Історико-політичний блоґ Юрася Коновченка

Сьогодні інтернет вибухнув інформацією, що Наталю Королевську впіймали на джинсі.

Про це у своєму Facebook пише журналіст Мустафа Найєм.

"Сегодня практически любое упоминание Натальи Королевской в СМИ носит заказной характер. Называя себя политиком нового поколения, госпожа Королевская* и ее команда действуют тупыми старыми методами: без ума, без фантазии, зато с "прессом бабла". С такими темпами Наталья Юрьевна рискует быстро "состариться" и остаться в прошлом. Думаю, новое поколение обойдется как-то без нее", - пише журналіст.

А що тут дивного, у Наташи був шикарний майстер-клас з мистецтва "казаться, но не быть", з талановитою вчителькою...

Любі, друзі! Всі, хто читає зараз ці рядки! Не знаю, чи відчуваєте ви при цьому епохальність моменту, але він справді таким є! Збулась мрія всього прогресивного людства: зараз буде покладено край епічному срачу багаторічній суперечці між українофілами та москвофілами в питанні, що ж означає оце славнозвісне «вся оукраина постона» в  літописі під 1189 роком!...

Але, перед тим, як закрити це питання на віки вічні, пропоную, хоча б стисло, ознайомитись з "досягненнями"  сторін.

Отже, "ураїнофільська" партія щиро вважає, що "«оукраина» в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття  означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. Вкра́їна (Укра́їна, Укра́йна) — це споконвічно руські землі (внутрішні землі). Все інше — це приєднані землі. Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Руси приєднаній.

Слід зауважити, що не можна тлумачити букву «У» як «біля», що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».

За деякими версіями слово означає кордон, пограниччя, пограничну країну (індоєвропейський корінь — (s)krei 'відокремлювати, різати'). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». Кожен народ відчуває себе центром Всесвіту й не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інші відносно себе."

"Москвофільська"  ж партія, не менш щиро, думає, що "«Украина» происходит от древнерусского оукраина, «пограничная область», которое часто применялось к пограничным землям Руси. А в русской литературе вплоть до конца XIX столетия слово «украйна» использовалось в значении «предел, находящаяся у края земля».

По другой версии, распространнной в украинской исторической науке, а также в среде украинского народа, название «Украина» происходит от слова «край», «краина» (укр. «країна»), то есть просто «страна», «земля заселённая своим народом», а «украинец» означало «соотечественник». При этом утверждается, что термины «україна» и «окраїна» всегда чётко различались по смыслу, что опровергается многочисленными первоисточниками. Впервые слово «оукраина» со значением «пограничная область» используется в Ипатьевской летописи, запись датируется 1189 г."

 

І невідомо, скільки століть ще точилась би ця  суперечка, якби не зусилля трьох (в усякому разі, ми знаємо про цих трьох) людей.

Перша людина  - Михайло Василевич. Це русин зі Сянока в Галичині (Лемківщина). Відомо, що він  працював над перекладом і переписуванням Пересопницького Євангелія (1556 р). А керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій — освічена людина, знавець багатьох мов. Як відомо, "пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови."

 

Третя людина - це український вчений, митрополит , політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог Іван Огієнко (церковне ім`я Ілларіон).

Саме він звернув увагу на те, що "церковнослов’янське "пріиде в предЂль (грецьке огіа = краї) іудейскія" укладачі Пересопницького Євангелія переклали як "пришоль въ оукраины иоудейскыя" (тут нагадуємо читачам, що лігатура "оу" читається як "у")!

"Пересопницька Євангелія 1556-1561 років, рукописна, Матвія розділ 19. Тут слово "україна" — земля, край, область."

 

Треба зазначити, слово "оукраина" не зустрічається в  словниках церковно-слов`янської мови, нема  його також  і в сучасній болгарській мові.

Отже воно є місцевим: руським-українським. І припустимо, що "редакційна колегія" Євангелія, вважала слово "оукраина" синонімом, народнорозмовним відповідником церковнослов`янському (тобто болгарському) слову "предЂл", саме тому й використали його під час перекладу.

Тож нам залишилась лише справа техніки: дізнатись як в ті часи русини тлумачили це болгарське слово!

Памво Беринда, в своєму  "Лексиконі словеноросському" (церковнослов`яно-руському перекладному словнику), 1626р., розтлумачує русинам болгарське слово "предЂл": болгарським же словом "граница", польским словом "крисъ" (край) і руським словом "повЂт" (повіт) (знову ж, нагадуємо, що  в руській мові "Ђ" (ять) читається на український "манЂр" - як "і").

ПредЂл - граница, крисъ, повЂт

 

 

Анонімний автор русько-церковнослов`янського словника "Синоніма словеноросська" перекладає читачам на болгарську:

ПовЂть - страна, прεдЂлъ

Краина - страна

Граница - прεдЂлъ

Сторона - страна

Тут ми зустрічаємо інше болгарське слово "страна", яке Памво Беринда розтлумачує русинам так:

Страна - повЂт, сторона, краина

 

 

Як ми бачимо, все обертається навколо,  тих же самих, сучасних українських "смислів":

ПредЂл - граница, страна, повЂт, сторона, краина.

 

Цікаво, а як же тлумачать слово "предЂ л" сучасні болгарські словники? І ось тут на нас чекає справжня сенсація!!!

 

ПРЕДЕЛ, мн. предели, м. 1. Мислена линия, която ограничава пространство или време; граница, рамка. Извън пределите на града. 2. Само ед. Крайна степен; праг. Предел на търпението. • Родни предели. Страна, област !!!!

ГРАНИЦА, мн. граници, ж. 1. Разделителна линия между териториите на две държави, две области, местности и др. Държавна граница. В границите на града. 2. Прен. Мислена линия, преграда между две явления. На границата между живота и смъртта. 3. Прен. Предел, допустима норма. Това минава всякакви граници на приличието. // прил. граничен, гранична, гранично, мн. гранични. Гранична застава. Гранична линия. Гранично явление. • Зад граница. В чужбина.

ОБЛАСТ, областта, мн. области, ж. 1. Най-голямата административно-териториална единица в нашата държава. Ловешка област. 2. Част от повърхност. Полярна област. 3. Зона, район, в който е разпространено нещо. Планинска област . 4. Място и близките до него части от тяло или предмет. В областта на сърцето. 5. Клон от наука, дейност, занятие. Нова научна област.

 

 

РАЙОН мн. райони, (два) района, м. 1. Място, местност, обособени според някакви свои особености — географски, икономически, геологически, метеорологически и пр. Промишлен район. Земетръсен район. 2. Територия, обхваната от някаква дейност, от някакво явление, действие. Район на снеговалежи. Район на бедствие. 3. Административно-териториална единица в голям град. // прил. районен, районна, районно, мн. районни.

СТРАНА мн. страни, ж. 1. Място, разположено в посока от нещо или от някого. От едната му страна имаше път, от другата — ливада, от третата — река, от четвъртата беше планината. 2. Държавата, обикн. като територия; край. Близки и далечни страни. 3. Ограждаща линия. Страните на триъгълника са различни. .....

КРАЙ, краят, края, мн. краища, (два) края, м. Област, район. Не съм от този край. Ще се завърна в моя край. Планински край. • Роден край. 1. Област, в която съм роден. 2. Родна страна.

 

Як ми бачимо, тлумачення болгарами слова "предел", повністю, просто на 100%!!!, співпадає з тлумаченням українцями слова "україна"!!!

Тут і кордон, тут і країна , тут і частина поверхні, тут і адміністративно-територіальна одиниця, тут і рідна країна, тут і своя сторона, і край в якому народився!

Саме тому, щоб якнайточніше передати зміст болгарського слова "предЂл", укладачі Пересопницького Євангелія й обрали давнє народне руське слово "оукраина"!

Тож, якщо ми бачимо слова "оукраина", "вкраїна" в середньовічних руських текстах, то ми , в першу чергу, маємо звертати увагу на контекст, в якому ці слова використовуються.  "Оукраина" може означати "кордон", а може означати й "земля, область, край, країна"... а може  і все зразу, коротше, одним словом - "Україна". Але, в жодному випадку, слово "предЂл/оукраина" не тлумачиться словниками як "окраїна, прикордонна область"!

Отже,  для повноти картини, нам залишилось тільки з`ясувати, як тлумачать церковнослов`янське слово "предЂл" російські джерела. І тут на нас чекає ще одна сенсація!

"Полный церковно-славянский словарь"  Г. Дяченка (1900 р.) дає таке тлумачення слова "предЂл"

Виявляється, розуміння росіянами цього терміну є неповним і обмежується поняттям "граница"!

Цікаво, що В. Даль, в своєму словнику (1863 р.) дає ще повне тлумачення цього терміна:

ПРЕДЕЛ м. начало или конец, кон, межа, грань, раздел, край, рубеж или граница; конец одного и начало другого, в смысле вещественном и духовном. Пределы государства, рубежи, границы. ... Китайские пределы, страна, земля, государство, окруженное пределами. ...

Пізніші ж російські словники вже не дають зовсім тлумачення "предел -  страна, земля, государство" або подають це значення як поетичне та застаріле.

А ось як В. Даль подає слово "украйный":

УКРАЙНЫЙ и украинный. крайний, у краю, на краю чего находящийся; дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства, Сибирские города встарь зывались украйными. А город Соловецкой место украинное, Акты. Украй, украйна, область с краю государства или украйная. Латины взяша украины неколико псковских сел, стар. Даже до украины нашей страны молдавской, стар. На украине, на студеном море, стар. Ныне Украиной зовут Малую Русь...

Але, в той же час, він не  знає слова "окраина"... Форма "окраина" не відома  і в давньоруських текстах. Не знають її   церковнослов`янські лексикони й словники, але вона присутня в сучасній болгарській мові:

ОКРАЙНИНА мн. окрайнини, ж. 1. Погранична област. 2. Крайна част на населено място. Живея в окрайнините на града.

 

І ось тут ми робимо фундаментальний висновок. Якщо семантика руського-українського "україна" відповідає болгарському "предел", то московське-російське "украйна" семантично споріднене з абсолютно іншим болгарським словом "окрайнина".

 

А якщо по простому, то росіяни й українці вкладають в  це слово різний зміст, по різному його відчувають і розуміють! Власне, схожістю написання все й закінчується. Відтепер це доведено науково.

Ось ця схожість написання і була причиною багаторічних суперечок! Але з цього моменту все скінчилось!

І коли ми вже розставили всі крапки над "ї", залишилось хіба що спитати: " А, власне, на якій підставі росіяни виводять етимологію українського слова "україна" на основі російської мови?" Особливо розчулюють, своєю дитячою безпосередністю, слова штибу "Классический «толковый словарь живого великорусского языка» Даля (издание 1865 года), объясняя это слово, приводит такие примеры..." або "по другой версии, распространнной в украинской исторической науке, а также в среде украинского народа...". Це, без сумніву, "нове слово" в лінгвістиці! Все одно, що виводити етимологію імені Хуан на основі російської ненормативної лексики. Або, як в тому українському анегдоті, на основі української мови тлумачити російське слово "сравні". Буде весело, але чи можна сприймати результати цих "досліджень" серйозно... Так само і з "Україна - это пограничная область"...

 

Отже, ця дурна суперечка через тлумачення слова "оукраина" залишилась в минулому, тож  ідіть і рознесіть цю євангелію (благую вість) інтернетом (це я до того, що копіпаст вітається).

А чергову "образованщіну", яка вам надумає розповідати, що "«Украина» происходит от древнерусского оукраина, «пограничная область», которое часто применялось к пограничным землям Руси" або що "в русской литературе вплоть до конца XIX столетия слово «украйна» использовалось в значении «предел»", посилайте на.... ну, як мінімум, на цю сторінку.

"Карпаторусский Освободительный Комитет" сформировал правительство, которое называлось "Русский Народный Совет", а главой его был небезызвестный уже нам В. Дудикевич, глава РНП. А вот краткий перечень мер, при помощи которых Бобринский и подконтрольный ему Русский Народный Совет "насаждали русский язык и закон".

Именно начиная с 1870-х голов москвофильское движение начало свое гибельное превращение в пятую колонну. Если ранее оно еще питало надежды на укрепление своих позиций в народе, то сейчас, когда стало понятно, что "общерусская идея" так и осталась интеллектуальной штудией М. П. Погодина, оно надеялось исключительно на интервенцию извне, и неизбежно стало инструментом в руках царского правительства. И именно те слухи, которые в надежде завоевать доверие народа распускали москвофилы, стали причиной того, что после начала войны их начали ловить и заключать в концлагеря. А как иначе могли расценивать австрийские военные людей, которые почти сорок лет говорят о "приходе справедливого белого царя"? Только как потенциальных диверсантов и вражеских агентов.

Что-что, а исторические мифы мы создавать горазды. Одним из таких мифов, например, является история москвофильства в Галичине, которое очень часто подается как доказательство изначальной "русскости" галицкой культуры, которую чуть ли не насильственно уничтожили австрияки с украинцами в концлагере Талергоф. Начать хотя бы с того, что само галицкое москвофильство является мифом. Оно какое угодно, только не галицкое, хотя бы потому, что изначально было явлением, привнесенным извне.

Первыми словами заголовка исторического труда летописца Нестора были слова о происхождении Руси: «Откъуду есть пошьла Русьская земля?»

Ни один из вопросов образования древнерусской народности и древнерусского государства не может быть решен без рассмотрения того, что такое Русь, кто такие русы.

Обширная и противоречивая историография этого вопроса знает около двух десятков различных ответов, взаимно исключающих друг друга. Как известно, русов считали и варягами, и литовцами, и балтийскими славянами, и финнами, и славянами, и среднеазиатскими аорсами, и, наконец, отчаявшись в их этническом определении, разноплеменной социальной группой. Основная борьба в историографии Руси шла между норманистами и их противниками, принимая нередко ожесточенные формы. Это и неудивительно, так как от того или иного решения спора зависело установление местных или чуждых истоков Русского Русьского государства.

 

Для определения пределов Русской земли в узком смысле, в смысле только Южной Руси, мы используем, во-первых, метод исключения, т. е. перечислим те области, которые не входили в состав Южной Руси, а во-вторых - прямые указания летописи на принадлежность к собственно Руси .

Русские области и города, не входившие в понятие «Русь» в узком смысле:

Новгород Великий. Поездки из Новгорода в Киев, Чернигов, Переяславль всегда рассматривались новгородским летописцем как поездки в Русь .

Владимир-на-Клязьме, Ростов, Суздаль, Рязань. Города Владимиро-Суздальского и Рязанского княжеств исключались из понятия Руси в узком смысле .

Область вятичей (Неринск, Козельск? Брянск? Дедославль?). Во время похода Святослава Ольговича в 1147 г. на Давыдовичей к нему в Неринск приезжают разведчики из Руси, сообщая о делах в Чернигове в Стародубе. Область вятичей по контексту летописи не включена в Русь, а противопоставлена ей .

Смоленск. Изяслав Мстиславич Киевский и его брат Ростислав Мстиславич Смоленский обмениваются в Смоленске подарками: «Изяслав да дары Ростиславу, что от Рускыи земле и от всих царьских земель, а Ростислав да дары Изяславу что от верхних земель и от варяг...» «...Приде ему Ростислав и с всими рускыми полкы и с смоленьскими...»

Полоцк. Мстислав Владимирович Киевский услал в Царьград двух полоцких княжичей за то, что «не бяхуть его воли и не слушахуть его, коли е зовящеть в Рускую землю в помощь» .

Галич-на-Днестре. Юрий Долгорукий в 1152 г. идет в Русь, «тогды же слышав Володимерко (князь Галицкий) идуча в Русь, поиде к Кыеву» .

Владимир-Волынский. В описании похода Ольговичей на Владимир в 1144 г. противопоставляются волынские войска русским .

Вручий. Овруч был княжеским доменом Рюрика Ростиславича, и когда он уезжал из Киева в Овруч, летописец говорил об отъезде его из Руси .

Берлад. Андрей Боголюбский посылает сказать Давиду Ростиславичу Смоленскому: «А пойди в Берлад, а в Руськой земли не велю ти быти». Уделом Давида в Руси был Вышгород .

В «Повести временных лет» мы также найдем несколько примеров географического ограничения понятия «Русь»:

Древляне. Убив Игоря в 945 г., древляне говорят: «Се князя убихом рускаго; поймем жену его Вольгу за князь свой Мал...» .

Радимичи. После победы воеводы Волчьего Хвоста над радимичами «тЂм и Русь корятся радимичемъ...» Радимичи «платять дань Руси, повоз везут и до сего дне» .

Особенно интересен список племен, принимавших участие в походе Игоря на Византию в 944 г.

«Игорь же, совкупив вой многи: Варяги, Русь, и Поляны, Словены, и Кривичи, и Тиверце, и Печенеги наа и тали у них пояша...» .

Относительно отождествления Руси и Полян мы знаем из той же «Повести временных лет». Очевидно, остальные племена (словен, кривичей и тиверцев) мы должны признать не входившими в X в. в состав собственно Руси, что вполне согласуется с данными летописей XII в. (Новгород — не Русь, Смоленск — не Русь, Берлад — не Русь).

Подведем некоторые итоги тому разрозненному и случайному материалу, который приведен выше.

В состав собственно Руси, Руси в узком (первоначальном?) смысле, не входили, по этим неполным данным, земли следующих племен и города:

Племена Древляне Радимичи Вятичи Словене Кривичи Тиверцы Поляне? Варяги

Города Новгород        Полоцк Смоленск       Владимир-Волынский Владимир-на-Клязьме       Галич Ростов       Овруч Суздаль       Неринск Рязань       Берлад

Таким образом, для Руси остается Среднее Приднепровье с Киевом, Черниговом, Переяславлем и Северская земля, ни разу не противопоставленная Руси.

Обратимся теперь ко второй половине затронутого вопроса - к посильному определению тех областей и городов, которые входили в X - XII вв. в ограниченное понимание географического определения Руси. Древнейший русский документ — отрывок договора Олега с греками 907 г.- так определяет основные города Руси: «Приходяще Русь да витают у святого Мамы, и послеть царьство наше и да испишут имена их и тогда возмуть месячное свое: первое от города Киева и паки ис Чернигова и ис Переаславля, и прочий гради» .

Принадлежность каждого из этих трех городов к основному, главному ядру Русской земли многократно подтверждена летописями. Относительно Киева и Киевщины у нас много данных; князья часто говорили: «Пойди в Русскую землю Киеву» . Отнесение к Руси Переяславля подтверждено многократно: в 1132 г. «ходи Всеволод в Русь Переяславлю...» . В летописании Переяславля Суздальского, сохраненном нам Лаврентьевской летописью, Переяславль южный восемь раз назван Русским (Русьскый Переяславль, Русский, Рускый) . Принадлежность Чернигова к собственно Руси также подтверждена летописью и для XII - XIII вв.

Кроме того, в состав собственно Руси входили, по летописным данным, и другие города, позволяющие хотя бы отчасти уточнить пределы основного ядра Русской земли.

Белгород и Вышгород. В 1174 г., когда Андрей Боголюбский выгнал Ростиславичей из этих городов, то «пожалишаси велми Ростиславичи, оже их лишаеть Руськой земли...» .

Торцький, Треполь, Корьсунь, Богуславль, Канев. В 1195 г. Всеволод Большое Гнездо тщетно просил у Рюрика Ростиславича эти города и жаловался: «А ныне сел еси в Кыеве, а мне еси части не учинил в Руской земле» .

В состав Руси входили и другие города по Роси и по Стугне: Дверен, Василев .

К Русской земле относился и Городец Остерский — форпост Мономашичей на Десне между Черниговом и Киевом. В 1195 г. Всеволод послал тиуна «в Русь и созда град на Городици на Въстри, обнови свою отчину» .

На Левобережье Днепра мы располагаем сведениями о нескольких городах, кроме Чернигова, Переяславля и Городца Остерского. В 1147 г., когда Святослав Ольгович стоял у Неринска, собираясь в поход на Давыдовичей, «в то же время прибегоша из Руси децкы и поведаша ему Володимера в Чернигове, а Изяслава у СтародубЂ» .

К Руси в узком смысле слова может быть причислен и Трубчевск, так как когда трубчевский князь Святослав уезжал из Новгорода Великого обратно в свою землю, то летописец сказал: «Въспятися назад князь Святослав в Русь» .

Глухов. В 1152 г. «...Гюргеви же идущю в Русь, пришед ста у Глухова» . Если летописец употребил форму «пришед», то несомненно, что он считал Глухов, находящимся в Руси.

События 1139 г., когда только что вокняжившийся Всеволод Ольгович начал перебирать княжения, показывают, что в его руках находилась «вся Русская земля», в том числе и Курск, куда он выгонял Андрея Владимировича Переяславского .

Несколько особняком от «русских» городов стоят города Погорынья, относительно которых есть несколько свидетельств. В 1152 г. города верхнего течения Горыни — Бужевск, Шюмеск, Тихомль, Выгошев и Гной ни ца - названы дважды «русскими городами» в отличие от Галицкой земли и один раз названы «Русской земли волости» . Трудно сказать, следует ли их включать в состав «собственно Руси» или же они являлись каким-то примыслом «русских» князей и составляли крайнюю западную волость Русской земли.

Нам надлежит еще разобрать сведения о «всей Русской земле» в понимании летописцев XII в. Очень часто словом «Русь» обозначаются южнорусские области вообще . Иногда летописцы говорят определеннее, включая в понятие «всей Русской земли» Киевщину и Левобережье Днепра или в отдельных случаях только Киевщину. Таково приведенное выше отождествление «всей Русской земли» с владениями Всеволода Ольговича в 1139-1140 гг., когда он стал киевским князем. Его владения простирались на восток до Курска. Под 1145 г. Новгородская летопись описывает поход на Галич: «Ходиша вся Русска земля на Галиць... ходиша же и из Новагорода помочье кыяном...» .

Ипатьевская летопись дает нам список князей, участвовавших в этом походе, из которого мы узнаем о районе мобилизации: Киев, Новгород Северский, Чернигов .

В этом же значении Киевщины и Чернигово-Северщины термин «Русская земля» выступает и в событиях 1180 г. На Днепре близ Вышгорода охотились в ладьях князья с княгинями и дружиной Святослав Всеволодич, правивший Киевом в своеобразном двуумвирате с Рюриком Ростиславичем, задумал воспользоваться этим пикником для нанесения удара своим противникам: «И помысли во уме своемъ, яко Давыда иму, а Рюрика выжену из земли и прииму едине власть Рускую и съ братьею и тогда мьщюся Всеволоду обиды свои» . Отсюда следует, во-первых, что Владимиро-Суздальская земля Всеволода Юрьевича не входила в понятие Русской волости, а во-вторых, что в состав Русской волости входили: Киев, Вышгород, Белгород (где сидели Ростиславичи) и земли-«братьи» Святослава, т. е. Чернигов, Новгород-Северский, Курск, Трубчевск и другие города «Черниговской стороны».

Подведем некоторые итоги. В географическое понятие Русской земли или «всей Русской земли», противопоставляемой Галичу, Суздалю, Смоленску и Новгороду, включались следующие города: Киев, Чернигов, Переяславль Русский, Вышгород, Белгород, Василев, Треполь. Города Поросья: Корсунь, Богуславль, Канев, Дверей, Торцький. Города «Черниговской стороны»: Стародуб, Трубчь, Глухов, Курск, Новгород-Северский, Остерский Городец. «Русской земли волости» (города Погорынья): Бужск, Шумск, Тихомель, Выгошев, Гнойница.

Если мы нанесем на карту, во-первых, все области, поименованные в летописях как не входящие в собственно Русь, а во-вторых - области Руси, то увидим, что они не совпадают, не заходят одна за другую, а четко разграничены, взаимно исключают друг друга. Это очень важно для подтверждения достоверности сведений, извлеченных из случайных упоминаний разных летописцев. Итак, область собственно Руси наметилась. Это — значительная область, покрывшая собою несколько древних летописных племен и много феодальных княжеств.

 

Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.

Офіційно попереджаємо: тим, хто не має мандату народного депутата ВР України, читати цей матеріал суворо заборонено.

Ну а тих, які мають заповітний мандат, запитаємо:

Ну що, панове, догралися? Як то воно – зі своїх тепленьких місць у списках потрапити до мажоритарки з її фінансовими ризиками та місцевим безприділом? Як то воно – іти до людей із штампом "депутат" на лобі?

Звісно, думати треба було тоді, коли голосували. Але ж і тут виходу не було – раз віддавши картку, назад її вже не повернеш, а "сеанс одночасного голосування" є річчю цілком самодостатньою.

Одне слово: перетворити 450 кнопок на дві, які натискають з Банкової, легко, а от провести зворотну операцію – зробити так, щоб ти знову став політичною фігурою, а не хлопчиком на побігеньках – проблемно. Однак бажано. Бо з політичними фігурами домовляються, а хлопчиків посилають воювати в мажоритарку. Тобто куди подалі.

Шановні політики, чи не прикро вам, отримуючи в секретаріаті стоси законопроектів для вивчення, бачити, як помічники депутатів-заочників, не читаючи відправляють їх до смітників?

І чи не пече у серці, коли розумієте, що саме оці "заочники" і потраплять до списків у першу чергу?

Йдеться не про розподіл на синіх-помаранчевих. Бо насправді парламент, так само, як і суспільство, ділиться не за політичним, а за майновим принципом – на бідних і багатих. Тільки тутешні "бідні" мають гроші на дорогий костюм і навчання дітей за кордоном, але не мають "заводів-газет-пароходів"

Щодня оці от депутати-незаможники стараються для своєї політичної сили, заробляють додаткові діоптрії, сидячи над документами, змагаються із суперниками у мистецтві слова і кулака, а потім замість подяки чують: "А чи не пішов би ти на... мажоритарку?"

Прикро, панове.

Звісно, можна посипати голову попелом та зітхати: " Що зробиш – не розробиш". І хтось із вас саме так і чинить.

Але можна поміркувати та спробувати змінити ситуацію – поки на це є час.

Скажете, фантастика? Ні, коли врахувати, що кількість депутатів, які не потрапляють до списків, досить істотна. Якщо не більшість, то недалеко від того. Ба навіть сам Литвин не застрахований від такої долі, і він це дуже добре усвідомлює.

Заінтригували?

Отож.

Але спочатку давайте домовимося: про це – нікому, жодній живій душі. Все має залишитися між нами, аж поки остаточно підготуємо питання.

Справа в тому, що ситуація може кардинально змінитися, якщо ви лише один раз дружно натиснете на кнопки.

Особисто.

Для того, щоб отримати шанс робити це і далі.

І теж особисто.

Здогадалися, про що ми?

Так, про систему особистого голосування у Верховній Раді, яка вже готова до впровадження і чекає тільки на волю народних обранців.

Що вам дає ця система? Перш за все про головне. В результаті її ухвалення народний депутат значно виросте у ціні. Навіть якщо він із більшості. Бо тоді вже господарям фракції доведеться звертатися до нього, а не навпаки. Це саме його проситимуть про те, щоб натиснув кнопку за лобістський проект, і гроші носитимуть йому, а не тільки керівнику фракції.

Згадайте, як добре було у старі часи, коли ще не прищепилася у нас практика сеансів одночасного голосування на кількох пультах. Навіть найнезаможніший депутат міг отримати тоді свій шматочок пирога. А сьогодні? Гроші у парламенті крутяться величезні – тільки, як то кажуть, все більше по вусах течуть.

Що там казав Литвин на тему особистого голосування? Після цього Рада не зможе зібратися? А ви прийміть цю постанову для наступників – тих, хто прийде до зали "під куполом" після виборів. Таким чином і теперішній термін відпрацюєте спокійно, і на наступний отримаєте шанс залишитися.

Не вірите? Тоді докладніше.

Щоб потрапити до парламенту наступного скликання у вас є два способи: боротися за місце у списку, або... Або зробити так, щоб вам самим запропонували це місце. Ще й уклінно попросили його прийняти.

І саме другий варіант забезпечить вам реалізація механізму особистого голосування.

Необхідність щодня "ходити на роботу" одразу виб’є з партійних списків усіх спонсорів – як великих, так і менших. Адже бізнесмени не мають часу сидіти за пультом і натискати на кнопки. А значить, повинні будуть найняти собі людей, які це робитимуть в їхніх інтересах.

Як ви гадаєте, кого запросять до списків? Водіїв та секретарок, борців та баскетболістів? Буде і таке. Але політиків обійти все одно не вдасться. Бо як під час виборів, так і протягом роботи у залі від кандидатів-депутатів вимагається перш за все кваліфікація.

Це для синхронного натискання кнопок вистачить одної дресованої мавпи. А для виборчих перегонів потрібні реальні політики з іменем і суспільною вагою. І у залі бажано потім свідомо працювати, не плутаючи кнопки. Бо особисте голосування, особиста відповідальність – справа тонка. Тут без кваліфікації не обійтися. Тому господарі партій вимушені будуть все-таки змінити ставлення до вас, шановні парламентарі.

А отже ввівши з наступного скликання персональне голосування, ви не загинете безславно на мажоритарці, а знову спокійно ходитимете на засідання. І не проситиметеся більше на зустріч з деякими однопартійцями, немов на аудієнцію з Римським Папою.

Тобто як не крути – єдиним способом залишитися у політиці для професійних політиків є особисте голосування у парламенті. Так само, як воно є єдиним шансом зберегти цю саму політику як явище.

Тепер звернемося до тих, хто оплачує всю цю божевільню. Шановні олігархи! Чи знаєте ви принцип: хто платить, той і замовляє музику? І чи не здається вам, що зараз цей принцип брутально порушується? Бо музику здебільшого замовляють на Банковій, а платити так чи інакше доводиться вам. От і подумайте, чи згодні ви на увічнення цієї практики.

І чи вам подобається перерозподіл бізнесу "по понятіям", який відбувається уже зараз.

Може ви чули про російського олігарха Дерипаска, який сказав: "...усе своє багатство готовий віддати за єдиним словом Владіміра Путіна"? Чи не здається вам, що це зразок для наслідування? І не тому, що ви хочете його наслідувати, а тому що змушені будете?

Ви ж люди розумні – інакше ніколи б не створили своїх імперій. А розумні люди завжди здатні подумати на крок вперед – або у крайньому разі просто подивитися на північних сусідів, які традиційно ідуть на цей самий крок попереду. Подивилися? Сподобалося?

А якщо не сподобалося, значить треба щось робити. Тим більше, що коли в результаті продовження сьогоднішньої практики ухвалення рішень народ візьметься за вила, крайніми знову будете ви. Наступна революція неодмінно потягне за собою розкуркулення, і розкуркулюватимуть зовсім не бомжів.

Тих же, хто вірить власним політтехнологам і думає, що революції не буде, мусимо засмутити окремо. Розкуркулювання вам, дорогенькі, все одно не уникнути не вдасться, бо хлопці з Банкової вміють забирати гроші. І депутатська недоторканість тут не допоможе.

От і подумайте, як вам, олігархам уникнути цього сумного сценарію?

Перша порада очевидна – не лізти у політику особисто. Навіщо вам значок з прапором? Свої питання можна вирішувати тихо, через депутатів, замість того, щоб ставати на барикади і битися за блокування чи розблокування Ради.

Отже від введення механізму особистого голосування в Раді ви напряму виграєте, бо по-перше позбавите себе клопоту із парламентською божевільнею, а по-друге, отримаєте можливість перекидатися з табору в табір тихо, а не публічно. Та й купити одноразове голосування 226-ти голосів значно дешевше, ніж замовляти Банковій, на яку кнопку має натиснути Чічіков.

Недоторканість, як ви розумієте, більше потрібна незаможникам, бо вас вона в разі чого все одно не врятує. А адреналін можна скидати на матчах ваших футбольних команд.

Отже у фінальній частині цього матеріалу дозвольте звернутися до всіх – як професійних політиків, так і бізнесменів.

Шановні депутати! Ваша доля сьогодні – у ваших руках. Бо на наступних виборах у Раду прийдуть солдати, які за копійку будуть тиснути потрібні кнопки. І тоді і політики лишаться поза грою і бізнесмени не вирішуватимуть своїх питань ні за які гроші, бо самі перетворяться у точно таких солдатів.

Ну і останнє. Цілком між нами, поки сторонні не чують. Зараз склалася унікальна ситуація, коли інтереси країни тимчасово збігаються з інтересами ваших – як політичних, так і бізнесових кишень.

Тож використайте її, хлопці!

Брати Капранови, для УП

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/12/7/6819538/

27 грудня 1648 року під час урочистої служби у Києві ієрусалимський патріарх Паїсій без сповіді відпустив гетьману не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту: відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

"Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з нащадків Месії, гетьмане козацький Богдане Хмельницький!" - саме так у грудні 1650 року звертався до українського очільника турецький султан Мегмед IV.

Не менш бучну інтитуляцію містив хрестоматійний портрет роботи Гондіуса: "Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь".

Можливо, шкільна програма та суспільна свідомість щось пропустили про проголошення суверенної монархії  князя Богдана?

Навесні 1648 року брацлавський воєвода Адам Кисіль (як православний русин, цей шляхтич був посередником між козаками і "лядською" адміністрацією) не нервував, він радше панікував: "Раби тепер володарюють над нами, засновують із Хмельницьким нове князівство".

Панікувати було з чого. Король Владислав IV помер. До того ж помер через кілька днів після катастрофи під Жовтими Водами та Корсунем.

"Військо Речі Посполитої розбите і знищене, обидва гетьмани - тепер жалюгідні бранці! - у тому листі Кисіль збуджено збивався із латини на польську. - І як із заходом сонця настає морок, так із смертю нашого государя відразу закінчилися спокій, щастя і слава Речі Посполитої, настали нечувані поразки та (на жаль) вічна погибель, бо вітчизна наша, що була непереможна перед могутністю цесаря турецького і інших багатьох монархів, од єдного козака переможена..."

Кисіль був шокований. Але ще більший шок він пережив через півроку по тому, як був написаний той лист.

"Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь". Портрет Гондіуса

 

Карикатуру, зроблену з цього портрету, дивіться у рубриці "Артефакти"

 

"Правда то є, що я - лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським" - коли Хмельницький вимовляв ці слова, Кисіль із своїм посольством перебував на межі притомності.

"...Ми всі, слухаючи його, оніміли", - зазначив після чергової аудієнції у лютому 1649 року один із королівських послів, львівський підкоморій Войтех М'ясковський.

А Хмельницький продовжував окреслювати свій план: "Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб'ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. [...]  Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич".

Варшава надто забарилася із початком переговорів про повернення до "нульового варіанту" і цілковитого замирення.

Хмельницький сам визнавав, що почати їх не пізно було у той час, коли коронний гетьман Микола Потоцький полював на Богдана у дніпровських плавнях наприкінці зими 1648 року, або після того як Богдан вполював самого Потоцького під Корсунем, і після Львівської облоги та Замостя - теж ще був час для таких переговорів.

І навіть по дорозі із Замостя назад до Києва - ще не було пізно!

Щось трапилося між поверненням Хмельницького до Києва наприкінці 1648-го і прибуттям через місяць польського посольства - щось таке, що примусило Богдана повністю поміняти мотиви своєї війни, назвати себе самодержцем, і окреслити послам колишнього сюзерена кордони нової держави.

Де і коли Хмельницький перейшов свій Рубікон?

Князь Руський Богдан

21 грудня 1648 року весь Київ вийшов вітати Богдана.

Хмельницький в'їжджав до давньої столиці "монархів руських" в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї.

Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана "князем Русі" та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Добре поінформований Войтех М'ясковський занотував до свого щоденника:

"Увесь народ, що вийшов з міста, уся чернь вітала його. Академія вітала його промовами і вигуками, як Мойсея, спасителя та освободителя від рабства Лядського, вбачаючи у імені "Богдан" добре предзнаменування і називаючи його "Богом даним". [...] З усіх гармат і іншої артилерії стріляли у замку і в місті на тріумф, чим всім  запишнилася бестія".

Тріумф перед київськими Золотими Воротами. Мізансцена і декорації ті самі, головний герой – інший. У серпні 1651 році зустріч литовського князя Януша Радзивілла відбувалася майже за тим сценарієм, що й тріумф Хмельницького три роки тому. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.

Урочистості продовжилися за кілька діб, 27 грудня у день іменин Хмельницького.

Рівно 362 роки тому гетьман стояв на чільному місці в соборі й усі - як пише все той же М'ясковський - "виявляли перед ним благоговіння, а деякі цілували йому ноги".

Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше - без сповіді відпустив йому не тільки минулі, а й майбутні гріхи.

Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту - відпущення майбутніх гріхів - один із елементів коронаційної процедури.

На знаменитій картині "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва" на сходах храму Хмельницького зустрічають Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій. Художник Микола Івасюк, 1912 р. Національний художній музей України

Кисіль не дарма мав реноме людини найбільш обізнаної в українських справах.

Про те, що гетьман кілька днів поспіль таємно радився із патріархом, Кисіль оперативно інформував нового короля Яна Казимира. Але про що саме йшлося на тих переговорах - того не відав навіть усезнаючий брацлавський воєвода.

Як згодом з'ясувалося, Хмельницький спробував перетворити патріарха на свою дипломатичну зброю у стосунках з Московським царством.

Таємна місія Паїсія

Усі попередні спроби Війська Запорізького домогтися від Москви військової допомоги проти Польщі закінчувалися повним фіаско.

"Зичили бимхо собі самодержця господаря такого в своїй землі, яко ваша царська вельможність православний християнський цар... [...] У чом упевняємо вашу царську величність, якби була на то воля Божа, а поспіх твій царський зараз, не зволікаючи, на панство тоє наступати, а ми зо всім Військом Запорозьким услужить вашій царській вельможності готові..." - Хмельницький як у цьому листі, у червні, так і в інших у 1648 році пропонував царю Олексію вступити із козаками у військовий союз та... зайняти польський трон....

Більше тут      http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/27/11084/

Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)

 

КРОИНИКА Ω КОРОЛЕХЪ ПОЛСКИХЪ, РУСКИМЪ ЯЗЫКОМЪ СПИСАННАЯ, РОКУ ОТ РОЖДЕСТВА ХРСТВА 1673

Хронику написано старо-українською: руською мовою (Ђ=і).

 

В уривку оповідається про події Кревської Унії , коли Велкий князь Литовський, Руський і Жмудський, Ягайло, одружившись з польскьою королевою Ядвигою, став Королем Польським.

ЯГАЙЛО

Року 1386 Ягело, великиї кн̃зь литовски, з братами своими Борисом, Звидригаиломъ и Витолдом, свЂтло вьЂхалъ до Кракова февраля 12-г дн̃я, от всЂхъ вдячне и з радостью приняты. Впроваженыи до Кракова, до кролевои в замокъ, дн̃я 14 февраля зь своими братами окрестилъся, і Владиславом назван. I Великое княжение Литовское, Жмудское и Руское, Подолское, якъ обЂцал, прилучилъ и присягою подтвердилъ. Того жь дн̃я і венчался з королевою Ядвигою. Зараз в пость великии поЂхалъ до Великои Полскои и тамъ розрухи всЂ успокоил. Потом поЂхал до Литвы зь множеством панов полских и з архиепископом гнезненским, з ним жє Семовитъ мазовецкии и Конрад алесницкиі, кн̃зи. И приЂхавши до Вилня, справиль тое, же Литва и Жмод окрестилася. Там же, подавши справоване княжения Литовского Витолду, вернулся до Полскои и просто пошол на Слонскь воевати. Тамъ, побравши мЂста, вернулся додому.

Умерла затымъ Ядвига, і взялъ Ягело за себе Анну Венгерску, дочку  граби цилииского. Потом по килкакроть самъ из братомъ Витолдомъ воевал з прусами моцно и звитязства над ними одержовал. Умерла потом другая жона Ягелонова,  і взялъ третию жену, старую Гелжбету Грановскую, дочку Отона з Билцы, воеводы сендомирского. Тых жє часовь, повЂдаетъ БЂлскии, ижь Витолдь взял Киевъ под Владимеромъ, кн̃земъ киевскимъ, и татаровъ громилъ.

Але другим разом от воискъ Темерляна, валечного цр̃я татарского, был розграбленныи и розбиты року 1398. Тои Темерлян, повЂдаютъ, страшен былъ всему свЂту, мЂвал по дватцатикротъ сто тысячеи воиска, Азию, немал всю посЂль былъ, Баезета, цесаря турецкого, звитяжил і в желЂзнои клЂтцЂ возил. На него вьступуючи, всЂдал на коня.  Гды которого мЂста добывал, едного дн̃я седЂль под бЂлымъ наметом, значачи свою ласку, если здадутся, другого дня под червоннымъ наметом, значачи за упоръ кровопролитиє, третего — под чорнымъ, значачи всего мЂста спустошеня и знищене.

Три жоны гды поумирали Ягеловы, всЂ без потомства, взял Ягело четвертую Софию, дочку кн̃зя киевского, которая уродила сновь Владислава и Казимера. Потомъ кролъ Ягело, состарЂвшися, умерлъ, зоставивши двох сн̃овь, Владислава и Казымєра, и похованъ в КраковЂ.

Мы в Украине еще в 2004 году кричали "Кучму геть!" и "Ганьба!". А до этого мы обсуждали вороватость, подлость и нечестность власти на кухнях и в каком-нибудь ЖЖ.

В России весь гнев против путинской власти сосредоточился в соцсетях. И вот, наконец, стоило власти еще раз обмануть и трахнуть свой народ, как люди вышли на площадь с криками "Путин вон!".

Такое происходит по всему миру. Путину и Януковичу следует знать и помнить, какая участь постигла Хосни Мубарака и Муаммара Каддафи. Путину и Януковичу лучше бы знать, что уже нет никакой возможности трахать народ и при этом оставаться незамеченным. Так делать нельзя, а теперь – и опасно.

Скоро в России зазвучит еще один украинский лозунг – "Свободу не спинити". Ну ее действительно уже никак не остановишь.

Когда же они это поймут?

http://blogs.pravda.com.ua/authors/chernikov-20111109160648/4eddfa91b1ef2/

 

 

У Росії в столиці і її околицях відзначаються переміщення військових колон.

Інформацією про це активно обмінюються у вівторок користувачі інтернету.

У свою чергу "Эхо Москвы" з посиланням на прес-службу повідомляє, що внутрішні війська направляються в столицю для підтримки громадського порядку.

Мова йде про дивізію ім.Дзержинського, військові з інших регіонів РФ не залучаються.

У прес-центрі МВС, коментуючи ці повідомлення, заявили, що переміщення співробітників поліції й військовослужбовців внутрішніх військ у Московському регіоні пов'язані з посиленим режимом несення служби, уведеному на період виборів до Держдуми, і заміною особового складу в місцях несення служби.

"Раніше було офіційно оголошено, що на період виборів, аж до остаточного підрахунку голосів вводиться посилений варіант несення служби", - цитує Інтерфакс представника прес-центру.

У даних заходах задіяні й військовослужбовці внутрішніх військ МВС РФ, додали в прес-центрі.

"На цю хвилину центр Москви заполонили "Урали" із солдатами, колони військової техніки замічені на підході до міста із трьох напрямків. У числі колон помічені спецавтомобілі "Тигр", - говориться в одному із записів в "Живому журналі". Повідомлення супроводжуються фотографіями.

Тим часом, кілька тисяч представників прокремлівської молоді зібралися на мітинг на Манежній площі в центрі російської столиці.

"У цей час на Манежній площі зібралося 15 тисяч осіб", - сказали в прес-службі ГУМВС Москви.

Як заявляли раніше в русі "Наші", його активісти на акції вітають "Єдину Росію" з перемогою на виборах у Держдуму.

На вечір вівторка на Тріумфальній площі запланований мітинг опозиції проти фальсифікацій виборів.

При штурмі міліцією наметового містечка чорнобильців у Донецьку загинула людина.

Як повідомив "Українській правді" народний депутат від "БЮТ-Батьківщини" Михайло Волинець, шахтар-інвалід Геннадій Конопльов загинув о 19:10.

За словами депутата, працівники міліції "за участю бандитських формувань у цивільному" почали штурмувати містечко й завалили армійський намет, який був наданий мітингувальникам МНС області.

"Коли повалили намет, у ньому задимівся генератор. Люди опинилися під заваленим наметом, і Конопльова затоптали", - розповів Волинець.

 

Загиблий не був чорнобильцем, він був головою ветеранської організації учасників війни і дітей війни міста Родинського на Донеччині, членом партії "Батьківщина". Близько тижня знаходився в стані голодування.

За словами депутата, "Швидка" забрала Конопльова вже без ознак життя.

Водночас, як повідомляє "Інтерфакс-Україна", о 19.00 близько 30 правоохоронців, не пред'явивши жодних документів, увірвалися в наметове містечко і звалили великий намет.

Пізніше біля Управління пенсійного фонду сталася бійка між інвалідами-чорнобильцями та працівниками міліції.

Як повідомляє кореспондент агентства, чорнобильці пішли на штурм Управління пенсійного фонду, коли дізналися, що від серцевого нападу помер мітингувальник, постраждалий після зносу намету.

"Одному інваліду стало погано ... він помер у швидкій допомозі", - повідомив один з активістів Володимир Деркач.

Як повідомляється, правоохоронці забрали з собою намет, 2 печі-буржуйки, а також генератор.

Решта інвентаря залишилася лежати на землі. Решту наметів не чіпали, передає кореспондент агентства.

Разом з тим, як повідомляє УНІАН, наразі близько 50 чорнобильців, які залишилися на території наметового містечка, заявили про те, що не залишать це місце доти, доки до них негайно не прибуде губернатор Донецької області Андрій Шишацький.

"Ми нікуди звідси не підемо, поки не приїде Шишацький. Відбулося відкрите, неприховане, бандитське беззаконня. Влада показала своє справжнє обличчя", - сказав учасник акції, голова Донецької обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів Чорнобильської катастрофи "Чорнобиль-Єдність" Микола Гончаров.

*У жовтні 1921 командуванням Армії УНР було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду 1921-1922 рр.

Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

 

Визвольні змагання українського народу 1917 – 1921 років добігали трагічного кінця. Восени 1920 року під ударами червоних військо Української Народної Республіки разом з вимушеними союзниками – поляками – відступило до Збруча.

12 жовтня польські власті дійшли згоди з більшовицькою Росією про перемир’я, що дало змогу Семенові Будьонному вдарити по українському війську. Воно мусило 21 листопада перейти Збруч.

26 тисяч старшин і козаків, опинившись хоч і на своїй землі, та в чужій державі, вимушені були скласти зброю. Вони були інтерновані в концтаборах, де терпіли нужду і голод, знемагали від епідемій, тратили бойовий дух і вмирали.

Тим часом захланні сусіди за допомогою західної дипломатії, яка – на свою ж біду – не захотіла сприяти становленню самостійної української держави, розшматували живе тіло України: Закарпаття опинилося під Чехословаччиною, Бессарабія та Північна Буковина дісталися Румунії, Велику Україну загарбала большевицька Росія, Волинь та Галичину окупувала Польща.

Та український народ не припинив боротьби. За даними Михайла Фрунзе, в 1921 році в підросійській Україні діяло близько 40 тисяч повстанців – в основному, селян, які боронилися від ленінської продрозверстки. Звичайно, на зиму ця активність підупала, і це мусило знати керівництво УНР у вигнанні.

У колах інтернованих зріла думка допомогти повстанцям, зробити ще одну спробу визволити Україну. Керівництво УНР, яке діяло на території польської держави в нелеґальних умовах, зуміло домовитися з польськими властями, щоб вони не перешкоджали спорядженню в Україну бойових груп.

23 жовтня 1921 року у Львові за наказом Головного Отамана Симона Петлюри почав діяти "Штаб Повстанської Армії на Україні". Командувачем Армії був призначений ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, начальником штабу – полковник Юрко Отмарштейн.

Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід. Охочих поляки звільняли з концтаборів, але зброю та спорядження штаб мусив роздобувати сам усіляками правдами та неправдами.

Учасники походу згадували: кому дісталася поржавіла ґвинтівка, інший мусив скинути пасок, щоб було на чім ту ґвинтівку носити, а хто йшов геть без нічого в надії відбити зброю у ворога. Не всі мали й чоботи – деякі йшли в постолах.

Похід вирішено було розпочати одночасно трьома групами. Бессарабська група під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. Подільська група під орудою полковника Михайла Палія-Сидорянського, потім полковника Сергія Чорного, пройшла рейдом 1500 км аж під Київ, громлячи окупантів, і щасливо повернулася за кордон, утративши трьох убитими і маючи 25 поранених.

Третя, найбільша, але найгірше озброєна, Волинська група під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат.

Уночі 4 листопада тютюнниківці біля села Борове (за 30 км від Олевська), роззброїли прикордонну польську залогу, перейшли кордон. 5 листопада розгромили загін чекістів у селі Журбовичі, декілька продзагонів, а награбований ними хліб роздали селянам. 6-7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати: із Житомира надійшли два бронепотяги і тисяча курсантів Школи червоних старшин.

Та все ж повстанці встигли звільнити з в’язниці 470 в’язнів, в основному, селян, які не здали хліба продзагонам. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повертатися за кордон, та ґенерал-хорунжий Тютюнник вирішив іти далі на схід, щоб з’єднатися під Києвом з Подільською групою.

Рушили через Дідковичі (8.ХІ), Обиходи, Ксаверів, повернули південніше в напрямку станції Чоповичі (10.ХІ), що західніше Малина, далі рухалися на південь у напрямку Радомишля з наміром захопити його. Востаннє перепочили 11 листопада в с. Заньки. Але біля сусідньої Чайківки наступного дня  їх перестріла бригада Григорія Котовського, яка надалі невідступно їх супроводжувала, вчиняючи дрібні наскоки та шукаючи вигідної для бою позиції.

Повстанці вступали в бої, котовці зазнавали відчутних утрат. За розповіддю очевидця, червоні, відступаючи ввечері, гукали словами популярної тоді пісні: “До свидания, до завтра, до восьми часов утра!”.

Валка, обтяжена пораненими, з боєм перейшла 13 листопада річку Тетерів у селі Городське і шлях Житомир – Київ, але раптом з Войташівки (тепер Квітневе) різко повернула біля села Кочерів на північний схід у напрямку Димера, де мала з’єднатися з Подільською групою.

Ішли з боями три з половиною доби без перепочинку (від Заньок) правобережжям Тетерева через села Ставецька Слобода, Раївка, Кодра, Нова Буда. У селі Леонівка 15 листопада дізналися, що Подільська група пройшла сюдою буквально кількома днями раніше. Надії на об΄єднання не було. Аж тоді вирішили рухатися на захід, до польського кордону.

Уночі проти 16 листопада загін переправився через річку Тетерів між селами Колінці і Блитча, зайнятими котовцями. Береги річки болотисті. Тоді випав глибокий сніг, був мороз, але лід був тонкий. З переправи майже ніхто не вийшов сухим. Щоб переправити поранених, вози і сани ставили одні на одні.

Змучені походом, доночовували в Малих Миньках, де затрималися майже до полудня 17 листопада. Щойно валка підвід вийшла на поле в напрямку села Звіздаль, як на неї напала червона кіннота, біля трьох тисяч шабель.

Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 повстанців. Котовці рубали й поранених на підводах, і беззбройних підводників-їздових.

Тільки 120 старшин і козаків зі штабом включно, хто був на конях, у тому числі Ю.Тютюнник, В.Янченко, Ю.Отмарштейн, зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і через села нинішніх Коростенського та Олевського районів 20 листопада прорватися за кордон біля с. Купіль. 537 старшин і козаків потрапило в полон, у тому числі багато поранених.

Півтора кілометрами південніше села Звіздаль (нині Народицького району), на полі, де тепер радіоактивний могильник, стоїть пам’ятник червоного граніту з написом: “Бійцям бригади героя громадянської війни Г.І.Котовського, які в листопаді 1921 року розгромили в цих місцях велике угрупування білобандитів. Встановлено на честь 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції”. Тобто в 1987 році. “Білобандитів”...

Так фальсифікується історія.

Полонених, у тому числі й поранених, тримали в церкві с. Малі Миньки, 18 листопада їх відконвоювали до містечка Базар, зачинили в церкві та двох синагогах.

Базарці пам’ятають це. Галина Василівна Єсипчук, яка мала тоді 16 років, розповідала нам 1990 року, що її батько (суддя) якраз заколов кабана, то мати дала їй вузол свіжини і веліла віднести полоненим до церкви. Інші жінки теж приносили харчі. Варта пропускала їх. А ще Галина Василівна носила містечковому фельдшерові полотно для перев’язок. Він дуже зрадів, бо не мав чим перев’язувати поранених, яких у нього була повна хата.

21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”.

Запропонували перейти на бік червоних, але вістовий Степан Щербак за всіх відповів, що України вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн “Ще не вмерла Україна”.

Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати дві довжелезні ями…

Далі на http://www.istpravda.com.ua/short/2011/11/21/62594/

Із новим законопроектом від парламентської більшості про вибори народних депутатів почалася маніпуляція. Над ним працювала робоча група, створена указом президента. Вивчалися виборчі системи різних країн. Законопроект передбачав пропорційно-мажоритарну систему, коли 225 депутатів обираються за партійним списками і 225 — по мажоритарних округах. Венеціанська комісія зауважила, що ця система вже в Україні була апробована на виборах 1998 та 2002 років. Вона дозволила робити великі маніпуляції і фальсифікації під час голосування. Повторювати це було б нерозумно. На парламентські слухання представили зовсім не той текст, який вивчала Венеціанська комісія. Це визнала навіть радник президента Марина Ставнійчук. Тобто, іде шулерство і маніпуляція виборчою системою.

Влада розуміє, що за пропорційної системи вона не зможе отримати більшість у парламенті. Тому за рахунок мажоритарних округів хоче вирішити цю проблему. 2002 року провладний блок "За ЄДУ" програв "Нашій Україні". Але за рахунок мажоритарщиків, яких перекупили, залякали, загнали в більшість, президент мав контроль над Верховною Радою.

Мажоритарка створює великі можливості для адмінресурсу — можна натиснути на бюджетників, муніципальних працівників і провести вигідного кандидата. До того ж ця система не враховує волевиявлення значної частини виборців. Скажімо, якщо в окрузі 15-20 кандидатів, то переможець може набрати всього 10 відсотків голосів. При цьому голоси 90 відсотків виборців "згоряють". При цьому у парламенті буде багато відносно незалежних депутатів, які можуть вільно переходити з одного табору до іншого. Це не структурує Верховну Раду.

Більшість експертів схиляється до того, що для України найкращою є пропорційна система з відкритими регіональними списками. Така система існує у більшості країн Європи. Вона мінімізує можливості для адміністративного тиску і фальсифікацій, якщо правильно виписати усі правила процедури голосування і підрахунку голосів. Нещодавно за нею успішно провели парламентські вибори у сусідній Польщі.

Гадаю, що влада все одно протискуватиме законопроект "регіонала" Олександра Єфремова. Чи підпише цей закон президент — питання, адже він суперечить Конституції. Наприклад, положення про те, що кожен кандидат може балотуватися і за партійним списком, і по округу. Тобто, цей документ виписаний під інтереси однієї політичної сили — Партії регіонів. Продавлювання такого виборчого законодавства породжує серйозну проблему — недовіру до парламенту, який буде обраний за такою системою. Тому потрібний широкий суспільний діалог по виборчому законопроекту. Поки що чуємо монолог однієї партії, яка заплющила вуха і нікого не хоче слухати.

http://gazeta.ua/articles/viktor-chumak/_regionali-boyatsya-proporcijnoji-sistemi-bo-ne-otrimayut-bilshosti/408371Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/viktor-chumak/_regionali-boyatsya-proporcijnoji-sistemi-bo-ne-otrimayut-bilshosti/408371">Gazeta.ua</a>

Дорогие матеря, я из Киева, я могу сказать, что там происходит. Там просто подготовка к вооруженным нападениям на органы власти! Значит, стоят пулеметы рядами. Все везде американское! От! И горы гранат Ф-1. И это на фоне: "Хама на вила, хама на вила...". От такое от! Это просто... Это кошмар! И хочу вам сказать, шо эти пулеметы - не простые, а заряженные. Люди берут пулемет, постреляли, взяли другой. От! И она тянется и тянется рука. Сейчас я ехала сюда, были новости. И сказали: на площади массовая скупка оружия почалась. До чего мы дожились! И палят, и палят! Глаза просто лубяные! Просто!...

pravda.com.ua

Половцы же и печенези бяше народ военный и мужественный, изшедший от народа готфов и цымбров, от Цыммериа Босфора  названных, от них же гепидов, и литву, и прусов старых изшедших явно произведе Стрийковский в начале книг своих, еже и Ваповский свидетелствует. Такожде и Белский, в Деяниях Казимера Перваго, краля полскаго, на листу  сице глаголя: Народ печенегов, и половцев, и ятвижев истинныя суть литва, точию имяху между собою в наречии малую разность, яко поляки и россианы(*); житие имуще в Подлесии, где ныне Дрогичин.

Сии половцы и печенези, изшедшии оттуду во времена оныя, селения своя от полунощи к востоку наклоняющися над морем Меотским и Понтом Эвксином, такожде около Волги, и около Танаиса, и в Таврике, юже ныне называем Перекопскою ордою, коши своя поставляюще.

Идеже побратовшися, для прилежащаго соседства, и с италианы генуенсы, иже Таврику содержали, которые в те времена силными на море быша, такожде с волохи и бессарабы. И содеяша грады Манков, Керкель, Крым , Азов, Кафу [юже греки и латинники Феодосиею называли], Килию или Ахилию , Монкаструм или Белград, и Торговицу соделаша.

Зде может быти читателю усумнение, яко един историк во единых местех изъявляет двоих народов жителей, болгаров и половцов, яко о сем выше в сем писании. Еже может тако разуметися, яко той болгарский народ или прежде сих в тех странах жили, а по них на те места половцы и печенези из-за Днепра , идеже Полесие и Дрогичин, приидоша; или, яко пространны суть поля те, оба народа, един в полях, то есть половцы и печенези, а другии, то есть болгары, ближши подле моря жителствовали.

Яко и сам сей историк, то есть Стрийковский, ниже пишет сице. Ибо сами половцы множае в полях под наметы жили, на возах вся своя имения превозящи, яко ныне татарове, наместницы их, — яко пишет Меховский ²*.

Иныя историки тех половцов называли готфами, еже и истинно есть, ибо егда были в соседстве российским странам, греческим же, и волосским, и полским странам погранични, великия им пакости наездами своими чинили. Ибо чуждими трудами и граблением непрестанно жили.

Паче же со князи российскими величайшия брани составляли . Их же грады бяху не давных времен — то есть лета от Христа 1103-го, и 107‑го, и 108-го— Схутен, и блиско Дону Рукан, Суворов, Азов, его же владетель половецкий князь Азуп убиен от князей российских.

Того же 1103-го лета и прозваша их россиане половцами, зане в полях болши пребываху или зане полеванием, то есть ловитвами зверей кормилися, или половцами — то есть грабительми, яко чужим полоном и граблением жили.

Язык же с российским, и с полским, и с волоским смешан имели. Се же тако творящеся от тех народов историки мнят от того быти, яко по писанию Птоломеову и Филидиеву обладает над теми странами планета Сатурнус непостоянный, иже по принуждению творит люд мучителный, страшный и жестокий. Того ради истинно тако творяшеся от половцов народом российским и иным пограничным — яко отвсюду им обиды творяху.

 

(*) Россианы - під россіянами Андрій Лизлов розумів русинів, мешканців Руси, яких він чітко відрізняв від мешканців Московії - москви.

"Скифиа названа есть от Скифа, сына Геркулесова, и есть двояка: едина европейская, в ней же мы жителствуем, тоесть МОСКВА, россиане, литва, волохи и татарове европския. Вторая ассийская, в ней же вси скифския народы обитают, от полунощи на восток седящия."

Про це заявив голова комітету у закордонних справах Верховної Ради Олег Білорус. За його словами, це можлива реакція країн ЄС на те, що керівництво нашої країни не виконує обіцянки, які давало вищому керівництву Євросоюзу. «Вони попереджали, що будуть вводитися санкції», — зазначив він.

«Відмова у візах — це перший етап санкцій. Як стало мені відомо, далі вони будуть розглядати питання про введення індивідуальних санкцій для керівництва судових органів і прокуратури. Наразі санкції можуть стосуватися держчиновників будь-якого рівня», — підкреслив депутат.

http://news.dt.ua/POLITICS/evropa_pochala_zastosovuvati_proti_ukrayinskih_chinovnikiv_vizovi_sanktsiyi-89962.html

 

Впервые о Бебике я узнал несколько лет назад, из коментов представителей  "101-й российской  клавиатурной бригады", которых, с некоторых пор,  развелось на украинских  форумах и сайтах, "как собак нерезаных". Дело в том, что я, интересующийся историей, никогда до этого, про него не слышал.

Было проведено небольшое расследование и оказалось, что этот Бебик, в газете "Голос Украины" напечатал опус, в котором  утверждал, что Будда родом из Украины, на том лишь основании, что, мол, существует город Старая Буда.

Всё бы ничего, НО!!! Газета «Голос Украины» является официальным печатным органом... Верховной Рады Украины. В ней печатаються законы, которые принимаються Верховной Радой и статейки в нудном совдеповском стиле, после прочтения которых начинают ныть зубы. Т.е. ни один нормальный человек, эту газету в Украине не выписывает. Распространяется она "в добровольно-принудительном порядке" по гос. учреждениям и, естественно, никто, кроме задротов, которым нужно работать с законами, её там  тоже не читает!

По этому, возникает логичный вопрос: а каким образом об этом неадеквате, главе правления «Всеукраинской ассоциации политических наук» (наверняка, им же самим и созданной) узнают в России, раньше, чем в Украине? Неужели половина России выписывает газету «Голос Украины»?

Очень маловероятно…

Скорее, статья Бебика не предназначена для украинской аудитории, а является одним из пунктов плана спецоперации против Украины: «господин бебик» тихонько «подает» в Украине, а «некоторые люди» в России  «принимают» и начинают усиленно делать из мухи слона. Это «игра» такая. Господин «бебик» выставляет идиотами украинских ученых, а статья в печатном органе Верховной Рады добавляет веса его глупостям, чем сразу же пользуются люди, которые, скажем так, не желают добра Украине!

И вот  снова, я, на российском интернет ресурсе узнаю, что бебик выдал на гора свою очередную «нетленку», которую за сутки успели растиражировать (организовано?) преимущественно на  интернет ресурсах с пометкой «. ру» (в этом не трудно убедиться) и на заштатных украинских сайтиках. Умному достаточно?!

Бебик - это украинский чудик типа российского Чудинова и относиться к его опусам серйозно - себя не уважать.

Ну а люди, которые тиражируют бебиковско-чудиновские помои, а тем более их «потребляют», выдавая в ответ коменты в стиле «украинские историки не перестают удивлять мир», являються далеко не самыми лучшими представителями человечества, однозначно…

Вот тут-то они себя и выдали!:))

ЗЫ "Скорее всего никакого Бебика не существует. Есть боец идеологического фронта, «заброшенный» в тыл врага. Задача этого бойца такова: затесаться в ряды противника и показывать от туда жопу. И противник дискредитирован и «свои» будут злее."

Интернет-издание «Свідомо» опубликовало записи камер наблюдения из Шевченковского райотдела милиции, которые свидетельствуют о том, что студент Игорь Индыло погиб от рук милиционеров.

Напомним, что милиция утверждала, что Индыло был приведен в райотдел в состоянии алкогольного опьянения и умер из-за неудачного падения. Согласно экспертизе, в крови Индыло должно было быть от 3,06 до 2,91 промилле, и он должен был идти, шатаясь, со значительно нарушенной координацией движений.

Через час после попадания в милицию Игорь уже самостоятельно не передвигается. В 21:49 милиционер Приходько затягивает его в комнату для административно задержанных (смотрите в левом Нижнем углу). Это противоречит показаниям якобы друга Игоря Александра Хоменко, который утверждал в суде, что кто-то из работников милиции сопровождал Игоря в камеру, и Игорь самостоятельно лег на лавку.

 

http://news.zn.ua/articles/88892

В течение почти двух недель в Нью-Йорке продолжаются массовые, преимущественно молодежные, демонстрации у фондовой биржи Уолл-Стрит. Участники этих выступлений протестующих против, как они считают, растущего влияния биржи на экономику Соединенных Штатов и остального мира. Демонстрации проходят под лозунгом «оккупируют Уолл-Стрит», не выдвигая пока никаких конкретных требований. Демонстранты ночуют в палатках и в спальных мешках на территории небольшого парка, неподалеку фондовой биржи. Питаются они благодаря щедрости местных ресторанов. Чего они добиваются? Как заявил репортеру телесети CNN Патрик Браннер , один из лидеров демонстрантов, они требуют покончить с безработицей, положить конец политической коррупции и войнам.

 

поиск на youtube по строке “occupy wall street”

У громадській організації "Ніхто крім нас" повідомили, що афганці готові захищати народ від силових дій влади.

Всеукраїнська громадська організація афганців "Ніхто крім нас" 14 жовтня проведе в Києві форум громадських організацій, головною темою якого буде питання про необхідність саморозпуску Верховної ради та проведення Всеукраїнської акції протесту.

Про це заявив член ГО "Ніхто крім нас" Борис Новожилов на прес-конференції в Києві.

Він зазначив, що якщо більшість організацій підтримають необхідність саморозпуску парламенту, то після визначення дати і місця акції протесту на вулиці з вимогами розпуску Верховної ради вийде велика кількість людей.

За словами Новожилова, до форуму будуть допущені тільки незалежні громадські організації, він пройде без участі політичних сил.

"Там поставимо два питання: про саморозпуск Верховної Ради і час проведення страйку – всеукраїнської акції непокори. Якщо депутати підуть під натиском української громади, це буде чудово з точки зору розвитку демократичного суспільства. На нашу думку, майбутня Рада за складом буде якіснішою. Депутати будуть пам'ятати, що парламент можуть розпустити не тільки за бажанням президента чи з політичних мотивів, а й силами народу", - зауважив він.

"Афганці, які знають, що таке насильство, зброя і війна стануть живим щитом між владою і тими людьми, які прийдуть на Всеукраїнську акцію протесту вимагати розпуску парламенту. Якщо влада спробує застосувати силові варіанти, як ми бачимо це в останні час по розгону і так далі, то ми будемо захищати людей", - заявив він.

Новожилов зазначив, що якщо на форумі буде прийнято рішення про необхідність саморозпуску парламенту, то депутатам буде необхідно його виконати, тому що саме громадські організації представляють товариство України. Він також зазначив, що якщо таке рішення буде прийнято, то на акцію протесту прийде набагато більше людей, ніж на акцію афганців 20 вересня.

"На цю акцію вийде вже не 2 тисячі афганців, які були біля Верховної ради, а я думаю це буде повна мобілізація людей", - зазначив він.

Московия Ивана Грозного под властью Орды.

Вадим РОСТОВ«Аналитическая газета «Секретные исследования»

В Московских храмах и после прихода Ивана IV к власти продолжали молиться за единого Царя - великого Крымского Хана (Царя Царей). На втором месте стали упоминать и своего Ивана. Хотя Иван IV с 1547 года стал величать себя «Царем», это положение никак не изменило, на первых порах, его зависимости от Крымских Царей. Покорение Казани и Астрахани Московия осуществила с согласия Крымской Орды. Признав себя младшими братьями рода Гиреев, Московские князья не просто признали Крымских Ханов своими Царями, но одновременно заимели поддержку и покровительство Царствующих Гиреев, а также определенные права и обязанности по "собиранию земли золотоордынской" в новое единое государство во главе с наследниками рода Чингисидов - Гиреями. Царь Гирей поощрял и приветствовал военные действия Ивана IV, так как перед родом Гиреев стояла первейшая задача - собрать воедино владения Великой Золотой Орды.

Московский князь, с позволения Крыма, этим и занимался. После разгрома Большой Орды Крымским Ханом в 1502 году именно Гиреи, как победители и наследники Чингисидов, стали Царями в Новой Орде. Московия с этим согласилась. А дед Ивана Грозного - Иван III - в знак своего согласия на передачу титула Царя Крымским Гиреям и своего вассального положения перед Крымским Ханом-Царем принес на Библии присягу на верность новой династии Царей. Вообще же Московия платила дань Крымскому Ханству, как своему Суверену и Хозяину, до 1700 года.

Поэтому все заявления историков о том, что «ордынское иго окончилось в конце XV века», являются выдумками. Послушаем русского историка: "Но турки были страшно истощены [к 1700 году беспрерывными войнами] и заключили мир, уступили России Азов со всякими старыми и новыми, уже построенными Петром городками; а крымский хан должен был отказаться от дани, которую до сих пор платила ему Россия [!!!] под благовидным названием поминков или подарков". (С.М. Соловьев "Чтения и рассказы...", стр. 502-503.)

Оставаясь вассалом Крымской Орды, Московия в этом положении имела и выгоду. Крымские Цари оказывали Московии постоянную военную и политическую поддержку в так называемой Ливонской войне. Именно в результате поддержки Орды войска Ивана Грозного в начале войны одерживали одну победу за другой. Владимир Белинский пишет: «В 1561 году Московия получила так званую ложную грамоту Константинопольского Патриарха, где Ивана IV признали прямым наследником Византийских Императоров. То ли эта лживая грамота стала сочинением московских церковных владык, то ли за деньги ее сочинили в Константинополе без ведома Вселенского Священного Собора. Не суть важно.

Сам факт посягательства Ивана IV на наследие древнего титула Византийского Кесаря зафиксирован 1561 годом. Естественно, в течение нескольких лет об этом посягательстве Московского Князя донесли Крымскому Хану, который вполне обоснованно считал Ивана IV своим подданным. И вполне понятно, что Хан Гирей тотчас потребовал от Ивана IV ответа. Обрати, читатель, внимание: с 1473 года, когда Иван III на Библии принес присягу Крымским Гиреям, до 1563 года между Крымской Ордой и Московией не существовало серьезных разногласий. …Крымский Хан даже бровью не повел, когда Иван Грозный в 1552 году поработил Казанское, а позже, в 1554 году, - Астраханское Ханство. Но с 1563 года отношения между Московией и Крымским Ханством стали резко меняться. А в 1570 году турецкий Султан даже потребовал вхождения Московии в состав Османской Империи». "С 1563 по 1570 г. Иванъ напрасно старался предотвратить татарское нашествiе...

Безуспешно послы его, как Нагой и Ржевскiй, являлись к хану с миролюбивыми речами и великолепными подарками... Но султан потребовал возвращенiя Казани и Астрахани и признанiя Московскаго государства подвластным Порте". (К. Валишевский. "Иван Грозный", стр. 224.) Хитрая изворотливость Ивана IV не помогла. Хан Гирей, при поддержке турецкого Султана, решил проучить строптивого клятвопреступника, посягнувшего на титул Царя. И в 1571 году войска Крымского Хана двинулись в Московию. Московские князья, как всегда, встречали войска татар на рубежах своих владений, то есть на рубежах Оки. Однако Крымский Хан обошел московские войска, стоявшие на Оке, и двинулся форсированным маршем прямо к Москве.

Послушаем, как об этом событии поведал Н.М. Карамзин. "Хан, вооружив всех своих Улусников, тысяч сто или более, с необыкновенною скоростию вступил в южные пределы России [Московии]... Хан... приближился к Серпухову, где был сам Иоанн с Опричниною. Требовалось решительности, великодушия; Царь бежал!.. в Коломну, оттуда в Слободу, мимо несчастной Москвы; из Слободы к Ярославлю, чтобы спастися от неприятеля... На другой день, Мая 24, в праздник Вознесения, Хан подступил к Москве - и случилось, чего ожидать надлежало: он велел зажечь предместия. …В три часа не стало Москвы… Людей погибло невероятное множество; более ста двадцати тысяч воинов и граждан, кроме жен, младенцев и жителей сельских, бежавших в Москву от неприятеля; а всех около осьмисот тысяч… Давлет-Гирей... привел в Тавриду более ста тысяч пленников... [Только] 15 июня он [Иван IV] приближился к Москве и остановился в Братовщине, где представили ему двух гонцов от Давлет-Гирея, который, выходя из России [Московии], как величавый победитель желал с ним [Иваном IV] искренно объясниться... На вопрос Иоаннов о здравии брата его, Давлет-Гирея, чиновник Ханский ответствовал: "Так говорит тебе Царь наш: ...Я везде искал тебя, в Серпухове и в самой Москве; хотел венца с головы твоей: но ты бежал из Серпухова, бежал из Москвы - и смеешь хвалиться своим Царским величием, не имея ни мужества, ни стыда!.. снова буду к тебе, ...если не сделаешь, чего требую, и не дашь мне клятвенной грамоты за себя, за детей и внучат своих". (Н.М. Карамзин "История...", том IX, стр. 97-99.) Иван IV так и поступил: присягнул Царю Орды, дал так называемую "клятвенную грамоту за себя, за детей и за внучат своих", как давали подобные клятвы все его предки. И вслед за этим следует в 1754 году эпизод со сложением Иваном IV своего титула Царя, который ВСЕ российские историки никак не связывают с описанными выше событиями, а говорят о нем или скороговоркой, или вообще как о «казусе». Напомню, что на целый год Иван Грозный передал власть Казанскому Царю татарину Саин-Булату.

Тот стал именоваться Царем Московским и Казанским, а Иван подписывал свои бумаги только как «князь Иван Васильевич Московский и Псковский и Ростовский». Царь Саин-Булат въехал в царские покои, а Иван IV переселился на Арбат. Теперь он ездил по Москве только как «боярин», в кремлевском дворце утраивался поодаль от Царя Московии Саин-Булата, восседавшего на троне, и смиренно слушал его указы. Себя именовал в речах «удельным князем Иванцем». В книге Р.Г. Скрынникова «Иван Грозный» (М., «Наука», 1975) этому уделена целая глава «Татарский хан на Московском престоле». И хотя я нахожу это исследование доктора исторических наук и профессора ЛГУ весьма смелым для советской исторической науки, но и в нем автор далек от объективности. Он пишет: «Некоторые историки видели в отречении Грозного и передаче трона хану Симеону игру или причуду, смысл которой был неясен, а политическое значение ничтожно». Это так, но далее автор дает свое объяснение: «отречение Грозного связано было с серьезным внутренним кризисом. Второе новгородское дело скомпрометировало многих высокопоставленных лиц из числа бояр и князей церкви. Страх перед всеобщей изменой преследовал царя как кошмар». Нет, профессор ошибается. Решение было вызвано страхом вовсе не перед внутренним врагом, а перед врагом внешним.

Причем, политическое значение решения было вовсе не «ничтожным», а огромным. Вспомним: события семидесятых годов XVI века складывались для Московии очень непросто. Узнав о желании Ивана IV уйти из подданства Крымской Орды, Гиреи нанесли Московии жесточайший удар с юга в 1571 году. В результате Крымского удара Московия потеряла около одного миллиона человек убитыми и плененными. Сам Иван Грозный к тому времени своей политикой насилия уже погубил не менее 1,5 миллиона человеческих жизней.

Очень страшные опустошения на Московскую и Новгородскую земли принесла прокатившаяся по ним в 1566 году чума. На Севере Московия надолго застряла в так называемой Ливонской войне. Война пожирала все новые и новые, и без того скудные материальные и человеческие ресурсы. Потери Московии за время правления Ивана IV к середине семидесятых годов XVI века составили почти половину населения. Московия не могла себе позволить вести войну на Юге и на Севере. Перед ней, после нашествия на Москву Крымского Хана, встал стратегический вопрос.

Где продолжать войну: на Севере или на Юге? С кем объединиться: то ли, как деды и прадеды, объединиться с Ханской Ордой, то ли - с европейскими странами против Орды? Я согласен с украинским историком В. Белинским: «Кровное 350-летнее родство с Ордой, ордынский московский инстинкт, повелели склонить, как обычно, шею перед наследниками рода Чингисидов. То есть, было принято решение оставаться в родстве с Крымским Ханством. Необходимо помнить - Крымское Ханство могло поддержать Московию в Ливонской войне и обезопасить ее южные и юго-западные границы только при одном условии: Москва и ее Князь должны были остаться вассально зависимыми, то есть, подданными рода Крымских Гиреев. …Это условие вассальной зависимости было принято. Не следует забывать, что Хан Давлет-Гирей пообещал, в случае отказа Ивана IV принять его условия, снова явиться с войсками в Московию. …Второго подобного удара Московия бы попросту не выдержала. Татары могли ее опустошить до самого Новгорода.

Вот эту связь событий русские "писатели истории" не просто осознанно упустили при изложении, они сии события исказили и запутали до неузнаваемости. Отчего и публичный отказ Ивана Грозного от титула Царя, последовавший в 1574 году, подали читателю за оригинальную шутку. Итак, в 1574 году, через 3 года после удара Хана Давлет-Гирея по Москве, именно в том году, когда можно было ожидать повторного удара, Иван IV публично сложил с себя титул Царя-наследника Византийского. …Сей поступок Московской власти явился вынужденным и вполне осознанным. С этого времени Иван Грозный потерял свой фальшивый титул и стал именоваться, как и его предки, - Московским Князем. Актом отречения Иван Грозный и Московские Иерархи продемонстрировали Крымским Гиреям и Оттаманской Порте, что Иван IV не претендует на первенство в роду Чингисидов, так как и Саин-Булат происходил из Царского рода; что это титул чисто внутренний, так как Саин-Булат и раньше именовался Царем Казанским.

Демонстративно подчеркивалось - раз Казань вошла в состав Московии, то и титул Царя сохранился за Касимовским Ханом. Лишь вместо Казанского стал величаться Московским. А Иван Грозный, раз вы не желаете - останется со своим отчим титулом Московского Князя». Доказывает это и следующий факт.

Тотчас же после отречения Ивана IV от Царского титула было снаряжено великое, со многими дарами, посольство в Крым, дабы ДОЛОЖИТЬ Гиреям о сих событиях, дабы все объяснить и покаяться в возникшем ранее недоразумении. Мол, Иван IV никогда и не думал оспаривать Ваше Царское первенство в династическом роду Чингисидов. Вот как Иван IV напутствовал своего посла, отправляя к Хану, через три года после отречения. Он продолжал оправдываться: "...вести себя смирно, убегать речей колких, и если Хан или Вельможи его вспомянут о временах Калиты и Царя Узбека, то не оказывать гнева, но ответствовать тихо: не знаю старины; ведает ее Бог и вы, Государи!". (Н.М. Карамзин "История...", том IX, стр. 149.) В 1577 году умер воинственный Крымский Хан Давлет-Гирей. На Ханский престол вступил его сын - Магмет-Гирей, который в очередной раз, как и его предки, принял Ивана IV и всю Московию в вассальное подчинение Орде. "Иоанн спешил отправить к нему знатного сановника, Князя Мосальского, с приветствием, с богатыми дарами [данью], каких дотоле не видала Таврида, и с наказом весьма снисходительным...: "Бить челом Хану; обещать дары [дань] ежегодные... вести себя смирно...". Столь домогался Иоанн найти сподвижника в новом Хане...". (Н.М. Карамзин "История...", том IX, стр. 149.)

«Ежегодные дары» – это, конечно, та же самая банальная дань Орде. Но Карамзин уже избегает этого слова, ибо выше соврал (исполняя указание Екатерины II), написав, что якобы Москва с конца XV века «перестала платить Орде дань».

 

Вночі на середу, 21 вересня, у Донецьку були спаплюжені пам’ятник "Шахтарська слава" та напис при в’їзді до міста.

На постаменті гірника на "Шахтарській площі" з’явився напис "Янык наш позор", а на написі "Донецьк" при в’їзді з боку Маріуполя - "Спасибо за ананаса", повідомляє "Коррдон".

Вже вдень працівники муніципальної служби змивали напис на постаменті.

Казалось, сегодняшний парламентский день не сулит ничего необычного. Ну, собрались возле Верховной Рады помитинговать «афганцы» и чернобыльцы. Правительство надумало отнять у них льготы и принять во втором чтении скандальный законопроект №9127. Но подобных законов было не мало, и все тихо и мирно заканчивалось.