Русины въ 1848 году

«Находясь между двумя, угрожавшими имъ, видами самоубійства, между онЂмеченьемъ и между ополяченьемъ, галиційскіе русины, т. е. родные намъ малороссы, въ 1848 году подали австрійскому правительству адресъ, въ которомъ просили между прочемъ о томъ:

1.) Чтобы во всЂхъ народныхъ училищахъ ихъ преподаваніе происходило на русинскомъ языкЂ.

2.) Чтобы на русинскомъ языкЂ преподавали и въ высшихъ училищахъ, находящихся въ Галиціи.

3.) Чтобы всЂ распоряженія, касающіяся края, указы правительства и опредЂленія мЂстныхъ властей, объявляемы были на русинскомъ языкЂ, такъ какъ теперешній способъ объявленія на нЂмецкомъ или польскомъ языкЂ не достигаетъ своей цЂли, потому что (слушайте! слушайте!) народъ не понимаетъ этихъ языковъ.» 1)

1) Основа. АпрЂль 1862. Русины въ 1848. стр. 10.

 

 

Етнографічна карта , 1907 р.

 

Ну, скажите на милость: какъ было и нашимъ русинамъ (т. е. малороссіянамъ) не соблазниться этою новостью? Ихъ земляки, одноплеменные имъ галиційскіе малороссы, требуютъ самостоятельности и оффиціальности для своего русинскаго, или малороссійскаго языка!»

Українська мова на тисячолітніх графіті Софії Київської

 

 

 

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови. Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького) Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»!

 

http://redchenko.com/?p=175

 

http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/st_sophie_graffiti.html

Інвентар Кременецкому замку — 1480 рік

Текст написано руською мовою:

1. «ѣ» читається як «і»

2. Приголосні перед «и» та «е» читаються твердо


Што на Кременьцы подано :

Три фуклери, а чотыри прохницы, а пушек малыхъ 6, а пищаль одна, а великихъ пушекъ на городѣ 4. A челяди дворное што въ городѣ: три паробки, а чотыри жонки, а двѣ дѣвъцѣ. А у дворцы въ королевомъ, миля отъ города: тамъ вь томъ дворцы жонка зъ дѣтми сама четверта. A клячъ трое, а волы три,  а жита поль-четверты стирты , а у стиртѣ по двѣстѣ копь ржи; а на поли жита посѣеного досыть; а  въ городѣ пушечного пороху пол бочки, а шиповъ годныхъ бочка.


 

A тамъ ѣздилъ есми до Кузмина ставовъ глядѣти, ино въ Кузминѣ ставъ со млиномъ, але спущать его нельза. A на Горинѣ ставъ, што небожчникъ Семенъ заставилъ, а ступа; а съ того млына идеть нa городъ мѣрки, тымъ млыномь можеть се городъ живити хлѣбомъ, а на спустъ добрій ставъ; а третій ставъ оть города миля и млынъ на томъ ставу, а съ того млына тежъ на городъ жито везуть а дани полтрети колоды у стожку, а мыта прійдеть копъ зъ двадцать на годъ. A у волости чоловіковъ полчетверта ста, а на мѣстѣ дворовъ тридцать.

Якою була жива мова давньої Руси

Структурно одноманітної живої мови східних слов’ян в X—XIII ст. не було, тому говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов із монолітної давньоруської (давньосхіднослов’янської) мови немає підстав.

Пам’ятки писемності XI—XIII ст. засвідчують риси, притаманні лише українській мові, більшості її нинішніх говорів. Центром багатьох інновацій, очевидно, були говірки Київської землі. Деякі риси мовної системи говорів півдня Східної Славії, можливо, збереглися ще з праслов’янської доби (наприклад, тверді або напівтверді приголосні д, т та інші перед е).

Об’єднання східнослов’янських племен у Київській Русі сприяло поширенню інновацій у певних регіонах держави, часто — на величезних обширах. Проте тільки одне єдине нове фонетичне явище охопило всю Східну Славію — занепад редукованих (дуже коротких) звуків ь, ъ у слабкій позиції та прояснення їх у звуки повної тривалості відповідно е (дьнь -> ден’, д’ен’) та о (мъхъ -> мох). Процес розпочався на півдні Київської Русі наприкінці XI ст. і завершився в середині XII ст. На північних землях держави ця інновація фіксується вже у другій половині XIII ст.

Для того щоб з’ясувати процес формування найдавніших характерних рис української мови, стисло викладемо основні (а не всі!) особливості її системи, які задокументовані в писемності X— XIII ст. Вони дають уявлення про живе мовлення предків українців у зазначену добу. За браком місця приклади з пам’яток докладно не паспортизуємо і не покликаємося на дослідження інших авторів:

У ділянці фонетичної системи відзначимо такі риси живої мови півдня Русі:

1. Зміна е в о після історично м’яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).

2. Перехід давнього звука, що позначався буквою Ђ і звучав, мабуть, як дифтонг іе, у звук і. Процес почався, напевне, в XI ст. і остаточно завершився в кінці XII — початку XIII ст. (въ мЂроу вино пиющихъ — Ізборник 1076 р., тобто «в міру»).

3. Збіг приголосних ы та и в середньому (українському) и відбивається вже в текстах XI ст. (риба — Ізборник 1073 р., просыти, съвЂтьныкъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У Євсевієвому євангелії 1282 р. фіксується навіть е на місці ненаголошеного и да ж(е)вотъ имоутъ (коли тут не описка!).

Занепад редукованих голосних ь, ъ викликав ряд звукових змін на півдні Русі.

4. Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь, імовірно, дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних східнослов’янських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок південного ареалу майбутньої білоруської мови).

5. Відпадіння початкового на південному заході відбите в пам’ятках з XIII ст. (не мати замість не имать в Євсевієвому євангелії 1283 р.).

6. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).

7. У південних і західних говорах Русі перед початковими р, л, якщо після них занепадав слабкий ь, розвинувся приставний голосний j (й); коли після них занепадав слабкий ъ, міг розвинутися приставний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведнаго Илва «Льва» — Євсевієве євангеліє 1283 р.).

8. Редуковані ы, і дали на південному заході Русі рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).

9. Східнослов’янська мовна територія за вимовою спільнослов’янського звука g дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони; південну — з фрикативним γ (згодом у частині говорів він перейшов у фарингальний h) та північну — з g. Хронологія переходу g в h точно не з’ясована. Можливо, процес g -> h почався ще в спільнослов’янську добу. Випадки написання х на місці г у південних пам’ятках XI ст. (ходъ замість годъ — Ізборник 1073 р.), мабуть, указують на тенденцію позначати буквою х фрикативний γ чи фарингальний h. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латинськими літерами, замість g вживається h.

Варто згадати, що після занепаду ъ, ь унаслідок одзвінчення к перед дзвінкими приголосними на півдні Русі знову з’являється фонема g (з XVII ст. позначається літерою ґ).

10. У південно-західних і західних говірках Русі праслов’янські сполуки *zdj, *zgj, *zg’ дали ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь «дощ» — Галицьке євангеліє 1144 р.).

11. На півдні, заході, північному заході Русі приголосний в вимовлявся як губно-губний звук w, що відбивається в написанні у на місці в й навпаки (прауда — Ізборник 1073 р.; уздумалъ — Смоленська грамота 1229 р.; wгнъмъ невъгасающимъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Але на більшості території давнього новгородського діалекту і на північному сході Русі (Ростово-Суздальщина) приголосний в вимовлявся як губно-зубний звук, тому в писемності з цих теренів немає чергування у—в.

12. У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам’ятки, починаючи з XII ст. (вовъца — Галицьке євангеліє 1266 р.), однак на північному сході та сході зазначене явище, очевидно, віддавна було нереґулярним. Припускається, що на південному заході східного слов’янства дуже давно розвинувся й протетичний г (h). За нашими спостереженнями, протетичний г фіксується з XV ст. (бито з гарматъ — 1494 р.; від італ. armata — військо).

Дивергенцію в давніх східнослов’янських говорах викликали явища, пов’язані з ствердінням й пом’якшенням приголосних.

13. У південних пам’ятках, починаючи з XII ст., засвідчується перехід ы в и після г, к, х у питомих слов’янських лексемах (великий — Юріївське євангеліє після 1119 р.). На початку XIII ст. процес переходу гы, кы, хы —> ги, ки, хи спостерігається у верхів’ях Дніпра, а в другій половині XIII ст. — і в новгородському діалекті, і лише в XIII—XIV ст. він охоплює й північний схід Русі.

14. Приголосні перед е, и з давніх східнослов’янських говорах, можливо, були напівм’які. В південних говірках Русі відбувся процес ствердіння приголосних перед зазначеними звуками. Кирилична графіка не відбиває названого явища. Зате його можна датувати за допомогою відносної хронології. Ствердіння приголосних сталося до переходу Ђ в і, тобто до XI — кінця XIII ст., бо інакше на місці Ђ в українській мові був би звук и. Перед е, що розвинувся із сильного ь, приголосні в українській мові тверді, тоді як приголосні, після котрих занепадав слабкий ь, — м’які (ден’), отже, процес ствердіння напівм’яких приголосних відбувався одночасно з занепадом редукованих, тобто в XI—XII ст. У західних, північно-західних і південно-східних говорах Давньої Русі, навпаки, напівм’які приголосні перед е, и палаталізувалися — стали м’якими.

15. Ствердіння р відбивається вже південноруськими текстами XI—XII ст., західноруськими — з XIV ст. (сътвороу — Ізборник 1076 р.).

16. У південно-західних говірках території Київської Русі приблизно в XIII—XIV ст. (після ствердіння приголосних перед е) сталася повна асиміляція j до попереднього приголосного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти (в безаконъньи — Успенський збірник XII—XIII ст.). У частині південних говорів j злився з приголосним, а не асимілювався. Можливо, на це вказує написання печалю и лестю (Бучацьке євангеліє XIII ст.).

17. Губні напівм’які приголосні всередині слова перед приголосними стверділи в усіх східнослов’янських говорах, що засвідчують писемні тексти, починаючи з XII ст. (нивъныхъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У цей же час або трохи пізніше поширюється ствердіння кінцевих зубних приголосних на всьому південному заході Русі, а на півночі збереглися м’які (пор. укр. голуб та рос. голубь).

18. Приголосний л на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в українських та білоруських говорах і прилеглих до них говорах окраїн південно-західної території російської мови перейшов у у (в). У пам’ятках це явище фіксується від XIV ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся — список «Слова» митрополита Іларіона), але виникло воно, очевидно, раніше, в XIII ст.

Отже, приблизно до середини XIII ст. сформувалися основні звукові риси, які стають визначальними рисами сучасних східнослов’янських мов.

Диференційні риси спостерігаються і в морфологічній системі говірок давніх східних слов’ян, але вони не були такими численними, як фонетичні, причому південні говірки мали менше інновацій, ніж інші. Наприклад, в іменниковій відміні впадають в око такі диференційні риси:

19. Форми родового відмінка однини іменників жіночого роду іменників основ на а та основ на в спільносхіднослов’янській мові чітко розрізнялися. Перші мали флексію -ы (жены), другі — -Ђ (землЂ). Приблизно в XI ст. на деяких ареалах розпочався процес усунення різновидностей твердого і м’якого типів відмінювання, що виявилося в змішуванні флексій: -Ђ з’являється замість — ы у твердій групі (съ высотЂ — новгородська Мінєя 1096 р.), а в м’якій замість -Ђ; виступає корелят флексії твердої групи — -и (Еуфросиниі — новгородська Мінея 1097 р.). Виникла варіантність у формах родового відмінка. В північно-східних і західних областях узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи на м’яку (пор. рос. воды земли, білорус, вади зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої й м’якої груп (пор. укр. води землі <- землЂ).

20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р.). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — «Повість минулих літ»). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).

21. Іменники давніх -й- основ мали в родовому відмінку флексію -ови (сынови), іменники -o(jo)- основ — закінчення -у(-ю) (отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти по всій території Русі. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI—XIII ст. (наприклад, у графіті Софії Київської флексія -ови/-еви є панівною). На півночі закінчення -ови виявилось маловживаним варіантом. Флексія -у(-ю) стала єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах. На півдні флексія -ови(-еви) (модифікована згодом у частині говорів в -овЂ, -eвЂ, тобто -ові, -еві) була безперервно активною й донині характеризує українську морфологію.

22. У давнину перед флексією -Ђ приголосні г, к, х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов’янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (pyцЂ) та місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду колишніх основ на -о (о человЂцЂ, въ oцЂ). Чергування зберігалося на південному заході держави. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнювання приголосних у кінці основ, тобто відновлення в них г, к, х: рабу своєму ДъмкЂ (Новгородська Мінея 1096 р.).

23. На півдні Русі стійко зберігалися в XI—XIII ст. закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бЂлою, синею).

24. Стійко зберігалися на півдні Русі флексії кличного відмінку іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну тощо).

25. У пам’ятках XI—XIII ст. півдня Русі стабільно фіксується флексія з кінцевим елементом -Ђ —> -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (тоЂ бЂлоЂ —> тої білої).

26. На півдні Русі в XI—XIII ст. добре зберігалися старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (менЂ, mo6Ђ, coбЂ —> мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менЂ задокументовується з XII ст.

Відмінності в морфології дієслова були, зокрема, такі:

27. Характерною рисою давньосхіднослов’янської морфології порівняно, наприклад, із старослов’янською, була флексія -ть (успадкована з праслов’янської мови) у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть), котра засвідчується пам’ятками з різних територій Київської Русі. Однак починаючи з XIII ст., у пам’ятках із Північної Русі засвідчується закінчення -тъ (идутъ), про походження якого висловлено кілька припущень, але загального пояснення немає.

28. Найдавніші східнослов’янські пам’ятки засвідчують дієслівні форми без кінцевого -т(-ть), особливо у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напр., напише — Остромирове євангеліє 1056—1057 рр.), унаслідок його відпадіння (існують й інші гіпотези про виникнення форм без —т-). Форми без -т- успадкували й зберегли українська та білоруська мови.

29. Загальнопоширеним закінченням дієслів першої особи множини теперішнього та майбутнього часів у мові давніх східних слов’ян було -мъ. Поруч із ним на територіях сучасних України, Білорусії, біля верхів’їв Дніпра, Західної Двини та Волги, на Новгородщині та Псковщині функціонував варіант -мо. На північно-західному ареалі засвідчується й флексія -ме. Усі варіанти (-мь, -мо, -ме) могли бути у праслов’янських діалектах, але це не доведено. Флексія -мо поруч із функціонує в більшості українських говорів. Варіант -мо є нині нормативним і характеризує українські форми дійсного способу порівняно з формами російської, білоруської та деяких інших слов’янських мов. Поодинокі форми на -мо в давньоруських текстах виступають в XI—XII ст. (пьємо — Ізборник 1073 р.).

30. На півдні Русі стійко зберігався кінцевий в неозначеній формі дієслова: пити.

Засвідчуються й особливості синтаксису.

31. Певну особливість синтаксису південних говірок Русі становило частіше, ніж в інших, вживання успадкованих праслов’янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.

32. Яскравою рисою синтаксису на півдні Русі було вживання прийменника до в конструкціях на позначення адресата дії або об’єкта, куди спрямований рух. Очевидно, вони були успадковані з праслов’янської мови, але збереглися тільки на названому ареалі Київської Русі. Засвідчуються в багатьох південних пам’ятках, в тому числі в «Повченьї» Володимира Мономаха (до Кыєва… Ђздих ко w[т]цю), Київському, Галицько-Волинському літописах, Києво-Печерському патерику. Нині такі конструкції характеризують українську мову в колі східнослов’янських.

33. Праслов’янська темпоральна конструкція з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ та ін. у родовому відмінку активніше використовувалася в південних, ніж в інших говірках Русі: не точью за живота… сотвориша… но и по смерти єго («Повість минулих літ»).

34. Чимало відмінностей виявлено в словниковому складі південних говорів (специфічні лексеми південного регіону Київської Русі наводяться на с. 696). До них варто додати зафіксовані в Галицько-Волинському літописі слова: гай, дЂлъ — «вододільний хребет гори» (пор. укр. діал. д’іл, род. відм. — д’іла), полонина.

Необхідно зазначити, що діалектні відмінності існували й у словотворі давніх східних слов’ян.

35—36. Гадаємо, південний ареал мали успадковані з праслов’янської мови суфікси -ощи (ничить трава жалощами — «Слово о полку Ігоревім»; а кто пакощами порежеть конь — «Правда Руська») та суф. -ава (мятеж великъ и стонава и кличь — Київський літопис). Імовірно, в частині південних говірок Русі функціонував суфікс -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків (чи рідше — матерів).

Мовний макромасив півдня Русі X— XIII ст., безсумнівно, мав у своєму складі менші групи з локальними особливостями мовлення, але вони чи принаймні більшість їх, напевно, не мали кардинального значення. Вони ще чекають на своє виявлення. Можливо, що рефлексація о, е в новозакритих складах залежно від їх наголошеності — ненаголошеності десь із кінця XII ст. почала відділяти поліські говори від решти говорів. У XIII ст. засвідчується ‘а —> е, характерний для деяких південно-західних українських діалектів (всекъ замість всякъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Діалектну роздрібненість, ймовірно, створювали вузьколокальні інновації не так у фонетиці й граматиці, як у лексиці й словотворі.

Отже, деякі особливі риси, що характеризують мову півдня Східної Славії, виникли ще в прасхіднослов’янський період, тобто до IX ст. — гортанний h, білабіальний w та деякі інші фонетичні, а також лексичні явища, які нині визначити важко. Сукупність основних визначальних рис, що характеризують лінгвосистему півдня Русі (насамперед звукову), чітко виділяється вже в XI—XII чи на початку XIII ст. Цю лінгвосистему, не беручи до уваги можливості існування окремого давньоруського — давньосхіднослов’янського етносу, є всі підстави називати давньою руськоукраїнською (українськоруською) мовою. Академік Ю. Шевельов говори VI—VII ст., у яких припускаються елементи, що нині характеризують українську мову, називає протоукраїнською мовою, а відповідні діалекти від IX до кінця XIV ст. — староукраїнською.