Конец споров о значении слова «оукраина»

Дорогие друзья! Все, кто читает в настоящий момент эти строки! Не знаю, чувствуете ли вы при этом эпохальность момента, но он действительно таким является! Сбылась мечта всего прогрессивного человечества: в настоящий момент будет положен конец эпическому срачу многолетнему спору между украинофилами и москвофилами в вопросе, что же значит  знаменитое «вся оукраина постона» в  летописи под 1189 годом!…

Но, перед тем как закрыть этот вопрос на веки вечные, предлагаю, хотя бы сжато, ознакомиться с «достижениями»  сторон.

Итак, «ураинофильская» партия искренне считает, что «оукраина» в литературных и исторических памятках 12 — 15 века  означало свою землю, родной край. Аналогом является немецкое слово Inland (Вкраина), которое значит внутренняя, своя земля. Вкраїна (Україна, Украйна) — это исконно русские земли (внутренние земли). Все другое — это присоединенные земли. Термин Вкраина употреблялся, чтобы противопоставить Русь исконную Руси присоединенной.

Следует заметить, что нельзя объяснять букву «У» как «около», что пытаются делать русские исследователи. Такой подход конфликтует с семантикой украинского языка (а также — белорусского, польского, чешского), в каком «У» объясняется только как «в», «в середине».

По некоторым версиям слово означает граница, пограничье, пограничную страну (индоевропейский корень — (s) krei видокремлювати, ризати’). В то же время эта последняя версия (какая активно поддерживается рядом современных русских ученых и политиков) достаточно сомнительна, поскольку «вытесняет» Киев (признанный центр «руских земель») и его земли на какую-то мнимую «границу», «пограничье». Каждый народ чувствует себя центром Вселенной и не может позиционировать себя относительно какой-то другой земли, а только другие относительно себя.

«Москвофильская»  же партия, не менее искренне, думает, что «Украина» происходит от древнерусского оукраина, «пограничная область», которое часто применялось к пограничным землям Руси. А в русской литературе вплоть к конца XIX столетия слово «украйна» использовалось в значении «предел, находящаяся в края земля».

По другой версии, распространнной в украинской исторической науке, а также в среде украинского народа, название «Украина» происходит от слова «край», «краина» (укр. «країна»), то есть просто «страна», «земля заселённая своим народом», а «украинец» означало «соотечественник». При этом утверждается, что термины «україна» и «окраїна» всегда чётко различались по смыслу, что опровергается многочисленными первоисточниками. Впервые слово «оукраина» со значением «пограничная область» используется в Ипатьевской летописи, запись датируется 1189 г

 

И неизвестно, сколько веков еще продолжался бы этот  спор, если бы не усилие трех (во всяком случае, мы знаем об этих трех) людей.

Первый человек  — Михаил Василевич. Это русин из Сянока в Галичине (Лемківщина). Известно, что он  работал над переводом и переписыванием Пересопницкого Евангелия (1556 р). А руководил этим трудом пересопницкий архимандрит Григорий — образованный человек, знаток многих языков. Как известно, «памятка содержит уникальный материал для изучения истории истории украинской мовы на всех ее уровнях и взаимодействии народноразговорных и книжных элементов в украинском литературно-письменном языке XVI ст. В ней четко проступают черты живого народного языка.»

 

Третий человек — это украинский ученый, митрополит, политический, общественный и церковный деятель, языковед, историк церкви, педагог Иван Огиенко (церковное имя Илларион).  Именно он обратил внимание на то, что «церковнословянское «прииде в предЂль (греческое огиа = краи) иудейския» составители Пересопницкого Евангелия перевели как «пришоль въ оукраины иоудейскыя» (здесь напоминаем читателям, что лигатура «оу» читается как «у»)!

«Пересопницька Євангелія 1556-1561 років, рукописна, Матвія розділ 19. Тут слово «україна» — земля, край, область.»

 

Нужно отметить, слово «оукраина» не встречается в  словарях церковно-славянского языка, нет  его также  и в современном болгарском языке.  Следовательно оно является местным: руськым-украинским. И допустим, что «редакционная коллегия» Евангелия, считала слово «оукраина» синонимом, народноразговорным соответствием церковнословянскому (то есть болгарскому) слову «предЂл», именно поэтому и использовали его во время перевода.

Поэтому нам осталось лишь дело техники: узнать как в те времена русины толковали это болгарское слово!


Памво Беринда, в своем  «Лексиконе словено-росском» (церковнословяно-русском переводном словаре), 1626р., растолковывает русинам болгарское слово «предЂл»: болгарским же словом «граница», польским словом «крисъ» (край) и русским словом «повЂт» (повит) ( напоминаем, что  в русской мове «Ђ» (ять) читается на украинский «манЂр» — как «і»).

ПредЂл — граница, крисъ, повЂт

 

 

 

Анонимный автор русcко-церковнословянского словаря «Синонима словено-росская» переводит читателям на болгарский язык:

ПовЂть — страна, прεдЂлъ

Краина — страна

Граница — прεдЂлъ

Сторона — страна

Здесь мы встречаем другое болгарское слово «страна», которое Памво Беринда растолковывает русинам так:

Страна — повЂт, сторона, краина

 

 

Как мы видим, все вращается вокруг всё  тех же, современных украинских «смыслов»:

ПредЂл — граница, страна, повЂт, сторона, краина.

 

Интересно, а как же толкуют слово «предЂ л» современные болгарские словари? И вот здесь на нас ожидает настоящая сенсация!!!

 

ПРЕДЕЛ, мн. предели, м. 1. Мислена линия, която ограничава пространство или време; граница, рамка. Извън пределите на града. 2. Само ед. Крайна степен; праг. Предел на търпението. • Родни предели. Страна, област (!!!!)

ГРАНИЦА, мн. граници, ж. 1. Разделителна линия между териториите на две държави, две области, местности и др. Държавна граница. В границите на града. 2. Прен. Мислена линия, преграда между две явления. На границата между живота и смъртта. 3. Прен. Предел, допустима норма. Това минава всякакви граници на приличието. // прил. граничен, гранична, гранично, мн. гранични. Гранична застава. Гранична линия. Гранично явление. • Зад граница. В чужбина.

ОБЛАСТ, областта, мн. области, ж. 1. Най-голямата административно-териториална единица в нашата държава. Ловешка област. 2. Част от повърхност. Полярна област. 3. Зона, район, в който е разпространено нещо. Планинска област . 4. Място и близките до него части от тяло или предмет. В областта на сърцето. 5. Клон от наука, дейност, занятие. Нова научна област.

 

 


РАЙОН мн. райони, (два) района, м. 1. Място, местност, обособени според някакви свои особености — географски, икономически, геологически, метеорологически и пр. Промишлен район. Земетръсен район. 2. Територия, обхваната от някаква дейност, от някакво явление, действие. Район на снеговалежи. Район на бедствие. 3. Административно-териториална единица в голям град. // прил. районен, районна, районно, мн. районни.

СТРАНА мн. страни, ж. 1. Място, разположено в посока от нещо или от някого. От едната му страна имаше път, от другата — ливада, от третата — река, от четвъртата беше планината. 2. Държавата, обикн. като територия; край. Близки и далечни страни. 3. Ограждаща линия. Страните на триъгълника са различни. …..

КРАЙ, краят, края, мн. краища, (два) края, м. Област, район. Не съм от този край. Ще се завърна в моя край. Планински край. • Роден край. 1. Област, в която съм роден. 2. Родна страна.

 

Как мы видим, толкование болгарами слова «предел», полностью, просто на 100%!!!, совпадает с толкованием украинцами слова «украина»!!!

Здесь и граница, здесь и страна, здесь и часть поверхности, здесь и административно-территориальная единица, здесь и родная страна, здесь и своя сторона, и край, в котором родился!

Именно поэтому, чтобы как можно точнее передать содержание болгарского слова «предЂл», составители Пересопницкого Евангелия и избрали давнее народное руськое слово «оукраина»!

И если мы видим слова «оукраина», «вкраина» в средневековых  текстах, то мы, в первую очередь, должны обращать внимание на контекст, в котором эти слова используются.  «Оукраина» может означать «границу», а может значить и «земля, область, край, страна»… а может  и все сразу, короче, одним словом — «Украина». Но, ни в одном случае, слово «предЂл/оукраина» не объясняется словарями как «окраина»!

Итак,  для полноты картины, нам осталось только выяснить, как объясняют церковнословянское слово «предЂл» российские источники. И здесь  нас ожидает еще одна сенсация!

«Полный церковно-славянский словарь»  Г. Дяченко (в 1900 г.) дает такое толкование слова «предЂл«




Оказывается, понимание современными россиянами этого слова является неполным и ограничивается понятием «граница»!  Интересно, что В. Даль, в своем словаре (в 1863 г.) дает еще полное толкование этого термина:

ПРЕДЕЛ м. начало или конец, кон, межа, грань, раздел, край, рубеж или граница; конец одного и начало другого, в смысле вещественном и духовном. Пределы государства, рубежи, границы. … Китайские пределы, страна, земля, государство, окруженное пределами. …

Более поздние же российские словари уже не дают совсем толкования «предел —  страна, земля, государство» или подают это значение как поэтическое и устаревшее.

А вот как В. Даль подает слово «украйный»:

УКРАЙНЫЙ и украинный. крайний, у краю, на краю чего находящийся; дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства, Сибирские города встарь зывались украйными. А город Соловецкой место украинное, Акты. Украй, украйна, область с краю государства или украйная. Латины взяша украины неколико псковских сел, стар. Даже до украины нашей страны молдавской, стар. На украине, на студеном море, стар. Ныне Украиной зовут Малую Русь…

Но, в то же время, он не  знает слово «окраина»… Форма «окраина» не известна  и в древнерусских текстах. Не знают ее   церковнословянские лексиконы и словари, но она присутствует в современном болгарском языке:

ОКРАЙНИНА мн. окрайнини, ж. 1. Погранична област. 2. Крайна част на населено място. Живея в окрайнините на града.

 

И вот здесь мы делаем фундаментальный вывод. Если семантика руського-украинского «украина» отвечает болгарскому «предел», то московское-российское «украйна» семантически родственно  абсолютно другому болгарскому слову «окрайнина».

 

А если по простому, то россияне и украинцы вкладывают в  это слово разное содержание, по разному его чувствуют и понимают! Собственно, схожестью написания все и заканчивается. Отныне это доказано научно.  Вот эта схожесть написания и была причиной многолетних споров! Но с этого момента все закончилось!

И когда мы уже расставили все точки над «і», осталось разве что спросить: » А, собственно, на каком основании россияне выводят этимологию украинского слова «украина» на основе российского языка?» Особенно умиляют, своей детской непосредственностью, слова пошиба «Классический «толковый словарь живого великорусского языка» Даля (издание 1865 года), объясняя это слово, приводит такие примеры…» или «по другой версии, распространнной в украинской исторической науке, а также в среде украинского народа…». Это, без сомнения, «новое слово» в лингвистике! Все равно, что выводить этимологию имени Хуан на основе российской ненормативной лексики. Или, как в том украинском анегдоте, на основе украинского языка объяснять русское слово «сравни». Будет весело, но можно ли воспринимать результаты этих «исследований» серьезно… Так же и c «Україна — это пограничная область»…

 

Итак, этот глупый спор из-за толкования слова «оукраина» остался в прошлом, поэтому  идите и разнесите эту евангелию (благую весть) интернетом (это я к тому, что копипаст приветствуется).

А очередную «образованщину», которая вам надумает рассказывать, что ««Украина» происходит от древнерусского оукраина, «пограничная область», которое часто применялось к пограничным землям Руси» или что «в русской литературе вплоть к конца XIX столетия слово «украйна» использовалось в значении «предел»«, посылайте на…. ну, как минимум, на эту страницу.


… всих тых было з розьных украин послов двадцать

Року божого нарожения 1587, месяца июня 7 дня. Послы шли московские до Варшава кроля обирати на кролевство Полское по смерти кроля Стефана: боярин и наместник коломенский, великоперимъский Стефан Василиевич Годунов, боярин и намесник коломенский Феодор Михайлович Троекуров ярославский, печатник и ближний дияк господарский Василей Яковлевич Щолканов, думный дияк Дружина Панътелеев Петелин.

На том же сейму Варшавском ничого доброго не усеймовали, бо межи панами была великая незгода: поляки вотовали на Максимилиана, цесаря християнского, литва вотовала на князя московского, кролевая вотовала на кролевича шведцкого, и затым розъехалися, не постановивши ничого доброго. На том же зьезде было немилостивые посварки и забойства, выличили на том сейме невинне забитых семъсот голов.

Были теж на том сейму з многих и далеких земль, то есть от царя турецкого, от князя московского Ивана Василевича, от Максимилияна, цесаря хрестиянского, от кроля шведского; всих тых было з розьных украин послов двадцать.

БАРКУЛАБІВСЬКИЙ ЛІТОПИС (16 ст.)

ЗИ  От і ще один доказ, що слово «україна» — це не «окраїна», а «країна», «земля». Докладніше про це в статтях

Епохальний момент. Кінець суперечки через значення слова «оукраина».

а також

И всемъ тогда беда и тоска велика въ украине живущимъ варваръ техъ

Лист от послов князя великого московскаго.

Божею милостю царя и великого князя Ивана Василевича всея Руси, володимерского, московского, новгородского, казанского, царя витариханского [астраханскаго], господаря псковского, и великого князя смоленского, твердского, югорского, вядскаго, болгарского и иных многих — Стефану, божиею милостю, королю полскому и великому князю литовскому, рускому (ОПА!!!)…..

З синов Владимирових Русь упала — З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала

 

«Щасливо пановання короля ( Яна) Казимира
В руському народі, як за Владимира —
Той дванадцять синів міл, леч того не мало
Потомство, що Хмельницьких тепер доказало :
З синов Владимирових Русь упала —
З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала» .

Нащадки руської шляхти

У фільмі «Вогнем і мечем» режисера Єжи Гофмана гетьман Богдан Хмельницький після перемоги під Жовтими Водами просить татарського союзника Тугай-бея віддати йому рядових полонених шляхтичів:

Вони — русини, і я їх заберу до свого війська.

Серед полонених був і майбутній генеральний писар та гетьман Іван Виговський, що походив із православної шляхти з Овруччини. Після його переходу на бік козаків до повсталих пристали й інші Виговські, які жили в селі Вигів.

Козаки Хмельницького, надто попервах, воювали переважно проти середньої та дрібної української шляхти. На Поділлі, Волині, Наддніпрянщині вона чисельно значно переважала польську. І на ній, як найближчій територіально, передусім лежав клопіт з організації відсічі козацьким військам. Не оминало її й посполите рушення, тобто шляхетське ополчення. «Козаки й селяни, грабуючи панські оселі, не дуже-то розбирали, якої віри й національності пан держався», — писав історик і письменник Орест Левицький у документальному оповіданні про пригоди шляхтича Прокопа Верещаки за часів Хмельниччини.

У 1650-х до Овруцького ґродського уряду зі скаргами на козацькі «розбої та ґвалти» не раз зверталася дрібна православна шляхта. Козаки й «чернь» відбирали в них і знищували «привілеї від королів польських». Тобто важливі документи, що підтверджували шляхетство. Зрештою, головною причиною Хмельниччини було бажання козацтва домогтися рівних зі шляхтою прав. Бо козаки, як і шляхтичі, були людьми збройного ремесла. Зі створенням власної держави на Лівобережжі козацтво, принаймні в частині України, вибороло собі роль нової еліти. В іншій частині — на Правобережжі й у Галичині — нею залишалася шляхта.

Цілі гнізда поселень нащадків дрібної української шляхти в Україні збереглися до сьогодні. Частина з них є дуже давніми, а нащадки шляхтичів у них живуть цілими околицями — кущами сіл і містечок. Тому таку шляхту називають «околичною». Її нащадки є на Волині, на Поділлі, Київщині та Житомирщині. Багато їх у Галичині, зокрема в районах міст Самбір, Дрогобич, Стрий, Жидачів, Калуш, Коломия, Турка та ін.

Заушшя біля Коростеня на Житомирщині — одна з найбільших шляхетських околиць в Україні. Тут обабіч річки Уж, яка колись звалася Ушою (звідси й назва), розташовано понад 40 сіл, заселених нащадками дрібної шляхти — Вигів, Недашки, Скурати, Мелені, Бехи, Каленське, Білошиця, Чоповичі, Васьковичі, Ходаки, Дідковичі тощо.

Ці села майже всуціль заселені Виговськими, Недашківськими, Скуратівськими, Меленівськими, Бехами, Каленськими, Білошицькими, Чопівськими, Васьківськими, Ходаківськими, Дідківськими тощо. Із часом, коли роди дуже розросталися, вони розгалужувалися на так звані придомки. Приміром, Меленівські поділені на Васяновичів, Стретовичів, Мойсієнків, Самойленків, Грищенків.

Свої родоводи вони ведуть від місцевих бояр — васалів київського воєводи, а ще давніше київського князя. Наприклад, за ревізією 1571 року в Скуратах жили четверо бояр Скуратівських, які несли військову службу, в Ходаках — десятеро Ходаківських, у Меленях — п’ятеро Меленівських. Ідеться лише про голів сімей, бо членів їхніх родин не заведено було враховувати.

Бідне, але гонорове Заушшя постійно воювало з овруцькими старостами. Ті, маючи під боком стільки переважно незаможної шляхти, намагалися поживитися за її рахунок. Та заушани відстоювали своє шляхетство. І на судових процесах, і виганяючи старостинських урядників силою зброї. Удавалися й безпосередньо до короля. Так, 1598 року аудієнцію в Сигізмунда ІІІ Вази отримав один із Бехів. Був «у скромній хлопській сермязі, в ходаках, але із шаблею при боці, з вусами по-шляхетськи бундючними».

Шляхта із Заушшя завжди мала українську (руську, за тодішньою самоназвою) самосвідомість. Приміром, 1680 року стався такий інцидент: брати Меленівські після хрещення за католицьким обрядом дитини їхньою сестрою, заміжньою за поляком, викинули немовля на подвір’я, вигукуючи:

— Хай не множиться між нами собачий лядський народ, хай його пси з’їдять.

Христофор Виговський — родич Івана Виговського — напередодні Хмельниччини закохався в панну Маріанну Ласківну, доньку брацлавського урядовця Федора Ласка. Але йому, дрібному шляхтичеві, відмовили. Коли піднялося повстання, Христофор Виговський скористався з цього. Як пишуть у протестації брат дівчини та її опікун Стефан Ласко (батька вже не було серед живих), панну захопив «козацьким правом». Тобто викрав і взяв собі за дружину. У записі нічого не згадано, як ставилася до цього сама Маріанна Ласківна. Можливо, що не мала нічого проти, бо серед шляхти такі романтичні пригоди були в пошані.

Нащадки шляхти Заушшя, що живуть на Поліссі далеко від індустріальних центрів, і сьогодні вирізняють себе з-поміж довколишніх «мужиків». Хоч мають близький до них побут. Їхні жінки й дівчата також працювали у полі — дрібна шляхта обробляла землю сама. Але, на відміну від селян, носила одяг, ближчий до міського. Спали не на полу, а на ліжках, будували хати з дерев’яною долівкою, перед житлами мали квітники тощо.

— У нас і тепер у селі списки на вибори чи там ще якісь коли складають, то зразу пишуть усіх шляхтичів, а тоді вже «мужиків» — тих, і тих в алфавітному порядку. Але обов’язково «мужиків» пишуть після шляхтичів, — розповідає 30-річний Олександр Васянович-Меленівський із села Мелені Коростенського району на Житомирщині — історичній Овруччині.

Таке ж укладання громадських списків — спочатку шляхтичі, а потім «хлопи» — побутує й досі у селі Витвиця Долинського району на Івано-Франківщині.

— До Другої світової війни місцева шляхта не одружувалася з «хлопами», і навіть зараз це трохи є, — розповідає 73-річний Михайло Витвицький. — Батьки не дозволяли. Були різниці в одязі шляхти від «хлопів». Наприклад, у 1950-х «хлопка» посміла запнутися як шляхтянка і прийшла до церкви, то жінки-шляхтянки зірвали з неї хустку й подерли на шматки.

У Витвиці й сьогодні в церкві шляхта та «хлопи» стоять по різні боки. Дрібна українська шляхта Галичини трималася «руської віри» — греко-католицького віровизнання. По деяких селах навіть у колгоспах окремо були «шляхоцькі» бригади й «рустикальні» — селянські, «хлопські».

— Шляхетські діти мусили краще вчитися за «хлопських», бо так треба було, — продовжує Витвицький. — А коли в якій шляхетській сім’ї з’являвся п’яниця, то родичі його всі дуже пильнували, щоб не показався п’яним на людях. Ну бо як то шляхтичеві та бути пияком? Ще пам’ятаю, як малим я вкрав помідори з чийогось городу. То мама заставила їх віднести, віддати й перепросити.

Шляхтичі перші пішли в Українські січові стрільці, а пізніше в ОУН-УПА. А вже за ними потяглися «хлопи». Мій дядько Степан Витвицький загинув у січових стрільцях. Прийшов після боїв із поляками, коли наших розбили, весь поранений, рука на перев’язі. А діди кажуть: «Шо ж ти, хлопче, сам прийшов, а Україну не відстояв?» І він тоді забрав гвинтівку й пішов знов, і вже не вернувся. А у нього дівчина була, то довго заміж не виходила, все його чекала. А молодший брат його, мій дядько Іван, коли виріс і вивчився, написав слова пісні «Повіяв вітер степовий».

У Центральній Україні нащадків української шляхти сьогодні називають «поляками», а в деяких місцевостях «дворянами». Тим, хто за допомогою збережених документів у ХІХ ст. довів російській владі власне шляхетство, як-от околична шляхта Коростенщини, ті «дворяни». Саме звідти походять люди з прізвищами Виговські, Недашківські, Скуратівські, Стретовичі та ін. А ті, хто таких документів не зберіг, стали «поляками».

У часи найбільшої русифікації те середовище найстійкіше трималося української мови й культури. Коли цих людей запитуєш, чи вважають вони себе поляками — бо серед них чимало римо-католиків, — то зазвичай відповідають, що це, мовляв, їхні предки такими були, а вони вже українці.

9/10 шляхти, що воювала проти козаків під Жовтими Водами й під Пилявцями, були русинами — українцями, за підрахунками історика Антонія-Йосипа Роллє (1830-1894).

Він проаналізував актовий матеріал і наводить конкретні прізвища цих українських шляхтичів, зокрема з Овруччини: Олександр та Семен Закусили, Олександр Бех, Олександр Серебриський, Ян Кевлич із розгалуженого роду Дідківських і багато інших.

Доля їх виявилася різною: дехто далі боровся проти повсталих, хтось загинув, а деякі пристали до козаків. Більшість козацької старшини походила з дрібної шляхти й мала свої герби.

Царський уряд більшість дрібної шляхти перевів у селяни

Від занепаду Київської Русі до XVI ст. на українських землях нобілітет — провідну суспільну верству — становило боярство. Його верхівка звалася зем’янами. Саме на плечі цих бояр лягав обов’язок боротися з ворогами, бо це був збройний стан, подібний до європейського рицарства. Аристократією були давні княжі роди — Острозькі, Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Несвізькі, Сангушки, Чорторийські, Ружинські, Курцевичі, Порицькі, Воронецькі та інші.

У середині — другій половині XVI ст., зі входженням України до складу Речі Посполитої, бояри отримали шляхетство. У Галичині, що перебувала під польською владою ще з другої половини XIV ст., це сталося на століття раніше. Приблизно тоді ж серед української шляхти поширилися й прізвища із закінченням -цький, -ський, які заведено вважати польськими. Насправді вони є шляхетськими й означають власність на маєток у певній місцевості, від назви якої й утворені. Наприклад, Виговські — власники села Вигів, Загоровські — Загорова тощо. І поширені вони були серед шляхти не тільки польської, а й української, білоруської, чеської та словацької. Ці прізвища є відповідниками до німецьких рицарсько-аристократичних прізвищ із «фон» і французьких із «де».

На межі XVI-XVII ст. руські княжі роди або вимерли, або полонізувалися й переходили в католицтво. В Україну хлинули й суто польські магнатські роди — Потоцькі, Конєцпольські. Та численна пересічна шляхта залишалася переважно місцевою — православною або, пізніше, уніатською. Дрібних польських переселенців-шляхтичів у Правобережну Україну було не так багато, щоби сполонізувати місцевий шляхетський загал. Та й їхали сюди дрібні шляхтичі не так із Польщі, як із Волині та Галичини. А прибулі поляки, беручи шлюби з українськими шляхтянками, самі в більшості українізувалися. Єдине, що могло в них лишитися з «польськості», — римо-католицьке віровизнання.

У 1793-1795 роках Правобережжя приєднали до Росії. Царський уряд, одразу по придушенню польських повстань 1830-1831-го й особливо 1861-1863 років, провів масштабну ревізію шляхетства. Дрібним шляхтичам, які мали відповідні документи, надали дворянство, попри незаможність. А тих, у кого документи не вціліли, перевели в «однодворці» — одну з категорій державних селян. Таких виявилася більшість. Та вони все одно не злилися з селянами, а й далі зберігали свою осібність і гоноровитість. Бо пам’ятали своє «немужицьке» походження.

Автор: текст: Василь БАЛУШОК, кандидат історичних наук

Единство Руси — историческое воспоминание уже в XI-XII вв.

Что представляла собой приднепровская Русь от Киева до Курска, Русь в узком смысле? Это не эфемерное понятие, промелькнувшее в каком-либо одном источнике, это понятие устойчивое, прочное, хорошо известное всем без исключения русским летописцам, будь они киевлянами, владимирцами, галичанами или новгородцами.

Понятием «Русь» (в смысле Приднепровской Руси) широко пользовались в качестве географического ориентира, считая, что новгородцам или суздальцам не нужно было никаких пояснений, если сказано: «идоша в Русь». Область Приднепровской Южной Руси включала в себя Киев с Поросьем на правом берегу Днепра и Десну с Посемьем на левом. Южная граница этой области для нас неуловима, так как в тех случаях, когда летописцы отмечали набеги половцев на «Русскую землю», это были набеги вообще на Русь и, в частности, на Южную Русь.

Очевидно, южная граница проходила там, где фактически кончались русские поселения в степи. Южная Русь целиком была расположена в лесостепной полосе, не выходя за ее пределы. Недостаточно ясна и восточная граница. Если данниками Руси были буртасы и мордва, то восточная граница могла доходить до Дона. Но в летописи эти восточные окраины вообще не упоминаются — здесь не происходило никаких событий.

Очень важно отметить, что единство этой территории не находит себе соответствия в исторической действительности XI — XII вв. В ту пору, когда все летописцы согласно выделяли Южную Русь из других частей Руси, это обособление не было ничем обосновано. На обширной территории Южной Руси было несколько княжеств, принадлежавших постоянно враждовавшим между собой Юрьевичам, Ростиславичам, Давидовичам и Ольговичам. Здесь выделились такие самостоятельные центры, как Киев, Чернигов, Переяславль Русский, Новгород-Северский, Путивль, Курск, со своими династиями князей, своим летописанием, своей политикой.

В XI в. данная область также не представляла политического единства; достаточно вспомнить события 1026 г., когда Ярослав и Мстислав «разделиста по Днепре Руськую землю». Даже в летописных припоминаниях о племенах лесостепная полоса оказывается поделенной между племенами полян, северян и уличей.

В археологическом материале X — XII вв. мы также не найдем единства лесостепной полосы; здесь будут и погребения на горизонте, и одновременные им захоронения в глубоких ямах, и трупосожжения; и срубные гробницы. Инвентарь курганов также очень разнообразен.

Очевидно, для XI-XII вв. единство Южной Руси было только историческим воспоминанием, не находившим себе соответствия в политической и культурной обстановке того времени. Следовательно, для определения времени и условий сложения единства Южной Руси нам необходимо перешагнуть через рубеж летописных и археологических данных X — XII вв. и отойти на несколько столетий вглубь.


…………………….

Сопоставим между собой две карты — карту Приднепровской Руси по летописным упоминаниям XII в. И карту ярко выраженного археологического единства VI-VII вв. Мы видим поразительное совпадение между ними. Совпадают не только общие контуры, но и детали (например, на западе — «волости земли Русской» и на севере — район Стародуба). Для XII в. это единство было только историческим воспоминанием; оно не отражало, как уже упоминалось выше, ни политической, ни этнографической общности земель, входивших в понятие «Русь» в узком смысле слова. Для VI-VII вв. это единство прочно подтверждено очень значительной общностью тех археологических памятников, которые есть в нашем распоряжении

http://litopys.org.ua/litop/pics/ryb_rus3.gif

Б. А. Рыбаков

[Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. М., 1982. — с. 55-67, 73, 85-90.]


Проіскі австрійського генштабу: «Оглядова карта українських земель»

«Оглядова карта українських земель», Відень, бл. 1900.

 

А потім читаємо: «Петлюровская печать широко пропагандировала среди украинского населения идею «великой соборности Украины», разжигая аппетиты на чужие земли… В печати открыто обсуждались планы выселения с Украины всех русских и восстановления «естественных» границ Украины от Карпат до Дона и от Черного моря до Вислы. При этом к украинским землям причислялись территории Воронежской, Курской, Новороссийской губерний, Ставропольского края, Дона, Кубани, Бессарабии и некоторые польские губернии, населенные белорусами и поляками. Петлюровцы включали в состав «великой Украины» огромную территорию, заселенную народами самых различных национальностей…»

Лихолат А.В. «Разгром контрреволюции на Украине» (1917-1922)». Москва: Госполитиздат, 1954, стр.166

Мапа України з поштової марки УНР 1919 року.

От такий він підступний — австрійський генштаб!


«Боротьба» за Київ в давньоруську добу

Вже на початку XII ст. серед патримоніальних князівств висунулися дві основні ворогуючі князівські династії з двох відгалужень того самого роду Рюриковичів: «Володимирове плем’я» і Ольговичі. Перші швидко розділились надвоє: на старшу гілку, що утвердилася на Волині та в Смоленську і молодшу в Ростово-Суздальській землі та Переяславі. Ольговичі були нащадками Мономахового найбільшого суперника Олега Святославича (помер у 1115 р.) і правили в Чернігівській землі та Тмуторокані. Вони теж поділилися на певні розгалуження, але у них, напевне у відповідь на загрозу з боку сильніших суперників, більше розвинулося почуття родової солідарності.

Треба також згадати третю династію — Ростиславичів. Вони були нащадками померлого у 1051 р. Володимира, старшого сина Ярослава Мудрого. Через те, що Володимир помер раніше від свого батька, вони були витіснені на деякий час Ярославовими братами, зокрема батьком Мономаха Всеволодом, на становище ізгоїв. Лише в 1084 їм вдалося захопити владу в Галичі. Тому що посаджена на Волині старша галузь Мономаховичів заявляла свої права на Галич, Ростиславичі підтримували дружні стосунки як з молодшим відгалуженням Мономаховичів, так і з Ольговичами.

У такій ситуації Київ як економічний і культурний осередок Русі потрапив в особливе становище. Залишаючись центром руської митрополії, місто не могло належати жодній з ворогуючих династій. Воно становило щось на зразок республіки, яка визнавала авторитет митрополита-грека, але практично правили там багаті київські купці («кыяне») та їхні, нерідко поганські, тюркські найманці («черные клобуки»). Правляча верхівка присвоїла собі право закликати і скидати князя, використовуючи для цього традиційне віче, яке скликалося в разі потреби. Князі обирались з-поміж двох головних династій (Мономаховичів та Ольговичів) і в той період лише виконували обов’язки військових командувачів і верховних суддів. Результатом такої системи було правління в Києві цілої низки різних князів. Між 1139 та 1198 роком тут було тридцять дві зміни князів. У 1173 році Мономаховичу Всеволодові Юрійовичу (який пізніше добився успіху на півночі, де його назвали «Велике Гніздо») дозволили правити лише п’ять тижнів; представник Ольговичів, Святослав Всеволодович, під час свого першого княжіння у 1174 р. протримався лише дванадцять днів….

Омелян ПРІЦАК

Русины въ 1848 году

«Находясь между двумя, угрожавшими имъ, видами самоубійства, между онЂмеченьемъ и между ополяченьемъ, галиційскіе русины, т. е. родные намъ малороссы, въ 1848 году подали австрійскому правительству адресъ, въ которомъ просили между прочемъ о томъ:

1.) Чтобы во всЂхъ народныхъ училищахъ ихъ преподаваніе происходило на русинскомъ языкЂ.

2.) Чтобы на русинскомъ языкЂ преподавали и въ высшихъ училищахъ, находящихся въ Галиціи.

3.) Чтобы всЂ распоряженія, касающіяся края, указы правительства и опредЂленія мЂстныхъ властей, объявляемы были на русинскомъ языкЂ, такъ какъ теперешній способъ объявленія на нЂмецкомъ или польскомъ языкЂ не достигаетъ своей цЂли, потому что (слушайте! слушайте!) народъ не понимаетъ этихъ языковъ.» 1)

1) Основа. АпрЂль 1862. Русины въ 1848. стр. 10.

 

 

Етнографічна карта , 1907 р.

 

Ну, скажите на милость: какъ было и нашимъ русинамъ (т. е. малороссіянамъ) не соблазниться этою новостью? Ихъ земляки, одноплеменные имъ галиційскіе малороссы, требуютъ самостоятельности и оффиціальности для своего русинскаго, или малороссійскаго языка!»

Українська мова на тисячолітніх графіті Софії Київської

 

 

 

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови. Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького) Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»!

 

http://redchenko.com/?p=175

 

http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/st_sophie_graffiti.html