Інвентар Кременецкому замку — 1480 рік

Текст написано руською мовою:

1. «ѣ» читається як «і»

2. Приголосні перед «и» та «е» читаються твердо


Што на Кременьцы подано :

Три фуклери, а чотыри прохницы, а пушек малыхъ 6, а пищаль одна, а великихъ пушекъ на городѣ 4. A челяди дворное што въ городѣ: три паробки, а чотыри жонки, а двѣ дѣвъцѣ. А у дворцы въ королевомъ, миля отъ города: тамъ вь томъ дворцы жонка зъ дѣтми сама четверта. A клячъ трое, а волы три,  а жита поль-четверты стирты , а у стиртѣ по двѣстѣ копь ржи; а на поли жита посѣеного досыть; а  въ городѣ пушечного пороху пол бочки, а шиповъ годныхъ бочка.


 

A тамъ ѣздилъ есми до Кузмина ставовъ глядѣти, ино въ Кузминѣ ставъ со млиномъ, але спущать его нельза. A на Горинѣ ставъ, што небожчникъ Семенъ заставилъ, а ступа; а съ того млына идеть нa городъ мѣрки, тымъ млыномь можеть се городъ живити хлѣбомъ, а на спустъ добрій ставъ; а третій ставъ оть города миля и млынъ на томъ ставу, а съ того млына тежъ на городъ жито везуть а дани полтрети колоды у стожку, а мыта прійдеть копъ зъ двадцать на годъ. A у волости чоловіковъ полчетверта ста, а на мѣстѣ дворовъ тридцать.

Якою була жива мова давньої Руси

Структурно одноманітної живої мови східних слов’ян в X—XIII ст. не було, тому говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов із монолітної давньоруської (давньосхіднослов’янської) мови немає підстав.

Пам’ятки писемності XI—XIII ст. засвідчують риси, притаманні лише українській мові, більшості її нинішніх говорів. Центром багатьох інновацій, очевидно, були говірки Київської землі. Деякі риси мовної системи говорів півдня Східної Славії, можливо, збереглися ще з праслов’янської доби (наприклад, тверді або напівтверді приголосні д, т та інші перед е).

Об’єднання східнослов’янських племен у Київській Русі сприяло поширенню інновацій у певних регіонах держави, часто — на величезних обширах. Проте тільки одне єдине нове фонетичне явище охопило всю Східну Славію — занепад редукованих (дуже коротких) звуків ь, ъ у слабкій позиції та прояснення їх у звуки повної тривалості відповідно е (дьнь -> ден’, д’ен’) та о (мъхъ -> мох). Процес розпочався на півдні Київської Русі наприкінці XI ст. і завершився в середині XII ст. На північних землях держави ця інновація фіксується вже у другій половині XIII ст.

Для того щоб з’ясувати процес формування найдавніших характерних рис української мови, стисло викладемо основні (а не всі!) особливості її системи, які задокументовані в писемності X— XIII ст. Вони дають уявлення про живе мовлення предків українців у зазначену добу. За браком місця приклади з пам’яток докладно не паспортизуємо і не покликаємося на дослідження інших авторів:

У ділянці фонетичної системи відзначимо такі риси живої мови півдня Русі:

1. Зміна е в о після історично м’яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).

2. Перехід давнього звука, що позначався буквою Ђ і звучав, мабуть, як дифтонг іе, у звук і. Процес почався, напевне, в XI ст. і остаточно завершився в кінці XII — початку XIII ст. (въ мЂроу вино пиющихъ — Ізборник 1076 р., тобто «в міру»).

3. Збіг приголосних ы та и в середньому (українському) и відбивається вже в текстах XI ст. (риба — Ізборник 1073 р., просыти, съвЂтьныкъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У Євсевієвому євангелії 1282 р. фіксується навіть е на місці ненаголошеного и да ж(е)вотъ имоутъ (коли тут не описка!).

Занепад редукованих голосних ь, ъ викликав ряд звукових змін на півдні Русі.

4. Споконвічні о, е, подовжені після занепаду ъ, ь, імовірно, дифтонгізувалися, а згодом перейшли в монофтонги тільки в південних східнослов’янських говорах (дифтонгізація охопила й частину говірок південного ареалу майбутньої білоруської мови).

5. Відпадіння початкового на південному заході відбите в пам’ятках з XIII ст. (не мати замість не имать в Євсевієвому євангелії 1283 р.).

6. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).

7. У південних і західних говорах Русі перед початковими р, л, якщо після них занепадав слабкий ь, розвинувся приставний голосний j (й); коли після них занепадав слабкий ъ, міг розвинутися приставний о. Це явище задокументовується з XIII ст. (праведнаго Илва «Льва» — Євсевієве євангеліє 1283 р.).

8. Редуковані ы, і дали на південному заході Русі рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).

9. Східнослов’янська мовна територія за вимовою спільнослов’янського звука g дуже рано поділилася на дві великі діалектні зони; південну — з фрикативним γ (згодом у частині говорів він перейшов у фарингальний h) та північну — з g. Хронологія переходу g в h точно не з’ясована. Можливо, процес g -> h почався ще в спільнослов’янську добу. Випадки написання х на місці г у південних пам’ятках XI ст. (ходъ замість годъ — Ізборник 1073 р.), мабуть, указують на тенденцію позначати буквою х фрикативний γ чи фарингальний h. У галицьких грамотах XIV—XV ст., написаних латинськими літерами, замість g вживається h.

Варто згадати, що після занепаду ъ, ь унаслідок одзвінчення к перед дзвінкими приголосними на півдні Русі знову з’являється фонема g (з XVII ст. позначається літерою ґ).

10. У південно-західних і західних говірках Русі праслов’янські сполуки *zdj, *zgj, *zg’ дали ždž, що на письмі, починаючи з XII ст., передавалося через жч (дъжчь «дощ» — Галицьке євангеліє 1144 р.).

11. На півдні, заході, північному заході Русі приголосний в вимовлявся як губно-губний звук w, що відбивається в написанні у на місці в й навпаки (прауда — Ізборник 1073 р.; уздумалъ — Смоленська грамота 1229 р.; wгнъмъ невъгасающимъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Але на більшості території давнього новгородського діалекту і на північному сході Русі (Ростово-Суздальщина) приголосний в вимовлявся як губно-зубний звук, тому в писемності з цих теренів немає чергування у—в.

12. У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам’ятки, починаючи з XII ст. (вовъца — Галицьке євангеліє 1266 р.), однак на північному сході та сході зазначене явище, очевидно, віддавна було нереґулярним. Припускається, що на південному заході східного слов’янства дуже давно розвинувся й протетичний г (h). За нашими спостереженнями, протетичний г фіксується з XV ст. (бито з гарматъ — 1494 р.; від італ. armata — військо).

Дивергенцію в давніх східнослов’янських говорах викликали явища, пов’язані з ствердінням й пом’якшенням приголосних.

13. У південних пам’ятках, починаючи з XII ст., засвідчується перехід ы в и після г, к, х у питомих слов’янських лексемах (великий — Юріївське євангеліє після 1119 р.). На початку XIII ст. процес переходу гы, кы, хы —> ги, ки, хи спостерігається у верхів’ях Дніпра, а в другій половині XIII ст. — і в новгородському діалекті, і лише в XIII—XIV ст. він охоплює й північний схід Русі.

14. Приголосні перед е, и з давніх східнослов’янських говорах, можливо, були напівм’які. В південних говірках Русі відбувся процес ствердіння приголосних перед зазначеними звуками. Кирилична графіка не відбиває названого явища. Зате його можна датувати за допомогою відносної хронології. Ствердіння приголосних сталося до переходу Ђ в і, тобто до XI — кінця XIII ст., бо інакше на місці Ђ в українській мові був би звук и. Перед е, що розвинувся із сильного ь, приголосні в українській мові тверді, тоді як приголосні, після котрих занепадав слабкий ь, — м’які (ден’), отже, процес ствердіння напівм’яких приголосних відбувався одночасно з занепадом редукованих, тобто в XI—XII ст. У західних, північно-західних і південно-східних говорах Давньої Русі, навпаки, напівм’які приголосні перед е, и палаталізувалися — стали м’якими.

15. Ствердіння р відбивається вже південноруськими текстами XI—XII ст., західноруськими — з XIV ст. (сътвороу — Ізборник 1076 р.).

16. У південно-західних говірках території Київської Русі приблизно в XIII—XIV ст. (після ствердіння приголосних перед е) сталася повна асиміляція j до попереднього приголосного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти (в безаконъньи — Успенський збірник XII—XIII ст.). У частині південних говорів j злився з приголосним, а не асимілювався. Можливо, на це вказує написання печалю и лестю (Бучацьке євангеліє XIII ст.).

17. Губні напівм’які приголосні всередині слова перед приголосними стверділи в усіх східнослов’янських говорах, що засвідчують писемні тексти, починаючи з XII ст. (нивъныхъ — Добрилове євангеліє 1164 р.). У цей же час або трохи пізніше поширюється ствердіння кінцевих зубних приголосних на всьому південному заході Русі, а на півночі збереглися м’які (пор. укр. голуб та рос. голубь).

18. Приголосний л на місці колишніх сполук ъл, ьл між приголосними та в формах минулого часу (історично-активних дієприкметниках) чоловічого роду в українських та білоруських говорах і прилеглих до них говорах окраїн південно-західної території російської мови перейшов у у (в). У пам’ятках це явище фіксується від XIV ст. (наводнивъся и всю землю покрывъ и до насъ пролиявъся — список «Слова» митрополита Іларіона), але виникло воно, очевидно, раніше, в XIII ст.

Отже, приблизно до середини XIII ст. сформувалися основні звукові риси, які стають визначальними рисами сучасних східнослов’янських мов.

Диференційні риси спостерігаються і в морфологічній системі говірок давніх східних слов’ян, але вони не були такими численними, як фонетичні, причому південні говірки мали менше інновацій, ніж інші. Наприклад, в іменниковій відміні впадають в око такі диференційні риси:

19. Форми родового відмінка однини іменників жіночого роду іменників основ на а та основ на в спільносхіднослов’янській мові чітко розрізнялися. Перші мали флексію -ы (жены), другі — -Ђ (землЂ). Приблизно в XI ст. на деяких ареалах розпочався процес усунення різновидностей твердого і м’якого типів відмінювання, що виявилося в змішуванні флексій: -Ђ з’являється замість — ы у твердій групі (съ высотЂ — новгородська Мінєя 1096 р.), а в м’якій замість -Ђ; виступає корелят флексії твердої групи — -и (Еуфросиниі — новгородська Мінея 1097 р.). Виникла варіантність у формах родового відмінка. В північно-східних і західних областях узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи на м’яку (пор. рос. воды земли, білорус, вади зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої й м’якої груп (пор. укр. води землі <- землЂ).

20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р.). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — «Повість минулих літ»). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).

21. Іменники давніх -й- основ мали в родовому відмінку флексію -ови (сынови), іменники -o(jo)- основ — закінчення -у(-ю) (отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти по всій території Русі. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI—XIII ст. (наприклад, у графіті Софії Київської флексія -ови/-еви є панівною). На півночі закінчення -ови виявилось маловживаним варіантом. Флексія -у(-ю) стала єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах. На півдні флексія -ови(-еви) (модифікована згодом у частині говорів в -овЂ, -eвЂ, тобто -ові, -еві) була безперервно активною й донині характеризує українську морфологію.

22. У давнину перед флексією -Ђ приголосні г, к, х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов’янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (pyцЂ) та місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду колишніх основ на -о (о человЂцЂ, въ oцЂ). Чергування зберігалося на південному заході держави. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнювання приголосних у кінці основ, тобто відновлення в них г, к, х: рабу своєму ДъмкЂ (Новгородська Мінея 1096 р.).

23. На півдні Русі стійко зберігалися в XI—XIII ст. закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бЂлою, синею).

24. Стійко зберігалися на півдні Русі флексії кличного відмінку іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну тощо).

25. У пам’ятках XI—XIII ст. півдня Русі стабільно фіксується флексія з кінцевим елементом -Ђ —> -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (тоЂ бЂлоЂ —> тої білої).

26. На півдні Русі в XI—XIII ст. добре зберігалися старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (менЂ, mo6Ђ, coбЂ —> мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менЂ задокументовується з XII ст.

Відмінності в морфології дієслова були, зокрема, такі:

27. Характерною рисою давньосхіднослов’янської морфології порівняно, наприклад, із старослов’янською, була флексія -ть (успадкована з праслов’янської мови) у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть), котра засвідчується пам’ятками з різних територій Київської Русі. Однак починаючи з XIII ст., у пам’ятках із Північної Русі засвідчується закінчення -тъ (идутъ), про походження якого висловлено кілька припущень, але загального пояснення немає.

28. Найдавніші східнослов’янські пам’ятки засвідчують дієслівні форми без кінцевого -т(-ть), особливо у третій особі однини теперішнього і майбутнього часів (напр., напише — Остромирове євангеліє 1056—1057 рр.), унаслідок його відпадіння (існують й інші гіпотези про виникнення форм без —т-). Форми без -т- успадкували й зберегли українська та білоруська мови.

29. Загальнопоширеним закінченням дієслів першої особи множини теперішнього та майбутнього часів у мові давніх східних слов’ян було -мъ. Поруч із ним на територіях сучасних України, Білорусії, біля верхів’їв Дніпра, Західної Двини та Волги, на Новгородщині та Псковщині функціонував варіант -мо. На північно-західному ареалі засвідчується й флексія -ме. Усі варіанти (-мь, -мо, -ме) могли бути у праслов’янських діалектах, але це не доведено. Флексія -мо поруч із функціонує в більшості українських говорів. Варіант -мо є нині нормативним і характеризує українські форми дійсного способу порівняно з формами російської, білоруської та деяких інших слов’янських мов. Поодинокі форми на -мо в давньоруських текстах виступають в XI—XII ст. (пьємо — Ізборник 1073 р.).

30. На півдні Русі стійко зберігався кінцевий в неозначеній формі дієслова: пити.

Засвідчуються й особливості синтаксису.

31. Певну особливість синтаксису південних говірок Русі становило частіше, ніж в інших, вживання успадкованих праслов’янських сполучників, сполучних слів і часток а, та, чи (чили, ци), бо, яко, коли.

32. Яскравою рисою синтаксису на півдні Русі було вживання прийменника до в конструкціях на позначення адресата дії або об’єкта, куди спрямований рух. Очевидно, вони були успадковані з праслов’янської мови, але збереглися тільки на названому ареалі Київської Русі. Засвідчуються в багатьох південних пам’ятках, в тому числі в «Повченьї» Володимира Мономаха (до Кыєва… Ђздих ко w[т]цю), Київському, Галицько-Волинському літописах, Києво-Печерському патерику. Нині такі конструкції характеризують українську мову в колі східнослов’янських.

33. Праслов’янська темпоральна конструкція з прийменником за + іменник на позначення частин доби, пори року, світлових явищ та ін. у родовому відмінку активніше використовувалася в південних, ніж в інших говірках Русі: не точью за живота… сотвориша… но и по смерти єго («Повість минулих літ»).

34. Чимало відмінностей виявлено в словниковому складі південних говорів (специфічні лексеми південного регіону Київської Русі наводяться на с. 696). До них варто додати зафіксовані в Галицько-Волинському літописі слова: гай, дЂлъ — «вододільний хребет гори» (пор. укр. діал. д’іл, род. відм. — д’іла), полонина.

Необхідно зазначити, що діалектні відмінності існували й у словотворі давніх східних слов’ян.

35—36. Гадаємо, південний ареал мали успадковані з праслов’янської мови суфікси -ощи (ничить трава жалощами — «Слово о полку Ігоревім»; а кто пакощами порежеть конь — «Правда Руська») та суф. -ава (мятеж великъ и стонава и кличь — Київський літопис). Імовірно, в частині південних говірок Русі функціонував суфікс -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків (чи рідше — матерів).

Мовний макромасив півдня Русі X— XIII ст., безсумнівно, мав у своєму складі менші групи з локальними особливостями мовлення, але вони чи принаймні більшість їх, напевно, не мали кардинального значення. Вони ще чекають на своє виявлення. Можливо, що рефлексація о, е в новозакритих складах залежно від їх наголошеності — ненаголошеності десь із кінця XII ст. почала відділяти поліські говори від решти говорів. У XIII ст. засвідчується ‘а —> е, характерний для деяких південно-західних українських діалектів (всекъ замість всякъ — Євсевієве євангеліє 1283 р.). Діалектну роздрібненість, ймовірно, створювали вузьколокальні інновації не так у фонетиці й граматиці, як у лексиці й словотворі.

Отже, деякі особливі риси, що характеризують мову півдня Східної Славії, виникли ще в прасхіднослов’янський період, тобто до IX ст. — гортанний h, білабіальний w та деякі інші фонетичні, а також лексичні явища, які нині визначити важко. Сукупність основних визначальних рис, що характеризують лінгвосистему півдня Русі (насамперед звукову), чітко виділяється вже в XI—XII чи на початку XIII ст. Цю лінгвосистему, не беручи до уваги можливості існування окремого давньоруського — давньосхіднослов’янського етносу, є всі підстави називати давньою руськоукраїнською (українськоруською) мовою. Академік Ю. Шевельов говори VI—VII ст., у яких припускаються елементи, що нині характеризують українську мову, називає протоукраїнською мовою, а відповідні діалекти від IX до кінця XIV ст. — староукраїнською.

 

Підтвердження Києву Магдебурскього права королем Сигизмундом І, 1514 р.

Текст написано руською мовою:

1. «ѣ» читається як «і»

2. Приголосні перед «е» та «и» читаються твердо


«Александръ король i великий князь его милocть для полепшеня мѣста Кіевского, зъ лaски своее далъ имъ право Нѣмецкое, то есть Маитборское, какъ мѣщаномъ Римское вѣры такъ и Греческое и тежъ Арменское, ажбы они и напотомъ будучи мѣщане въ томъ пpaвѣ въ всякихъ члонкахъ справовалися такъ, какъ есть суполны обычаи и устава тыхъ справъ. Ha штожъ его милость и привилей свой подъ завѣсистою печатю имъ далъ, который же они привилей передъ нами указывали ; и повѣдили намъ, штожъ его милость черезъ тотъ привилей свои зася въ нѣкоторыхъ рѣчахъ многыхь того права нe хотѣлъ имъ держати, и oни тыми разы били намъ чоломъ, абыхмо имъ ласку нашу вчинили и тое право Нѣмецкое имъ мѣсту нашому дали и подле тогo привиля брата нашого зоставили.

Ино мы, бачачи на ихъ службу и на сказу, которую они отъ неприятелей нашихъ тръпять на тои Украинѣ, и хотячи , абы ся тое мѣсто нашо людми и пожитки ширило, и зъ особливое ласки нашое и на ихъ чоломбите то вчинили, то есть право Нѣмецкое реченое Маитборское мѣсту нашому Кіевскому и всимъ мѣщаномъ нинѣшнимъ и напотомъ будучимъ въ немъ Римское вѣры и Гречское и Арменское дали есмо вѣчно: мають они тое право суполно дръжати и такъ ся въ немъ справовати , какъ и мѣсто нашо Виленское право Маитборское маеть и вживаеть, а отъ правъ Полскихъ и Литовскихъ и Рускихъ и всихъ обычаевъ и иныхъ, который были тому праву Маитборскому на переказѣ,  ихъ вызволяемъ; также ихъ всѣхъ мьщанъ нашихъ отъ права и моци и отъ насилія всихъ подданыхъ  нашихъ великого князства Литовского, отъ воеводъ и отъ судей и отъ всихъ посполите врядниковъ нашихъ вызволяемъ , ижъ передъ ними о дѣлехъ великихъ и о малыхъ и о злодѣйствах и о розлытя крови и о мужабойство и о пожоги и взятье члонковъ и иных всѣх проступкахъ позвани перед нихъ маютъ отповѣдити, нѣжли мѣщаны мѣста Кіевского мають о том отповѣдати перед ихъ войтом который будеть, а войтъ не передъ ким инымъ толко передъ нами не иначей толко ихъ же правомъ Нѣмецким маетъ отповѣдити,  и то если бы былъ перед насъ позванъ нашим листомъ »

…..

Также вказывали передъ нами привилей брата нашого Александра короля и великого князя его милости и тежъ привилей потверженье нашо на то, что его милость отпустилъ имъ мыто на вѣчность по своей отчизнѣ нашой Великому княжству Литовскому и Русскому и Жомойтскому, сухим путемъ и водою по тымъ мытомъ князскимъ и панскимъ и всѣх свѣтскыхъ и духовныхъ. Тежъ въ томъ же нашомъ привилъи выписано, ижъ братъ нашъ и мы пословъ нашихъ и Московскихъ и Волоскихъ и Турецкихъ и Перекопскихъ и  иншихъ всякихъ пословъ и гонцовъ не казали имъ поднимати подводами и стацеями и скарбовъ и коней ихъ стеречи и въ Орду ходити съ послы и коней подъ нихъ давати, и воеводиным гонцомъ подводъ в нихъ брати не казали.

…..

Теж мають они сторожу мѣти въ поли от Татаръ кождого часу подле давного обычая тамъ, гдѣ передъ тымъ стерегивали; и тежъ коли бы было потреба колка разовъ до року съ нами або зъ нашими подданными потегнути въ погоню за Татары, они мають конне а збройне… кождый своею головою подле своего статку  так какъ на войну слушить безъ каждого умешканя и ослушаня, какъ бы имъ або врядникъ нашъ раскажеть тягнути… Также на замку нашемъ Кыевскомъ мають они въ ночи стеречи и кликати подле стародавного обычая»

….


«Повість временних літ» давньо-руською та церковно-словянською мовами

Більшість обивателів, як в Україні так і в Россії, абсолютно щиро вважає, що давньоруські тексти були написані давньоруською ж мовою… Але насправді це не так.

Всі давньоруські тексти були написані церковно-словянською мовою київського ізводу. Справжня давньоруська мова потрапляла в тексти лише фрагментарно і існувала у вигляді народних діалектів тогочасного Київа та його околиць. І саме по цих описках, помилках, народно-розмовних формах, що потрапляли в тексти, можна судити про те, якою мовою розмовляли в давній Руси.

Візьмемо для прикладу уривок з найвідомішого давньоруського твору — «Повісти временних літ» (початок ХІІ ст.).

Думаю, кожному відомі ці слова:

«Се повѣсти времѧньнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земѧ . кто въ києвѣ нача первѣє  кнѧжит и ѿкуду рускаӕ землѧ стала єсть»

 

Це уривок з «Повісти» по Лаврентійовському списку (1377 р.). Але мало хто знає, що цей список має декілька варіантів, що трохи відрізняються один від одного!

В одному з них написано: «Се повѣсти временьнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земля . кто в ней поча первое кнѧжит«.

В іншому: «Повесть временныхъ лѣтъ черноризца феодосьева монастыря печерьскаго, откуда есть пошла руская земля, и кто в неи почалъ первое княжити»

 

А ось як звучить той же уривок з «Повісти» по Іпатському списку (1425 р.):

«Повѣсть  временныхъ лѣт̑ . черноризца  Федосьєва манастырѧ Печерьскаго . ѿкуду єсть пошла Рускаӕ землѧ стала  єсть. и  хто в неи почалъ пѣрвѣє  кнѧжит̑»

В статті «Несвидомость=невежество» ми з`ясували, що  форма слова «нача, начал» — є, насправді, церковнословянською, старо-болгарською. А «поча, почал, почав» є давньоруськими,  народно-розмовними формами, що потрапили в цей церковно-слов`янський текст.


Тому буде цікаво з`ясувати, а які ж ще слова, з цього уривку, написані церковно-словянською і які руською мовою?

Відкриваємо «Лексикон» — перекладний славено(церковнословяно)-руський словник Памви Беринди від 1627 року і шукаємо.



Перше слово «повѣсть» є старо-болгарським! Беринда його тлумачить староболгарським же словом «сказанїє» (руською буде «виклад, вспоминанє, памятка»), грецьким словом «історія» (ἱστορία — оповідь, переказ про відоме, досліджене минуле), а також руським словом «ознайомлення».

 

 

Слово «временныхъ» також є старо-болгарським. Руською буде «дочасних»!

 

 

Слово «лѣто» теж є болгарським. Руською буде «рок, час»

 

 

Болгарські слова «риза, одєяніє, одежда» руською мовою будуть «шата, барва». «Плащ, плащєница» — це теж старо-болгарські слова («плащєница» руською буде «простирадло»).

 

 

Слово «манастыр» є руською формою  церковнословянського «монастиръ».


«ѿкуду єсть» тако ж є церковнословянськими словами. Руською буде «откуль, отколя».

 

 

 

«Пошла» є церковно-словянською формою руського «пѣшла» (пішла). З середини  Х сторіччя н.е., в Руси набирає обертів процес, який сьогодні називається   «ікавізм» — «розвиток звука і на місці давнього (Ђ — ять) та етимологічних *о, *е.»  До середини ХІІІ ст. цей процес було завершено.

 

Слова «землѧ, стала» мабуть і болгарською і руською звучать однаково, тому вони відсутні в словнику Беринди.


Давньоруські повноголосні форми «первѣє», «пѣрвѣє» (це одни з тих помилок, що характеризують давньоруську мову) болгарського слова «пръвѣє» руською мовою буде «наперше, наперві».


 

Болгарське слово «прежде» руською мовою буде «спервотку, перше».

 

Таке звичне і, здавалось, «ісконно русскоє», для нас сьогодні, слово «князь» насправді теж є запозиченням з церковно-слов`янської. Руською мовою буде «вож(дь)» (болгарське слово «начальник» руською мовою буде «старший урядник, пан»).


 

Отже, як з`ясувалось, текст «Повісти временних літ» справді написано церковно-словянською мовою з вкрапленнями народно-розмовних, давньоруських слів і форм.


І якщо перекласти  з церковно-словянської на давньоруську

«Повѣсть  временныхъ лѣт̑ . черноризца  Федосьєва манастырѧ Печерьскаго . ѿкуду єсть пошла Рускаӕ землѧ стала  єсть. и  хто в неи почалъ пѣрвѣє  кнѧжит̑»

То отримаємо щось , подібне до цього :

«Виклад  дочасних років. Черношатника Федосьєва манастиря Печерськаго. Откуля єсть пі шла Руская земля стала єсть. И хто в неи почав  наперше урядувати»


Або таке:
«Се повѣсти времѧньнъıх лѣт . ѿкуду єсть пошла рускаӕ земѧ . кто въ києвѣ нача первѣє  кнѧжит и ѿкуду рускаӕ землѧ стала єсть»

 

«Се вспоминаня дочасних років. Откуля єсть пішла руская земля. Кто в Києвѣ поча наперше урядувати и откуля руская земля стала».

 

А якщо перекласти ці слова сучасною літературною руською мовою, то будемо мати:

«Це спомини про минулі часи. Звідкиля пішла руська земля. Хто в Києві почав найпершим урядувати (панувати) і як руська земля постала.»

Про старожитність дому їхньої світлости князів, їхньої милости милостивих Святополк-Четвертинських, 1638 р.

 

 

Переводяться люди, що з русів постали,

Вже не русь вони, кажуть, її відцурались.

Олельковичі 1 зникли й Острозькі, — я плачу, —

І Збаразьких 2 в сенаті я польськім не бачу.

Мужні Прунські 3 ідуть по стежинах забутих,

В порт безвісний Рожинських 4 судно йде пробути.

Лиш самих Четвертинських ростуть у нас сили,

Коли пряхи всім іншим клубка докрутили.

Муж за мужем із дому ступають для діла,

Мов з троянського того коня зіступили.

Йдуть князі смілодушні святими стежками,

Володимира, Гліба, Бориса стопами.

У дорозі дарує їм Бог благостину,

Вже шість років веде їх на слави вершину.

Коли б їхнії предки вернулися жити,

То на мужність утішно могли б надивитись.

Йшли на греків, бувало, у герці вступали,

На половців, варягів вони налягали.

Славить тож Четвертинських у світі пристало,

Під ярмом і ятвягів, і курів 5 тримали.

О ясна ваша світлість! Мої добродії,

Я кладу на вас сильні, великі надії.

Знайте, буде йти добре все лише у того,

Котрий шлях добрий має, а вдома ще й Бога!

 

ПРИМІТКИ

 

Перекладено з польської мови за першодруком: Тератургіма, Luboczuda. — K, 1638.

 

1 Олельковичі — останні київські князі; після смерті Семена Олельковича в 1470 році Київське князівство перетворено у воєводство.

2 Український князівський рід, що згас у 1631 році.

3 Прунські — українська гілка князів Пронських згасла близько 1638 року.

4 Рожинські — український князівський рід; з нього вийшов козацький гетьман Михайло Рожинський. Його брат Кирик був козацьким отаманом.

5 Кури — плем’я, що дало назву Курляндія (Прибалтика).

 

 

Якою мовою молилася давня Україна: Русь

Якою була давньоукраїнська мова

Ту церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову1.

Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття»2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей»3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками»4.

І хоча граматика блискучого філолога фіксує споконвічну українську вимову богослужбових текстів, але багато властивих нашій мові особливостей, згідних з найдавнішими кириличними пам’ятками, у ній уже не знаходимо. Про нинiшню ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський академiк свiтової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык»5.

Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати як дещо недоторкане й досконале6. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю ц.-сл. мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

  • любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);
  • Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
  • пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
  • Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград)7;
  • едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх);
  • тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);
  • Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус8); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом) та iншi9.

«Величить душа моя Господа»; «по Пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї, написаному в Києвi 1057 року. «В Iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець… О Христi Iсусi» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (‡1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив у своїй молитвi свт. Iларiон Київський (ХI ст.).

Найбiльше спiльного в нашiй старiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила та Мефодiя, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, любить, Творець, Iсус, Гаврил тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХIII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо)10.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до другої пол. ХVI ст., до революцiйних редакцiй за московськими рукописами та узаконення у другiй пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ, на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою: «дониконiвська»11.

Проте стара сакральна мова протрималася в Українi ще принаймнi кiлька десятилiть. Окремi мовнi риси збереглися в богослужбовому спiвi та iконописi Української Православної Церкви подекуди й до початку ХIХ ст. Греко-Католицька ж Церква донесла окремi давнi форми аж до нашого часу.

Київський Псалтир 1397 р., псалом 41 (фрагм.)

Київський Псалтир 1397 р.

В конець. Синов Кореов, псалом 41
Iмже
образомь желаєть єлень на iсточники водния,
сице желаєть душа моя к Тобi, Боже.
Вжада
душа моя к Богу крiпкому i живому.

Транслітерація і вимова

Транслiтерацiя — це «передавання тексту, написаного однiєю абеткою, лiтерами iншої»12. Зауважимо, що транслiтерацiя — це не переклад, а вiдтворення iншої мови зi збереженням її неповторних особливостей.

Теоретично транслiтерування передбачає передавання слiв лiтера-в-лiтеру, однак у практицi неодмiнно виникають розбіжності, якi можна оформити у певнi правила.

Церковнослов’янську мову рiзнi слов’янськi народи транслiтерують згiдно зi своєю багатовiковою традицiєю вимови. Цi традицiї, що згодом впливали й на орфографiю ц.-сл. мови, називають редакцiями того чи iншого народу: редакцiя болгарська, македонська, сербська, хорватська, чеська, українська, бiлоруська, росiйська та iн.13

«Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст»14.

Наприклад:

  • гнЂвъ, дЂти, надЂйтеся —
    • по-росiйськи звучатимуть: гнєв, дєтi, надєйтєся,
    • а по-українськи: гнiв, дiти, надiйтеся;
  • рyцЂ твои сотвористЂ мя —
    • по-росiйськи: руцє Твоi сотворiстє мя,
    • а по-українськи: руцi Твої сотвористi м’я;
  • нинЂ, херувЂми, память —
    • по-українськи: нинi, херувими, пам’ять,
    • по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,
    • а по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;
  • троцЂ тристyю пЂснь припЂвающе —
    • по-українськи: Тройцi трисвятую пiснь припiвающе,
    • по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,
    • по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,
    • а по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче15.

Отже, й транслiтерують цi однаковi ц.-сл. тексти рiзнi народи по-рiзному: згiдно зi своєю вимовою, а не з iншою.

Незалежно вiд того, де творили сакральною мовою богослови-письменники та композитори — у Болгарiї, Румунiї, Словенiї, Українi чи Росiї — транслiтерувати їхнi твори належить кожному народовi за мовними правилами своєї землi. Бо як неприродно росiянам цитувати ц.-сл. тексти з українською вимовою, так недоречно й українцям послуговуватися росiйськими правилами, зневажаючи багатовiковi традицiї свого народу.

Доцiльно згадати, що українська редакцiя ц.-сл. мови має понад тисячолiтнє корiння, тодi як росiйську можна назвати наймолодшою серед усiх слов’янських мов.

…..

Отже, впровадження питомої української вимови ц.-сл. текстiв у богослужбових читаннях i пiснеспiвах є нашим обов’язком перед Україною, дiєвою любов’ю та пошаною до Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

Фрагмент ікони свт. Дмитра (Ростовського)

Фрагмент вiдомої iкони свт. Дмитра Ростовського.
Друга пол. XVIII ст. Київ

Лiтóпис от начала мира
Помислих днi первiя i лi[та] … вiчная помнянух i поучахся.
Псалом 76

На iконi зображено останнiй, незакiнчений твiр святителя — Л Ђтопыс. У першому друкованому виданнi цього твору, що вийшло в Росiї в 1-й пол. ХVIII ст., було написано: Л Ђтописъ. Чого ж у деяких сучасних розвiдках українськi науковцi називають його «Лєтопiсь»?..

…..

 

 

Повна версія, з прикладами, тут

http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/pravyla-ukrajinskoji-transliteratsiji-suchasnoji-tserkovnoslovyanskoji-movy/#identifier_0_2733


Княжат росских недáрмо тóт клéйнот, Стефане, нóсиш

На герб князів Четвертинських, 1623р. Текст написано руською мовою: Ђ=і, приголосні перед «и» та «е» читаються твердо.

 

http://youtu.be/akB3btMbZAg

Княжат росских недáрмо тóт клéйнот, Стефане,

Нóсиш, и сáм княжáтем будучи в их станє,

Бо в дЂлности и в цнóтах княжатом ровнаєш:

Коня, зброю, корону, копЂю гды маєш.

Взятый єстесь у свЂта, щенжне узброіоный

И отъ бога въ покорном сърдцу улюбіоный:

Влодéмера, Всеволода, цного Ярослава

Мужство, вЂры и цнот всЂх при том гербЂ слава

В тобЂ тепер сіяєт; и межи княжаты

ДавнЂйшими тобою хлюбятся сарматы,

Свитополком, княжатем славным Четвертенским,

Правослáвным побожным мужем и рыцерским.

Ну ж теды менжным славъся, маєш оборону —

Правость вЂры; а в небЂ мЂти меш корону.

….

…І  Острозьким і Вишневецьким, як чільним українським князівським родам, уділено в родовідно-житійній літературі чимало уваги, і це ще не все – далі розглянемо присвячені їм геральдичні вірші та епітафії.

По тому ж, коли українська суспільність утратила цих своїх чільників (рід Острозких перервався, Ярема Вишневецький став католиком), увага еліти перейшла до князів Четвертинських, які твердо трималися православ’я, відтак уже їх почали вважати за чільний рід, адже були, як і Острозькі, Рюриковичами.


Про князів Четвертинських написав генеалогічне оповідання Захарія Копистенський (1623), воно стало передмовою до книги «Бесіди святого Івана Златоустого». Тут визначається «висока шляхтність роду Вашої княжої милості», «ідуча з монархів роських, що тронували в Києві» і подається генеалогія від Світослава, тобто Святослава І Ігоревича, через Володимира Великого, Ярослава, Володимира Мономаха та інших великих київських князів. Володимиру Мономаху при цьому виділяється особлива увага. Загалом же ця гілка йде від князя Святополка, син якого Олександр, за З.Копистенським, володів містом Четверня, від чого князі назвалися Святополк-Четвертинськими – загалом генеалогія подається досить докладна. Відтак автор резюмує: «Щасливий ти є, що плем’я і рід твій у роді пресвітлих тих монархів роських є і пробуває; щасливий ти є, що і до цих часів ласкою Божою по своїм місті Четверні залишаєшся. Отож, як Давид зі свого, хоч і малого, Витлиєма тішився, і ти зі своєї Четверні утішайся, як із най­більшого міста, оскільки тут старожитне гніздо і дім є»; відзначається і несхитність цього роду в православній вірі, оповідається героїчна історія роду з похвалою князю Стефану – окрім його прихильності до духовенства, відзначається й те, що «ваша княжа милість природний свій славенський діялект, або мову, любиш і виславляєш і, силу його розуміючи, радо книги того діялекту читаєш і багатьох до читання і закоханості в ньому велиш побуджувати»; при цьому подано високу оцінку «мові славенській, що мові грецькій природно узгідна» і яка досконаліша латинської.



Князь Ярема Вишневецький був не менший патріот Руси, ніж гетьман Хмельницький

Британський історик Роберт Фрост розповідає, що знищило Річ Посполиту, громадянами якої були і Вишневецький, і Хмельницький

У Петербурзі 5 серпня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали угоду, за якою від Речі ­Посполитої по периметру відбирали по шматку її території. В історію ця подія ввійшла як перший поділ Речі Посполитої. Чому ця держава виявилася нежиттєздатною?

– Польсько-­литовська унія добігла кінця, по суті, одночасно з Великою французькою революцією, яка проголосила, що кожна нація є суверенна. До революції нації означали держави, монархії, а не етнічні групи. Опісля – націю почали визначати інакше. І якщо до революції поділ у Речі Посполитій відбувався за релігіями – католики обох обрядів, православні, протестанти, – то після цих загальноєвропей­ських змін – за етнічними спільнотами: поляки, українці, литвини. Люди заходилися визначати, якої вони нації. І це згубило державу, бо породило внутрішній конфлікт. Станом на XVIII століття було вже гранично ясно, що політична система Речі Посполитої застаріла порівняно з іншими європейськими державами. Вона не перейшла до буржуазної моделі. Влада залишалася в руках шляхти – старого, консервативного стану. І та не хотіла нею ділитися. Польща перестала бути конкурентоспроможною.

Якщо ж дивитися на військову силу цієї держави, то знач­ною підпорою для неї були саме українські козаки, які захищали її. Але після повстання Богдана Хмельницького у середині XVII століття вже не можна було на них розраховувати. Після 1620­-го Польща мусила вести безперервні війни зі Швецією, Пруссією, Московією, Османською імперією. І козаки повстали в найнедоречніший для неї момент. Відтоді найбільшим лихом поляків було те, що десятки років вони змушені воювати на своїй власній території. Це знищувало дощенту польську економіку. ­Більшість потенційно найбагатших земель починають контролювали козаки – з’являється Гетьманщина. ­Частину Литви забирають московити, а Поділля – османи. 70–80 років ти ведеш постійну війну – де взяти грошей на це? ­Податки придушили будь­-яку господарчу ініціативу. Люди вже не мали з чого платити за військо. Розпад країни був неминучий. Річ Посполиту взялися ділити сильніші сусіди – Росія, Пруссія та Австрія. А за 23 роки, після третього поділу, вона взагалі припинить існувати як держава.

В українській історії козаків, які воювали проти Речі Посполитої, заведено героїзувати.

– Українські історики, мені здається, забагато зосереджені на козаках. Так, це було дуже важливо для формування окремої національної ідентичності українців. Можливо, життєво необхідно. Але не менш важливо дослідити еліти на території України під час Речі Посполитої. Зокрема, руську шляхту. Які були їхні прагнення, як вони реагували на повстання Хмельницького, чи були віддані польській короні? В’ячеслав Липинський, наприклад, у дослідженнях згадує величезну кількість шляхтичів, що приєдналися до Хмельницького.

В українській національній історіографії недооцінюють те, що повстання Хмельницького – це, по суті, була громадянська війна. Війна українців проти українців. Не національне протистояння – шляхтичів-­поляків і козаків­-українців. А саме українців між собою. Просто з одного боку були католики, а з іншого – православні. Багато хто з руської католицької шляхти були полонізовані. Але це не робило їх поляками. Я – шотландець. Так, розмовляю англійською, але який з мене англієць!

Русини часів Речі Посполитої – це великий пласт української історії, мало вивчений самими українцями. ­Щоправда, у цій ділянці працює Наталія Яковенко. ­Повстання Хмельницького – це була війна між ­частиною української еліти, що й далі вірила в слушність проекту Люблінської унії, яка породила Річ Посполиту, і тією, що вже не вірила. Між тими, хто знайшов себе в тій ­державі після 1569-­го, і тими, хто випав із цієї суспільної ­структури.

Руський магнат князь Єремія Вишневецький – один із найбагатших людей у Речі Посполитій

Тобто, на момент повстання Хмельницького протистояння було не між поляками й русинами, а насамперед між православними й католиками?

– Звісно. Я особисто розглядаю події після 1648 року як громадянську війну між самими русинами всередині Речі Посполитої. Адже переважна більшість тих, хто воювали на «польській» стороні, були русинами. Бо ж хіба ми можемо назвати Ярему Вишневецького ­поляком? Усі його предки були русинами, з руської шляхти, продов­жувачами великої традиції Русі. Він розмовляв і польською, і руською. Він русин? Русин. Але католик. Те саме з багатьма шляхетськими родами в Україні.

Руський шляхтич Богдан Хмельницький – майбутній гетьман Війська Запорозького – освіту здобували в одному навчальному закладі із Вишневецьким — у єзуїтській колегії у Львові. Князь Ярема перший у своєму роді прийняв католицтво – у 19 років. Підданих своїх до зміни віровизнання не змушував, навпаки – давав гроші на утримання й розбудову православних храмів. Портрети XVII століття

Не можна сказати, що Вишневецький був менший ­патріот Русі, ніж Хмельницький. Це просто різні ­точки зору на майбутнє своєї землі. І різне розуміння того, що означає бути руським патріотом. Звичайно, згідно з пізнішою українською національною ідентичністю, ­Вишне­вецький – зрадник. Але йому і руській католицькій шляхті треба було робити вибір – чи підтримувати звичайний, старий уклад життя, чи піти разом із козаками невідомо куди й навіщо. Козацька верхівка була надзвичайно розумна й винахідлива, але навіть вона не знала 1654­го що робити з перемогою над військом Речі Посполитої. Так виникла Переяславська угода з московським царем. Тоді козаки поділилися на дві групи: одна казала, що треба підписувати угоду з єдиновірними московитами, друга – що їм довіряти не можна.

Сам Хмельницький на початку повстання не збирався ­ділити Річ Посполиту. Мав військо, мав перемоги, але не мав держави. І тоді почав чекати на вибори нового короля. Бо з чого почалося повстання? Хмельницький просив короля помогти руській православній шляхті, захистити її від зазіхань місцевих католиків. А той йому – маєте зброю, то захищайтеся самі, як собі знаєте. Коли ­обрали Яна Казимира, Хмельницький одразу визнав його: він був відданий ідеалам спільної держави – Речі Посполитої. Але існувало протистояння й у польських колах. Перемогла партія помсти – хотіли поставити на місце повстанців та бунтівників. А згодом і росіянам, і австрійцям було ­вигідно культивувати польсько­українські стереотипи і ворожість цих народів один до одного. Отже, перемогла модель «національно­визвольної боротьби» українців проти поляків.

До Люблінської унії 1569 року більшість українських земель належали до Великого князівства Литовського. Зі створенням Речі Посполитої вони переходили до складу Корони Польської. А далі була доволі стрімка втрата національної ідентичності руських еліт – полонізація.

– Тоді, 1569 року, шість руських воєводств приєднали до Польщі в тому числі на вимогу місцевої шляхти. Бо вона хотіла дістати такі самі права, що й польська. А, наприклад, руський магнат князь Костянтин Острозький бачив переваги у польсько­литовській унії насамперед з погляду успішнішої боротьби з татарами.

Акт Люблінської унії 1 липня 1569 року. Його підписали 114 послів сейму з Польського Королівства та 48 – з Великого князівства Литовського. Кожен прикладав свого персня з родовим гербом до сургучевої печатки. Поляки вживали червоний (ліворуч), а литвини – зелений (праворуч). У сеймі, який у Любліні ухвалював акт унії, брали участь представники вищого духовенства, шляхетських родів та деяких магістратів. Унія зрівнювала у правах шляхту Корони Польської та Великого князівства Литовського. Територію теперішньої України приєднали до польської частини Речі Посполитої, а Білорусь лишили у литовській. Так поділили руські землі, що перед тим майже всі належали Литві

Влада тоді існувала на місцевому рівні. Вона належала ­місцевим магнатам, шляхті, міським управам тощо. Ми не можемо говорити про українців у XVI столітті. Була Русь, русини. Люди здебільшого казали: «Я з Києва», «з Київської землі», «з Чернігівської землі» абощо. Така була самосвідомість. Уся польсько­литовська система місцевого самоврядування – а польська навіть більше – це сильні місцеві інституції, магістрати, зокрема руські. Їх обирало місцеве населення. Коли у XVII столітті делегації прибували на сейм до Варшави, ніхто там не казав «Ми приїхали з України». Казали: «Ми приїхали з такого­то воєводства».

Я дуже сумніваюся, що руські шляхтичі так уже перей­малися втратою своєї ідентичності в Речі Посполитій. Вони не мали національної ідентичності, як її розуміють теперішні науковці. Їх цікавила влада, а також її ймовірне збереження в праві на спадок для нащадків свого роду. А не ідентичність чи мова.

Досі в Україні існує стереотип: якщо ти – римо­католик, то ти – поляк. Ідея, що русин може бути римо­католиком в Україні не прижилася, на відміну від Білорусі. Там мало не всі освічені верстви населення належали до католицької церкви. Але на півдні Русі цей погляд укорінила спочатку місцева руська шляхта, православне духівництво, а згодом і козацтво. Натомість поляки після Люблінської унії намагалися перетравити приєднане православне руське населення колишнього півдня Великого князівства Литовського. І ці намагання щось зробити з «православною дилемою» стали чи не найголовнішою причиною занепаду Речі Посполитої.

Офіційна назва країни була Річ Посполита Двох Народів – польського й литовського. Можливо, її урятувало б, якби вона стала Річчю Посполитою Трьох Народів, де третіми й рівноправними стали б русини? Чому ідея, зрештою, так і нереалізована, з’явилася щойно у XVII столітті?

– Це була не нова ідея. І першим її сформулював Ярема Виш­невецький. Але не встиг реалізувати. Руська православна шляхта домагалася рівних прав із католицькою. Дехто з руських шляхтичів був присутній у сенаті й у сеймі в XVI столітті. Але згодом, із початком Реформації, почалася католицька реакція, і їх виштовхували звідти одного за одним. Православні русини перетворювались мало не на людей «другого ґатунку». Ідея Вишневецького про Велике князівство Руське могла б дозволити руській шляхті бути представленою на рівних із поляками. Саме цим можна пояснити, чому так багато русинів підтримали його, а не Хмельницького у війні 1648 року. Руські шляхтичі боролися за рівноправність. Дехто бачить у цьому руський патріотизм, але здебільшого це були приватні інтереси конкретної заможної верстви.

«Королівський пиріг» – цей алегоричний малюнок-­сатиру про перший поділ Речі Посполитої створив французький художник Жан­Мішель Моро­молодший. Зобразив володарів держав, які були учасниками тієї події: російська цариця Катерина II, австрійський імператор Йосиф II (другий праворуч) і прусський король Фрідріх II (праворуч скраю) роздирають аркуш із картою Речі Посполитої. Її тодішній монарх – король польський і великий князь литовський – Станіслав Авґуст Понятовський (посередині) стоїть між ними й підтримує корону, що зсувається йому з голови

А з іншого боку, зміцніло козацтво. Сила повстання Хмельницького була саме в тому, що абсолютна більшість дрібної й середньої шляхти теперішньої України залишалася православною. Тому неправильно було б сприймати повстання Хмельницького як селянське чи винятково козацьке. Сотні шляхетських родів підтримали його. Бо хотіли мати більше прав і бути представленими в сеймі.

Хмельницький шукав справедливості для місцевої дрібної шляхти. Вони казали королеві: погляньте, ваша система не працює для величезної кількості людей! Ми хочемо бути шляхтою, а Люблін нам цього не дозволяє! І Гадяцька угода 1658 року про створення Великого князівства Руського, як третього рівноправного члена Речі Посполитої, давала можливість поєднати ці дві Русі й розв’язувала проблему. Але гарячі голови з обох боків цього не захотіли. Проте, як довела нещодавно війна в Югославії, якщо вже ви почали конфлікт, дуже важко з нього вийти з честю для всіх сторін. ­Найгірше, що та руська шляхта – православна, католицька, протестантська, що мала нормальні стосунки, змішані шлюби тощо – після 1648 року стала відчужена одна від одної.

Що трапилося б, якби Гадяцьку угоду вдалося втілити? Як би Річ Посполита пережила зародження доби націоналізмів?

– Польськомовна шляхта дожила до ХХ століття на колишніх територіях Речі Посполитої. Погляньмо на Литву 1919 року. Хто в ній жив? На момент їхньої незалежності більшість ­людей мали подвійну або й потрійну національну ідентичність – польську, литовську, білоруську. Хто був Адам Міцкевич? Він народився в сьогоднішній Білорусі, жив у ­Вільні. А в сьогоднішній Польщі був лише один раз – у Познані, та й то проїздом. Сам себе вважав литвином, а Литву ­своєю батьківщиною. І став найвидатнішим польським поетом. ­Таких прикладів безліч. Можливо, Річ Посполита ­могла б зберегтися, якби збереглася монархія. Теорії, що потрібно бути разом, теж дожили до ХХ століття. Зокрема, ідея «­Міжмор’я», яке було б наднаціональною ознакою, як от «Британія» для британців. Але йому не судилося здійснитися.

1385 – великий князь литовський Яґайло одружується з польською королівною Ядвіґою. Започатковують польсько-литовську династію Яґеллонів. Руські – українські, окрім Галичини, та білоруські – землі перебувають у складі Великого князівства Литовського.

1569 – Яґеллонська династія починає згасати. Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдну­ються в єдину державу – Річ Посполиту Двох Народів. Українські землі переходять до Польського Королівства, а білоруські залишаються у Литві. У польській частині Речі Посполитої місця в сеймі було дозволено посідати лише шляхті католицького віровизнання. Починається масовий перехід шляхти українських воєводств на католицтво.

1648 – повстання Богдана Хмельницького – козаків і руської православної шляхти проти руських магнатів-католиків на чолі з Яремою Вишневецьким. 1654-го підписана Переяславська угода про протекторат Московії.

1658 – Гадяцька угода, підписана гетьманом Іваном Виговським, про створення Великого князівства Руського на території сучасної України й утворення Речі Посполитої Трьох Народів. Русини-українці стають третім рівноправним народом держави, разом із поляками та литвинами. ­Угоду не сприймає українська православна шляхта, бо не хоче вертатися до складу Речі Посполитої. ­Московія та Польща починають ­війну з Військом Запорозь­ким. ­Завершується вона 1667 року Андрусівським пере­мир’ям, коли Росія та Польща поділили Україну по Дніпру.

1772 – перший поділ Речі Посполитої. Пруссія ­забирає Помор’я, Куявію та ­частину Великопольщі. ­Австрія – ­Малопольщу й Галичину. ­Росія – східну Білорусь та Латвію.

1793 – другий поділ Речі ­Посполитої після повстання Тадеуша Костюшка. До Пруссії відходять уся ­Велико­польща та Мазовія, до ­Росії – вся Білорусь і Центральна Україна.

1795 – третій поділ Речі ­Посполитої. До Австрії приєднують Краків, Холмщину та решту Галичини. До ­Росії – Литву, Західну ­Білорусь і Волинь. До Пруссії – Варшаву та Жемайтію. Польська держава припинила існування.

http://gazeta.ua/articles/history-journal/_knyaz-yarema-vishneveckij-buv-ne-menshij-patriot-rusi-nizh-getman-bogdan-hmelnic/447245

Джерело: <a href=»http://gazeta.ua/articles/history-journal/_knyaz-yarema-vishneveckij-buv-ne-menshij-patriot-rusi-nizh-getman-bogdan-hmelnic/447245″>Gazeta.ua</a>

Грамота князя Льва Галицького, 1261-1300р.

Текст написано руською мовою:

1. «ѣ» читається як «і «

2. приголосні перед «е» та «и» читаються твердо


A се я князь Левъ, вызвали есмо съ Литовьскоѣ  землѣ двa братѣньця Тутенія а Монтсѣка, далъ есмо ѣма у Перемыскоѣ   волостѣ село Добанѣвичь и съ землею и съ сѣножятими и съ гаѣ и съ дубровами и съ рѣкою и ставомь и съ потоки и съ криницями, со усѣми поборы и съ винами и съ половинитьствомъ и cepпомъ и со косами и съ млиномъ, со усѣми ужитки, какъ есмо самъ держалъ. A далъ есмы ѣмъ у вѣкь и дѣтемъ ѣхъ u съ унучатомъ и праунучатомь ѣхъ : нe надобѣ уступатися , на мое слово, никому ; а кто ся уступить, тотъ увѣдаеться со мною передъ Богомь.


«В ШАХТУ СПУСКАЄТЬСЯ — З СВІТОМ ПРОЩАЄТЬСЯ» -українська народна пісня

В шахту спускається — з світом прощається,
Жадно він дивиться в світ,
Дома — там діти, сім’я дожидається,
Живий він вернеться, чи ні?

Помниш, тієї минулої ноченьки
Він під вагони попав;
Ми підняли, він, весь кров’ю облитий,
Дуже, нещасний, стогнав.

Руки побиті, породою зрізані,
Кров по долонях біжить,
Краплями капає, з гряззю мішається,
Вспомниш, аж серце болить.

Весь пошматований, кості поламані,
Довго, нещасний, стогнав:
«Діти, прощайте… сирітки зосталися», —
Тільки і встиг він сказать.

Та ось як копійка трудом добувається,
Ось де життя гірняка!
Вічно він мається! Доля проклятая —
Така ти важка і гірка.


Записано в 1935 р. в м. Сталіно. З матеріалів Інституту МФЕ АН УРСР. Ця пісня була дуже поширена в Донбасі до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Джерело:

Тематичні розділи:

  • Історичні пісні
  • Капіталістичний і поміщицький гніт у другій половині XIX — на початку XX ст. Боротьба робітників і селян проти експлуатації