Якою мовою молилася давня Україна: Русь

Якою була давньоукраїнська мова

Ту церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову1.

Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття»2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей»3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками»4.

І хоча граматика блискучого філолога фіксує споконвічну українську вимову богослужбових текстів, але багато властивих нашій мові особливостей, згідних з найдавнішими кириличними пам’ятками, у ній уже не знаходимо. Про нинiшню ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський академiк свiтової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык»5.

Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати як дещо недоторкане й досконале6. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю ц.-сл. мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

  • любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);
  • Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
  • пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
  • Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград)7;
  • едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх);
  • тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);
  • Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус8); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом) та iншi9.

«Величить душа моя Господа»; «по Пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї, написаному в Києвi 1057 року. «В Iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець… О Христi Iсусi» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (‡1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив у своїй молитвi свт. Iларiон Київський (ХI ст.).

Найбiльше спiльного в нашiй старiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила та Мефодiя, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, любить, Творець, Iсус, Гаврил тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХIII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо)10.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до другої пол. ХVI ст., до революцiйних редакцiй за московськими рукописами та узаконення у другiй пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ, на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою: «дониконiвська»11.

Проте стара сакральна мова протрималася в Українi ще принаймнi кiлька десятилiть. Окремi мовнi риси збереглися в богослужбовому спiвi та iконописi Української Православної Церкви подекуди й до початку ХIХ ст. Греко-Католицька ж Церква донесла окремi давнi форми аж до нашого часу.

Київський Псалтир 1397 р., псалом 41 (фрагм.)

Київський Псалтир 1397 р.

В конець. Синов Кореов, псалом 41
Iмже
образомь желаєть єлень на iсточники водния,
сице желаєть душа моя к Тобi, Боже.
Вжада
душа моя к Богу крiпкому i живому.

Транслітерація і вимова

Транслiтерацiя — це «передавання тексту, написаного однiєю абеткою, лiтерами iншої»12. Зауважимо, що транслiтерацiя — це не переклад, а вiдтворення iншої мови зi збереженням її неповторних особливостей.

Теоретично транслiтерування передбачає передавання слiв лiтера-в-лiтеру, однак у практицi неодмiнно виникають розбіжності, якi можна оформити у певнi правила.

Церковнослов’янську мову рiзнi слов’янськi народи транслiтерують згiдно зi своєю багатовiковою традицiєю вимови. Цi традицiї, що згодом впливали й на орфографiю ц.-сл. мови, називають редакцiями того чи iншого народу: редакцiя болгарська, македонська, сербська, хорватська, чеська, українська, бiлоруська, росiйська та iн.13

«Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст»14.

Наприклад:

  • гнЂвъ, дЂти, надЂйтеся —
    • по-росiйськи звучатимуть: гнєв, дєтi, надєйтєся,
    • а по-українськи: гнiв, дiти, надiйтеся;
  • рyцЂ твои сотвористЂ мя —
    • по-росiйськи: руцє Твоi сотворiстє мя,
    • а по-українськи: руцi Твої сотвористi м’я;
  • нинЂ, херувЂми, память —
    • по-українськи: нинi, херувими, пам’ять,
    • по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,
    • а по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;
  • троцЂ тристyю пЂснь припЂвающе —
    • по-українськи: Тройцi трисвятую пiснь припiвающе,
    • по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,
    • по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,
    • а по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче15.

Отже, й транслiтерують цi однаковi ц.-сл. тексти рiзнi народи по-рiзному: згiдно зi своєю вимовою, а не з iншою.

Незалежно вiд того, де творили сакральною мовою богослови-письменники та композитори — у Болгарiї, Румунiї, Словенiї, Українi чи Росiї — транслiтерувати їхнi твори належить кожному народовi за мовними правилами своєї землi. Бо як неприродно росiянам цитувати ц.-сл. тексти з українською вимовою, так недоречно й українцям послуговуватися росiйськими правилами, зневажаючи багатовiковi традицiї свого народу.

Доцiльно згадати, що українська редакцiя ц.-сл. мови має понад тисячолiтнє корiння, тодi як росiйську можна назвати наймолодшою серед усiх слов’янських мов.

…..

Отже, впровадження питомої української вимови ц.-сл. текстiв у богослужбових читаннях i пiснеспiвах є нашим обов’язком перед Україною, дiєвою любов’ю та пошаною до Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

Фрагмент ікони свт. Дмитра (Ростовського)

Фрагмент вiдомої iкони свт. Дмитра Ростовського.
Друга пол. XVIII ст. Київ

Лiтóпис от начала мира
Помислих днi первiя i лi[та] … вiчная помнянух i поучахся.
Псалом 76

На iконi зображено останнiй, незакiнчений твiр святителя — Л Ђтопыс. У першому друкованому виданнi цього твору, що вийшло в Росiї в 1-й пол. ХVIII ст., було написано: Л Ђтописъ. Чого ж у деяких сучасних розвiдках українськi науковцi називають його «Лєтопiсь»?..

…..

 

 

Повна версія, з прикладами, тут

http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/pravyla-ukrajinskoji-transliteratsiji-suchasnoji-tserkovnoslovyanskoji-movy/#identifier_0_2733


Княжат росских недáрмо тóт клéйнот, Стефане, нóсиш

На герб князів Четвертинських, 1623р. Текст написано руською мовою: Ђ=і, приголосні перед «и» та «е» читаються твердо.

 

http://youtu.be/akB3btMbZAg

Княжат росских недáрмо тóт клéйнот, Стефане,

Нóсиш, и сáм княжáтем будучи в их станє,

Бо в дЂлности и в цнóтах княжатом ровнаєш:

Коня, зброю, корону, копЂю гды маєш.

Взятый єстесь у свЂта, щенжне узброіоный

И отъ бога въ покорном сърдцу улюбіоный:

Влодéмера, Всеволода, цного Ярослава

Мужство, вЂры и цнот всЂх при том гербЂ слава

В тобЂ тепер сіяєт; и межи княжаты

ДавнЂйшими тобою хлюбятся сарматы,

Свитополком, княжатем славным Четвертенским,

Правослáвным побожным мужем и рыцерским.

Ну ж теды менжным славъся, маєш оборону —

Правость вЂры; а в небЂ мЂти меш корону.

….

…І  Острозьким і Вишневецьким, як чільним українським князівським родам, уділено в родовідно-житійній літературі чимало уваги, і це ще не все – далі розглянемо присвячені їм геральдичні вірші та епітафії.

По тому ж, коли українська суспільність утратила цих своїх чільників (рід Острозких перервався, Ярема Вишневецький став католиком), увага еліти перейшла до князів Четвертинських, які твердо трималися православ’я, відтак уже їх почали вважати за чільний рід, адже були, як і Острозькі, Рюриковичами.


Про князів Четвертинських написав генеалогічне оповідання Захарія Копистенський (1623), воно стало передмовою до книги «Бесіди святого Івана Златоустого». Тут визначається «висока шляхтність роду Вашої княжої милості», «ідуча з монархів роських, що тронували в Києві» і подається генеалогія від Світослава, тобто Святослава І Ігоревича, через Володимира Великого, Ярослава, Володимира Мономаха та інших великих київських князів. Володимиру Мономаху при цьому виділяється особлива увага. Загалом же ця гілка йде від князя Святополка, син якого Олександр, за З.Копистенським, володів містом Четверня, від чого князі назвалися Святополк-Четвертинськими – загалом генеалогія подається досить докладна. Відтак автор резюмує: «Щасливий ти є, що плем’я і рід твій у роді пресвітлих тих монархів роських є і пробуває; щасливий ти є, що і до цих часів ласкою Божою по своїм місті Четверні залишаєшся. Отож, як Давид зі свого, хоч і малого, Витлиєма тішився, і ти зі своєї Четверні утішайся, як із най­більшого міста, оскільки тут старожитне гніздо і дім є»; відзначається і несхитність цього роду в православній вірі, оповідається героїчна історія роду з похвалою князю Стефану – окрім його прихильності до духовенства, відзначається й те, що «ваша княжа милість природний свій славенський діялект, або мову, любиш і виславляєш і, силу його розуміючи, радо книги того діялекту читаєш і багатьох до читання і закоханості в ньому велиш побуджувати»; при цьому подано високу оцінку «мові славенській, що мові грецькій природно узгідна» і яка досконаліша латинської.