил, что считает этот закон временным, а конечная цель ПР – принятие закона о двух государственных языках.

)

Вадим Колесниченко неоднократно выражался аналогично.

О каком соблюдении задекларированных в названии проекта закона принципов может идти речь? Если все это – дымовая завеса, с желанием угодить только узкому кругу своих избирателей, и попытка еще раз ввести в заблуждение Венецианскую комиссию, мировое сообщество, будто авторы пытаются следовать рекомендациям Комиссии?

Предложив обществу продуманную, сбалансированную Концепцию государственной языковой политики в Украине, объединенные демократические общественные силы в Украине смогли бы сделать шаг к единству и взаимопониманию в обществе.

Вместо попыток внесения раскола и манипулирования обществом – политика взаимных уступок, примирения взглядов, прощения и любви.

Валерий Говгаленко, редактор газеты «Подробности», Василий Зеленчук, глава ОО «Общественное движение «Севастополь без коррупции», Севастополь, специально для УП

Грамота князя Льва Галицького, 1261-1300р.

Текст написано руською мовою:

1. «ѣ» читається як «і «

2. приголосні перед «е» та «и» читаються твердо


A се я князь Левъ, вызвали есмо съ Литовьскоѣ  землѣ двa братѣньця Тутенія а Монтсѣка, далъ есмо ѣма у Перемыскоѣ   волостѣ село Добанѣвичь и съ землею и съ сѣножятими и съ гаѣ и съ дубровами и съ рѣкою и ставомь и съ потоки и съ криницями, со усѣми поборы и съ винами и съ половинитьствомъ и cepпомъ и со косами и съ млиномъ, со усѣми ужитки, какъ есмо самъ держалъ. A далъ есмы ѣмъ у вѣкь и дѣтемъ ѣхъ u съ унучатомъ и праунучатомь ѣхъ : нe надобѣ уступатися , на мое слово, никому ; а кто ся уступить, тотъ увѣдаеться со мною передъ Богомь.