Історико-політичний блоґ Юрася Коновченка

Чумаки, Ч.1

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Wed, 2 May 2012 01:51:27 +0300

null

(В якій розповідається про чумацтво в давньоруський період української історії)

Откуда и когда произошло чумачество? Подъ вліяніемъ какихъ именно внутреннихъ и внѣшнихъ причинъ оно привилось въ Южной Руси и сдѣлалось любимымъ промысломъ южнорусса ? Наконецъ, что и какимъ образомъ вліяло на выработку такой, а не иной типической личности чумака? Удовлетворительные отвѣты по предложеннынъ вопросамъ могутъ быть даны только тогда, когда мы прослѣдимъ, хотя въ бѣгломъ очеркѣ, исторію и способъ торговли и промысловъ Южңой Руси съ самаго ранняго времени. Поэтому, да не поскучаетъ читатель, если мы на время углубимся въ сѣдую старину и въ ней поищемъ слѣдовъ занимающаго насъ народнаго экономическаго учрежденія, извѣстнаго потомъ подъ именемъ чумачества.

Слѣды его могутъ быть найдены еще во времена экспедиций славяно-русскихъ народныхъ торговцевъ, путешествовавшиъ въ колоніи греческія (и потомъ итальянскія), подъ прикрытіемъ первыхъ русскихъ князей. Нѣтъ сомнѣнія, что экспедиціи эти устраивались съ цѣлію внѣшней торговли,—такъ какъ извѣстно, что русскіе были въ торговыхъ сношеніяхъ съ другими народами древности гораздо раньше IX в. (Еще Геродотъ упоминаетъ о торговыхъ сношеніяхъ скиѳовъ съ Ѳракіею. Тогдашняя торговля ихъ сосредоточивалась въ приморскихъ городахъ: Бористенѣ при Черномъ и Кремни при Азовскомъ моряхъ ). Торговля съ Византіею производилась издревле. О ней говорять арабскіе писатели, очевидцы ея. Такъ Ибнъ-Кхарданъ-бегъ (умер в 912 г.) говоритъ, что русины торгуютъ съ греками, императоръ которыхъ взимаетъ десятину съ ихъ товаровъ, и ңа Средиземномъ морѣ, гдѣ они продаютъ бобровые и лисьи мѣха.

Константинъ Багрянородный также свидѣтелъствуетъ, что въ его время русины производили уже торговлю черезъ Черное и Средиземное моря въ КонстантинополѢ, Коринфѣ и даже Египтѣ.

Изъ договоровъ Олега и Игоря лёгко убѣдиться въ томъ, что русины за долго до них вели дѣятельную торговлю съ Греками. Торговля эта велась, как извѣстно, воднымъ путемъ. Но Русь вела въ то время не одну торговлю судоходную: она съ ранняго времени знаетъ уже и сухопутную. Потребность въ рыбѣ и соли въ Южной Руси удовлетворялась издавна привозомъ. Договоръ Игоря съ Византіею (945 г.) говоритъ уже о рыбномъ промыслѣ въ Днѣпровскомъ лиманѣ : подъ 1159 г. летопись упоминаетъ о рыболовахъ галичскихъ, которыхъ грабилъ Берладникъ с половцами.

Соль привозилась въ кіевскую область изѣ галічской (добывалась при Карпатскихъ горахъУдечевѣ, Kоломыѣ и Перемишлѣ) ещё въ 1161 г. Bъ торговлѣ солью, какъ извѣстно принимали дѣятельное участіе сами князья кіевскіе, напр. Святополкъ, который, желая угодить скупщикамъ соли, «не пустиша гocтей изъ Галича, ни людей изъ Перемышля... самъ продаетъ оную через своихъ» Едва ли не раньше первыхъ страницъ йашей летописи, южноруссы были уже въ торговыхъ сношениях съ Крымом и Азовом: во 1-хъ, потому, что надъ самимъ Азовским морем была ветвь южноруссаго племени, образовавшая тёмное вѣ нашей исторіи Тмутараканское княжество, а во 2-х, сохранились свидѣтельства, что, когда мѣста эти забрали въ свои руки въ XII в. генуэзцы и венеціане, русины вели съ ними оживленную торговлю не только рыбою и солью, но и другими товарами: виномъ, греческими товарами и т. п. (1 Главными центрами торговли были г. Тана (Азовъ), а въ Крыму - г. Cyдакъ. По словамъ Рубриквиса (1352. г.) русины пріѣзжали въ Судакъ въ крытыхъ возахъ, запряженныхъ волами , привозили куницы, соболи и другіе мѣха и вымѣнивали ихъ на бумажныя и шелковыя матеріи, прянныя коренья, овощи, травы, вино и соль. Онъ даже опредѣляетъ цѣну послѣдней: за возъ соли, говоритъ онъ, россіяне давали по двѣ бумажныя матеріи, которыя стояли ло1/2 гиперпера или солида (константинопольскаго червонца). О торговлѣ мѣхами сохранился довольно ясный намекъ и въ народной поэзіи.

Такъ, одинъ «багач молодий» совѣтуетъ товарищамъ запречь воловъ въ «півтораста возів», отправиться въ «Кремень-город на базар», накупить тамъ «все лисиці та куниці та чернії соболя» и везть этотъ «дорогий товар» въ г. Азовъ. Далѣе пѣсня намекаетъ намъ и на мѣновую торговлю: азовскіе купцы предлагали за этотъ товаръ—«кому срібло, кому злото, кому сукні дорогі». —Эти торговцы древности и были, по всей вѣроятности, тою ячейкою, изъ которой потомъ развилось чумачество, сохранившее не только пріемы и способы торговли отъ древности, но и ѣздившіе по однимъ и тѣмъ же «одвічным шляхам» по которымъ еще при Рубриквисѣ тянулись медленно нa волахъ торговые караваны. Въ этомъ не трудно убѣдиться, сличивши пріемы тогдашней торговли съ пріемами чумачества и обозрѣвая тѣ пути, какими она производилась. Первоначально, весьма понятно, торговля была мѣновая, хотя она не исключала и употребленія монетъ. Русины привозили мѣха, сало, медъ, воскъ и другія произведенія своей страны и промѣнивали ихъ на чужеземные товары; или же свои продадутъ, а себѣ тутъ же накупятъ чужихъ. Сообразно первобытному способу, торговля эта была нѣмая: за незнаніемъ языковъ, при торговыхь сдѣлкахъ, по выраженію лѣтописи, «помовали руками».

Способъ передвиженія товаровъ на волахъ былъ крайне медленный (До чего медленна была ѣзда въ т ѣ времена, видно изъ того, что преподобный Ѳеодосій, въ начал ѣ ХII в. стр емившійся изъ Курска въ Кіевъ (по теперишнему пути 480 верстъ «обр ѣтше купц ѣ грядуще съ возы (съ бремены тяжки)» туда же,— шелъ вм ѣст ѣ съ ними до Кіева три нед ѣли!) , но другаго способа въ тѣ времена и быть не могло. Въ первобытной странѣ, покрытой лѣсами, болотами, съ которыми приходилось иногда бороться ѣдущему торговцу,—только сильные волы могли хотя медленно передвигать товары.

Тогдашняя торговля велась всего только тремя путями. Извѣстный водный путь «изъ Варягъ въ Греки и изъ Грекъ по Днѣпру» служилъ для внѣшней торговли съ Византіею, съ Царьградомъ. Другой путь - Залозный, шелъ за Олешье, - отчего, быть можетъ, получилъ и свое названіе. Онъ велъ въ придунайскіе города, въ Болгарію, этимъ путемъ поддерживались, вѣроятно, и первыя сношенія русскихъ славянъ съ западными и южными. По этому пути шелъ, вѣроятно, еще Святославъ, когда пожелалъ «жити въ Переяславци на Дунаи... яко ту вся благая сходятся - отъ Грекъ злато, паволоки, вино, овощевое разноличное, изъ тех же и изъ Угоръ серебро и комони, изъ Руси же скора и воскъ медъ и челядь». Наконецъ, третій путь – Солоный. Онъ велъ сухопутьемъ, параллельно пути греческому, до Дона, а по Дону—въ Крымъ и къ Азовскому морю. Вотъ единственные, извѣстные тогда, пути. Но ѣзда по нимъ не только въ то время, но и много позже, была весьма не безопасна. Пускаться одному по пути, пролегавшему черезъ кочевья всякихъ аваровъ, козаръ, позже - половцевъ и печенѣговъ, а еще позже дикихъ татарскихъ ордъ, - нечего было и думать. Отсюда естественно должна была явиться дорожная ассоціація.

Тогдашние купцы, прежде чемъ пуститься в путь, группировались в артели, ходили не иначе как целыми вооруженными караванами - позднейшими «валками», да еще в добавок, были стречаемы и сопровождаемы воѣнною друҗиною. Так, въ 1166 г. Ростислав, князь, извѣщаетъ братьев и сыновей своих, чтобы шли с войсками встречать ѣдущихъ купцов из Греции и Дуная. Собравшаяся дружина «Стояша у Канѣва долго врѣмя, дондеже входе Гречникъ и Залозникъ и оттоль возвратиша во свояси». При подобныхъ всречах и сопровождениях, нерѣдко приходилось отражать нападения кочѣвников, причем, конечно, принимали деятельное участие, и сами тогдашние купцы. Охрана тогдашних путей сообщения, как видно из лѣтописи, не только входила в круг дѣятельности русских князей, но и была важнымъ стимуломъ для возбуждения народнаго энтузиазма при обороне «своей отчины и дѣдины».

Летописец под 1170 г. рассказывает: «Вложи Богъ въ серце Мстиславу Изяславичу мысль благу о русской землѣ ». И как один изъ аргументов для поднятия народа против половцѣв, лѣтописец вкладываетъ в уста князю такие слова: «А уже у насъ и Греческій Путь изъотнимають и Соляный и Залозный. А лѣпо ны было, братья, поискати отецъ своих и дѣдъ пути». И дрѣвние наши торговцы бросали свои занятия и искали пути «дѣдъ своих и своей чести».

Ңо, и въ болѣе мирныя времена торговцы эти должны были быть всегда на стороже. Проездъ черезъ «лѣса непроходимые и дебри пустынные», в которых кишѣли шайки разбойнковъ, поджидавшихъ приближения торговыхъ каравановъ, чтобы поживиться на счетъ чүжаго «добра»; малѣйшія политическія несогласия за которыя первымъ приходилось расплачиваться торговцамъ не только, одним имуществомъ, но нерѣдко и жизнью,—все это ставило жизнь торговца въ большую опасность и, поневолѣ, превращало его въ полу-воина.

Постоянные областныя междоусобныя войны из-зa княжесскйх престолов, терзавшие Русь, также обходились тоговцу не даром. Ни жизнь, ни имущество ограждены не были. Понятно, что и торговля в такое время и при таких условиях могла держаться только отвагою, неимоверною выносливостью и терпением, даже некоторым презрением к жизни занимавшихся нею. Эти-то условія жизни и создали тотъ оригинальный типъ чумачества, который, если не по имени, то de facto, существовалъ гораздо раньше козачины съ ея гетьманами и их, военною исторіею, и который много позже сохранялъ еще черты, унаслѣдованные издревле.

Но этому древнему южнорусскому купечеству мѣшали развиваться не одни, указанные нами, внѣшнія причины, или неблагопріятныя политическія обстоятельства. Были и внутреннія причины, которыя съ ранняго времени начинают уже подтачивать это чисто народное торговое сословіе. Как на одну изъ главныхъ причинъ слѣдуетъ указать на вытеснение его изъ городовъ евреями съ давнихъ поръ…. Потомъ, когда въ XV вѣкѣ послѣдовало соединеніе Литвы, Руси и Польши подъ однимъ скипетромъ, то не только было докончено уничтоженіе древне-вѣчевой свободы общинниковъ, но страна почти цѣликомъ была отдана въ аренду евреямъ…. Подобный строй, конечно, благопріятствовалъ упадку національнаго русскаго купечества. Жалобы, постоянно раздававшіяся еще съ начала XV в., что «превратность жидовская на то идетъ, какъ-бы христіанство убожило», ничего не помогали.

Торговля и промыслы почти во всемъ югозападномъ краѣ перешли въ руки евреевъ или непосредственно, или же на откупъ. Конечно, и чумачество раздѣлило общую судьбу края. Оно было подорвано въ смыслѣ торговаго южнорусскаго сословія, которому не дали развиться. Пріютившись въ средѣ мелкаго мѣщанства, случайно уцѣлѣвшаго отъ отдачи жиду въ аренду, чумачество изъ прежнихъ «гостей», «купцовъ» игравшихъ видную роль въ распространеніи культуры и цивилизаціи въ древней Руси, спустилось до торгашества рыбою, солью и т. п. «крамомъ», да и здѣсь тянуло самое жалкое существованіе... Отъ преждевременнаго уничтожения, при общемъ закрѣпощеніи народа, оно спасено было только козачествомъ...

Відео: ось так "доблєсна" СБУ призначає людей терористами

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Sun, 29 Apr 2012 19:17:07 +0300

null

На затриманні "Свободи" засвітився Міша, який, в цивільному, тирив презики з Харантом

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Fri, 27 Apr 2012 12:08:04 +0300

Вчора на затриманні "свободівців", перед показом російського фільму, знову засвітився старий знайомий демонстрантів і активістів - беркутівець Міша.

http://youtu.be/37ahndwyLkM

Ось він на акції 15 вересня 2011 року

А ось він, вже в цивільному, тирить презики

А ось він вчора, знову в уніформі

До нього підійшла людина в червоній куртці і назвала його Мішею. Судячи з того, що цей Міша віддає накази, він сякий-таки камандір.

В лівому верхньому куті засвітився ще один наш старий знайомий, який був помічений на акціях протесту в серпні-вересні 2011р.

Містобудівництво в Руси

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Thu, 26 Apr 2012 20:18:18 +0300

null

Говорячи про стильовий напрям в архітектурі Київської Русі другої половини XI — початку XII ст., слід підкреслити певне посилення візантійських традицій, які насамперед позначилися на композиції тринефних хрестовобаневих храмів, що викликано переважно функціональним, суто церковним призначенням споруд. Разом з тим головною особливістю даного періоду було те, що в ряді регіонів виникають місцеві архітектурні школи з притаманними їм конструктивними та художніми особливостями, що яскраво виявиться в наступному періоді розвитку архітектури Київської Русі.

Нові історичні умови, що настають з 30-х років XII ст ., викликали істотні зміни в плануванні та забудові міст. Інтенсивно забудовуються столиці земель, які намагаються "переяти славу" у Києва. Міста, що виникають як центри нових князівських або боярських вотчин, або "удільних" князівств, як правило, невеликі, їх розміри обумовлювалися вузьким колом збуту продуктів ремісничого виробництва, а також невеликими розмірами "уділів", які були їхніми центрами.

У XII ст. Київська, Чернігівська і Переяславська землі становили ядро давньоруської держави. Київщина являла собою великокнязівський домен, що не міг бути закріплений у феодальне володіння окремих князівських династій. Тому київське боярство, яке володіло землями навколо Києва, відігравало значну роль в політичному житті і мало право будувати власні фортеці і замки. Чернігівщина, з підлеглими Чернігову Сіверською і Рязанською землями, являла собою досить міцне і стабільне "королівство Ольговичів", де діяв принцип васалітету, і тому боярство повністю залежало від князівської волі і не мало таких прав, як київське. Для Переяславщини, яка була форпостом від степовиків протягом XII ст., головна проблема полягала в оборонному будівництві. На Волині досить міцно затверджується династія Ізяславичів, але дрібні феодали там мали значно більше прав, ніж в Чернігові, тому розбудова їхніх "вотчин" нагадувала устрій Києва.

Істотні зміни в плануванні і забудові міст відбуваються в XII ст. Київ залишався столицею усієї Русі та загальноруським культурним центром. Останні дослідження довели необґрунтованість гіпотези щодо "занепаду" Києва, який начебто стався після його розгрому військами коаліції князів у 1167 р, Подібні розгроми Київ переживав неодноразово, що істотно не позначилося на його значенні як столиці Русі. У Києві в XII ст. відбувається Інтенсивне зростання торговельних і ремісничих посадів, особливо Копиревого кінця і Подолу. Поруч з Києвом розташовувалися великі міста — столиці князівств — Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич. В них міцно осіли місцеві династії, а зовнішній вигляд резиденцій набував все більше столичного характеру.

Розбудовуються за тих часів і центри великих князівських "вотчин" (наприклад, Овруч), дрібних князівств (Путивль) та боярських володінь. У Київській землі, де літописи нараховують 44 міста і населених пунктів, на півночі існувало лише 11 міст, тоді як на півдні — безліч княжих і боярських осель, замків і стратегічних фортець, з яких складалася лінія оборони від степовиків.

На Росі, де проходила основна лінія оборони від степовиків, дослідники нараховують 13 фортець, що стояли на відстані кількох кілометрів одна від одної. Крім Києва, великими містами Київщини були Вишгород, Білгород, Юр'їв та Торчеськ. Добре відоме планування стародавнього Вручая (Овруч), який з середини XII ст. був центром феодальних володінь князя Рюрика Ростиславича — типове, середнє за розмірами місто, з міцним князівським замком і досить великим посадом (близько 28 га), укріпленим стінами з дерев'яних городень і земляними валами.

Характерними для цих часів були особливого типу замки-центри невеликих феодальних володінь. За останні роки такі замки добре досліджені на Київській землі: Родень, Городеськ, Іван, який вважається замком київського боярина Івана Войтишича, Чудин (Щучинка), замок київських бояр Чудиних та ін. Цікаво, що прикордонні міста Київської землі (переважно на Пороссі) здебільшого мали гарнізони в 100 чоловік і нагадували пізніші українські козацькі городки з сотенним устроєм.

У Чернігівській землі (разом із Сіверщиною) відомо 54 міста, найбільшим з яких був Чернігів. Розбудова центрів Сіверської землі — Новгород-Сіверського, Путивля, Трубчевська, Рильська і Курська — інтенсивно відбувається лише з другої половини XII ст. Чернігівська волость, домен чернігівських князів, була заселена дуже густо, а сам Чернігів до середини XII ст. сягає розмірів Києва. Північна частина чернігівських володінь, вкрита густими лісами, була слабо заселена. Типовим прикладом невеликого міста-центр у "удільного" князівства Чернігівської землі є Вщиж на Десні, планування та забудова якого добре досліджені. Основне будівництво в місті відбувалося в середині XII ст. В цей час були зламані старі, невеликі за розмірами, дерев'яні укріплення і побудовані нові, що відповідали тогочасним вимогам військової техніки.

У Переяславській землі найбільшим містом був Переяслав. Інші 36 міст являли собою переважно замки, серед яких Аюбеч, Воїнь та інші були найбільшими за розмірами. Дуже своєрідним було місто Воїнь, в якому добре простежуються особливості містобудування Переяславської землі, де головною проблемою була оборона Посулля. У Воїні, розташованому в гирлі Сули, існувала гавань, де могли переховуватися кораблі. Вхід у гавань захищали міцні дерев'яні стіни з городень з вежами.

Волинська земля заселена рідше, ніж Подніпров'я, особливо в північній частині — Поліссі. Літопис згадує у XII ст. 34 волинські міста, з них 7 у Волховській землі, де виникають кілька дрібних феодальних князівств, і 11 міст в густо заселеній Погоринні. Найбільшим містом був Володимир-Волинський, який інтенсивно розбудовується з середини XII ст., коли стає столицею Волинського князівства. У другій половині XII ст. Володимир-Волинський вважався одним з найкращих міст Європи. Значними містами Волині були Лучеськ, Дорогобуж, Пересопниця. З численних невеликих міст добре вивчений Ізяслав, що являв собою центр сільськогосподарської округи та замок Колодяжин, який належав волинським князям.

З середини XII ст. інтенсивно забудовується Галицька земля. За князювання Ярослава Осмомисла розбудовується столиця — Галич. На великому пагорбі між річками Луква та Мозолів потік будується Успенський собор та інші церковні та палацові споруди. Навколо Галича виникають численні міста, найзначнішим з яких є Холм.

И всемъ тогда беда и тоска велика въ украине живущимъ варваръ техъ

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Tue, 24 Apr 2012 04:15:26 +0300

null

И како могу сказати или списати напасти сія грозныя и страшныя Рускимъ людемъ во время то.

И страхъ бо мя обдержитъ, и сердце ми горитъ. и плачъ смущаетъ, и сами слезы текутъ изъ очію моею. И кто бо тогда изрещи можеть беды сія за многа лета отъ Казанцовъ, отъ поганыя Черемисы православнымъ христьяномъ, паче Батыя. Баты бо единою Рускую землю прошелъ и, яко молнина стрела и яко темная главня, попаляя и пожигая и грады разрушая, пленяще христьянство, мечемъ губя; Казанцы же не такъ губяше Русь, всегда изъ земли Рускія не изхождаху: овогда съ царемъ своимъ, овогда же воеводами воююще Русь, посекающе, аки сады, Рускія люди и кровь ихъ, аки воду, проливающе, отъ нашихъ же христіянъ, христовыхъ воеводъ, Московскихъ князеи и боляръ, противъ стати и возбранит не могуще оть сихъ свирепства и суровства.

И всемъ тогда беда и тоска велика въ украине живущимъ варваръ техъ, у всехъ Рускихъ людеи ото очію слезы текуще, аки реки; крыющеся въ пустыняхъ, въ лесахъ и въ горахъ, въ теснотахъ горкихъ живяху зъ женами и зъ детми, оть поганыхъ варваръ техъ покидающе родъ и племя отечества своя бежаху во глубину Русь.

Мнози гради Русти роскопаша , и травою и быліемъ заростивша, села и деревни, многія улусы ("Русти" улусы !!!) орастеша былемъ отъ варваръ. Великія монастыри и святыя церкви оскверниша лежаще и спяше, блудъ надъ пленомъ творяще зъ женами и зъ девицами, и святыя образы секирами разсекающе, огню предающе служебныи сосуды, изъ нихъ же дома скверно піюще и ядуще; святыя образы и кресты переливаху серги и ожерелія, маниста, тафя на главы своя украшахуся; а въ ризахъ церковныхъ себе ризы перешиваху, и мнихомъ наругающеся, образъ ангелски безчестиша: угліе горящіе за сапоги ; обдираху; ужемъ за шею оцепляюще скакати и плясати веляще имъ; младыхъ телеситыхъ чернцовъ черныя ризы снимаху, и ругахуся, въ Срацинскія ризы облечаша.

И продаваша мирскіи полонъ въ далныя Срачины, имъ и выти не могуще. А иныя черница, аки простыя девица, за себя поимаша надъ мирскими же девицами, предъ очима отцовъ и матереи, насилствующе, блудное дело творяще, и надъ женами предъ очима мужеи, еще же надъ старыми женами, кои летъ 40 или 50 вдовствующе пребываше. Несть беззаконія исчести мошно тобе.

Есмь самъ видехъ очима своима - пишу сія, видехъ горкую беду сію. Православніи же христьяне по вся дни Татары и Черемисою въ пленъ ведомы, а старымъ коимъ очи избодаху, уши, и уста, и носъ обрезаша, зубы искореневаху, и ланиты выломляху; овемъ же руце и нозе отсецаху (руц Ђ и ноз Ђ о тс Ђ цаху ) ; такъ пометаху по земле: тело валяшеся, после умираше; инымъ же главы отсецаху и на двое разсекаху; ови же удами, за ребра и за ланиты пронизающе, повешаху, а иныхъ на коля посажаху около града своего, и позоры деяху, и смехъ. Оле Христе царю терпенія твоего! И сіе же злее паче сихъ всехъ реченныхъ - младенца незлобивая отъ пазухъ матереи своихъ и техъ, погани кровопіицы, о камень ударяху, и задавляху, и на копьяхъ прободающе подымаху.

О солнце, ка ко не померкне, сіяти не преста! О како луна въ кровь не преложися, и земля, како стерпе таковая, не пожре живыхъ поганыхъ! И кто тогда горце, не восплакася: горе увы! видяще отца и матерь - отъ чадъ своихъ разлучахуся, аки овца отъ стадъ своихъ, чада же отъ родителеи своихъ, други отъ друговъ своихъ. Ови же, яко новобрачни суще, живше день единъ или два, ови же, токмо обручившеся по законному браку, отъ церкви въ домы своя идуща, венчавшеся женихъ съ невестою, разлучахуся, не ведуще, аки зверіе пустынные, возхищающе. Злато и сребро въ мегновеніе ока имаше. Поганіи же Казанцы все себе поимаху поплененную Русь и прелщаху имъ мужескъ полъ и женескъ въ Срацынскую веру, принуждаху пріяти.

Неразумніи же мнози пріимаху Срацынскую веру ихъ, нужи, страха ради мукъ, и запроданія боящеся, и прелстишася: горе варваръ и Черемиса хрестьянъ губяху. А кои же не восхотеша веры пріяти, и техъ, аки скотъ, овехъ толпами, перевязанныхъ, держаща на торгу, продаваху иноземцамъ поганымъ. Не смеяху бо Казанцы многи Руси у себя держати мужеска полу, не обусурманныхъ держати, разве женъ и детеи малыхъ, да не наполнится Русь въ Казани; того ради запродаху ихъ. Великъ плачъ, и скорбь, и беда, и стонаніе отъ языка поганово.

ИСТОРИЯ О КАЗАНСКОМ ЦАРСТВЕ. Москва, 1560 г.

http://krotov.info/acts/16/2/kazan.html#06

Власна історія

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Sun, 22 Apr 2012 14:39:37 +0300

null

http://tyzhden.ua/Infographic/21857/1/#gallery2

Дружинна (лицарська) повість XII ст. "Слово про Ізяслава"

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Sat, 21 Apr 2012 00:54:12 +0300

Її трактовано як Історичне джерело, і я не думаю, щоб і тепер, по прочитанню сих заміток, багато знайшлось охочих познайомитися з нею з котрогось видання літопису. Тим часом як літературний твір повість варта ближчої знайомості. По своїм літературним прикметам вона повинна зайняти місце поруч найславніших творів середньовічної літератури — лицарських епосів і романів. Її багатий, мальовничий стиль ставить її дуже близько до західних рицарських романів, хоч її зміст не фантастичний, а тверезо реальний. Виїмки вибираю з найповніше захованої, найменше перебитої часті повісті — історії останнього наступу Ізяслава на Київ 1151 р. і рішучої розправи його з Юрієм (Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ)

....

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав веліли Володимирові піти з Берендіями, з вежами і стадами їх до Ольгової [могили]. І стали вони між дебрами від Ольгової могили до огороду [саду] св. Івана, а сюди до Щекавиці. А Коуї, Торки і Печеніги стали в друґий бік по тих огородах до Лядських воріт, а відти до Клова, до Берестового, до Угорських воріт і до Дніпра.

І так зробивши у себе порядок, князі і дружина і Чорні Клобуки і Кияне удумали не йти против них [неприятелів], щоб битися полком, але припустити їх до себе і тут з ними битись. І рече при тім Ізяслав: "Коли нам Бог поможе і ми від них відоб’ємось, то вони не крилаті, а перелетівши за Дніпро, таки сядуть. І як уже повернуться від нас [назад], тоді як уже нам з ним [Юрієм] Бог дасть!"

А Вячеслав рече Ізяславові і Ростиславові: "От ми, братиє, доспіли [готові]! Юрій мені брат, але молодший від мене, а я старший і хотів би послати до нього і своє старшинство оправити [заявити]: коли прийдеться нам судитися перед Богом, Бог на правду зглянеться!" І сказали Ізяслав і Ростислав: "Так ти, отче, і учини, таке право [заяву]!" Вячеслав же рече мужеві свому: "Поїдь до брата Юрія, цілуй [вітай] від мене брата, а ви, брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте: перед вами виряжаю —

Так скажи братові мойому: "Я, брате, багато говорив тобі й Ізяславові, вам обом: не проливайте крові християнської, не губіть Руської землі! Вас стримуючи, я не правувавсь за себе, що ви мене скривдили, і раз і другий, і безчестя на мені положили. Хоч полки маю, і силу маю, Бог мені дав, але я задля Руської землі і задля християн, того всього не пом’янув, але вам то скажу ще: як Ізяслав іде битися з Ігорем, так мовить: "Я Києва не собі шукаю, але от отець мій Вячеслав, старший брат, я йому шукаю". Так він мовить, ідучи битись, і Бог йому поміг, але він Київ собі, та ще понад то і Туров і Пинськ у мене одібрав; так мене Ізяслав скривдив. А ти знов, брате, ідучи під Переяслав битися з Ізяславом, так мовиш: "Я Києва не собі шукаю, але от у мене старший брат Вячеслав, мені як отець, я йому шукаю!" І Бог тобі поміг, а ти Київ теж собі, та ще понад то Пересопницю й Дорогобуж у мене відібрав. Так ти мене скривдив, дав мені тільки Вишгород. Я ж за те все не правувався, задля Руської землі і задля християн, ще вас стримував, але ви мене не слухаєте. І то ви не мені не додержали, що казали, але Богові!

І то ти мені мовив: "Молодшому не можу поклонитись!" Але от Ізяслав — хоч двічі відступив від свого слова, тепер, добувши Києва, поклонивсь мені і на мені честь положив, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. Отже, коли ти рік: "Молодшому не поклонюсь!" — то ось я старший від тебе не мало, а багато: я вже бородат [був], а ти тільки ще родивсь! Коли ж хочеш іти проти мого старшинства, так, як отеє поїхав, — то за все Бог!"

І так послав.

Юрій ще в той час стояв коло Василева і проти того прислав свого посла, і рече Вячеславові: "Я тобі, брате, кланяюсь! Се все справедливе, що ти мовиш: Ти мені як батько! Коли хочеш зо мною договорюватись, нехай Ізяслав їде собі до Володимира, а Ростислав до Смоленська, а ми собі самі договоримось!"

Вячеслав же рече: "У тебе синів сім, і я їх від тебе не відгоню. А у мене всього два сини: Ізяслав та Ростислав, та ще молодші. І я тобі, брате, мовлю, задля Руської землі і задля християн: їдь но собі, брате, до свого Переяслава та Курська з своїми синами! А там ще у тебе Ростов великий! І Ольговичів відправ додому! Тоді самі собі* договоримось, а крові християнської не проливаймо. Коли ж ти підеш [далі] за своїм замислом, так, як пішов", — і Вячеслав, говорячи, оглянувся на святу Богородицю, що над Золотими Ворітьми, — "то та Пречиста Госпожа з Сином своїм і Богом нашим буде нас судити в сей вік і будучий". І то сказавши, відправив Юрієвого мужа".

.......

«Другого дня, в п’ятницю, як зорі почали займатись, наперед у Юрія в полку в бубни [вдарили] і в труби затрубили, і полки почали доспівати. Також і у Вячеслава і Ізяслава і Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити і полки почали доспівати. Юрій з своїми синами, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, доспівши з своїми полками, пішли на верх Рутця. І Вячеслав, Ізяслав і Ростислав теж пішли з своїми полками проти них. І як вони були коло верху Рутця, тоді Юрій і Володимир Давидович і Святослав і Половці дикі і Всеволодич Святослав, обернувши свої полки, пішли до Великого Руту, бо не хотіли битись, але хотіли зайти за Рут і тут чекати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, побачивши, що ті йдуть геть, пустили за ними своїх стрільців — Чорних Клобуків і Русь, і ті почали заїздити в зад полків, стрілятися з ними, і вози у них почали відбирати.

Побачивши се, Юрій і сини його, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, побачивши, що за Рут їм перейти не можна, бо наїздять назад полків їх і вози їх відбирають, обернулися полками своїми й стали проти них.

.....

Полки зійшлись, і була січа кріпка. Бог же і свята Богородиця і сила чесного животворящого хреста помогла Вячеславові і Ізяславові і Ростиславові, і побілили тут Юрія. Половці Юрієві тоді побігли, навіть і по стрілі не пустивши. Потім Ольговичі, а потім побіг і Юрій з дітьми. Бігли через Рут, і багато дружини утопилося в Руті, бо був грузький. І коли бігли, одних побито, а інших взято. Убили тут Володимира князя, Давидовича, чернігівського, доброго і тихого. Й інших багато побили. І половецьких князів багато взяли, а інших побили.

Коли полки зійшлися, кінні і піші, а Ізяслав лежав ранений, він тут схопився, а Кияне-пішаки хотіли його вбити, вважаючи за ратного [неприятеля], не знаючи його. Ізяслав рече: "Я князь!" А один з них відрік: "То нам тебе й треба!" І, витягнувши меча свого, почав його рубати по шолому. Був на шоломі над чолом написаний святий мученик Пантелимон, золотий, той ударив по ньому мечем, і так убився шолом до лоба. Ізяслав же рік: "Я Ізяслав, князь ваш! — і зняв шолом. І той пізнав його, і то почули багато інших і вхопили його на руки свої з радістю як царя і князя свого, і тоді крикнули всі полки: «Киреліісон!» , радіючи, полки неприятельські побідивши, а князя свого живого ведучи.

Ізяслав знемагав дуже від ран, бо зійшов кровію. Але почувши, що Ізяслав [Давидович] плаче над братом своїм, він переміг свою неміч, його всадили на коня, і він поїхав туди і плакав над ним, як над братом своїм. І довго поплакавши, рече Ізяславові Давидовичові: "Його вже нам не воскресити! Але, брате, Бог і Свята Пречиста побідили наших ворогів, тікають наоколо, а Чернігів що? Ти, брате, тому не стій, а нарядись: взявши свого брата, їдь до Чернігова, а я тобі поміч прилажу, аби був ти нині до вечора в Вишгороді".

І здумавши, Ізяслав з братом своїм Ростиславом пустили з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину. І так поїхав Ізяслав з Романом до Чернігова, взявши брата Володимира на полчищі [побойовищі]. І як сказали їм Ізяслав і Ростислав — до вечера бути в Вишгороді, так і були. Тої ж ночі перевезлись і другого дня якнайраніше поїхали до Чернігова. Ізяслав з Романом Ростиславовичем в’їхали до Чернігова і, поховавши брата свого, сам сів на столі брата свого в Чернігові.

Юрій же перебіг з дітьми Дніпро коло Треполя і їхав тою стороною до Переяслава. Половці побігли до Половців, а Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав перебігли Дніпро повище Заруба і погнали до Городка. Святослав же Ольгович був тяжкий тілом, струдився, тікаючи, і звідти, з Городка, послав до Чернігова свого синовця Святослава Всеволодича, а сам не міг їхати. Святослав же [Всеволодич] пригнав до перевозу на Десні, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович в’їхали до Чернігова. Почувши се, погнав назад, а проти стрия послав, рік: "Не їдь сюди, але їдь до Новгороду: сюди вже в’їхав Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович". І Святослав, почувши се, побіг до Новгороду.

Володимир же галицький пішов був в поміч Юрієві, свому сватові, як той і сподівався, і як був коло Божського, тут була йому вість, що Вячеслав і Ізяслав і Ростислав побідили Юрія і Половців його побили. І як почув то Володимир, скорше завернув і пішов до Галича.

І так Вячеслав і Ізяслав і Ростислав, похваляючи Бога і його пречисту Матір і силу животворячого хреста, з честю і похвалою великою пішли до Києва. І так против них вийшли святителі з хрестами: митрополит Клим, ігумени чесні і попи і многе множество святителів 1 . З великою честю в’їхали до Києва і тут, поклонившися святій Софії і святій Богородиці Десятинній, були в великім веселії і у великій любові. І так стали жити».

Докладніше на http://izbornyk.org.ua/hrushukr/hrush302.htm

"Отче наш" церковно-слов`янскою мовою

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Sat, 14 Apr 2012 00:35:27 +0300

Київський ізво́д (або українська вимова чи українська редакція) — традиція прочитання церковнослов'янської мови на український лад з певним наближенням до сучасної української мови. Також, традиція запису (транслітерації) церковнослов'янського тексту літерами сучасного українського алфавіту за принципом «як чується — так пишеться».

Історія

В Київській Русі літературною та богослужбовою була староцерковнослов'янська мова. З 12 століття, після розділення земель Київської Русі між різними державами й зародженням окремих українського, білоруського та російського народів, мова зазнала значних видозмін, різних для кожного з цих народів. На українських землях, зокрема, народна (жива) мова до 15 століття зі староцерковнослов'янскої та давньоруської, а згодом староукраїнської, трансформувалася в українську мову. Літературна мова продовжувала залишатися церковнослов'янською, однак, вона була вже ближча до народної мови, ніж староцерковнослов'янська . Після виходу наприкінці 18 століття «Енеїди» Івана Котляревського, українська мова стала також літературною.

Церковнослов'янська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак, і в цій сфері, вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже в 12 столітті вже чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнослов'янський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський.

У східнослов'янському ізводі, в свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московськії державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський (український) ізвод і московський (російський) ізвод.

Українська редакція церковнослов'янської мови була опрацьована в «Граматиці» Лаврентія Зизанія (1596) і кодифікована «Граматикою» Мелетія Смотрицького (1619)[1] . Київська православна митрополія та Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод в богослужбовій практиці.

Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в 18 столітті.

1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі та Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак, українська вимова церковнослов'янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.

1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском».

24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, в якому велів Києво-Могилинській академії використовувати московський ізвод , а не київський[1]

Особливості

Для української редакції церковнослов'янської мови, характерними є такі риси:

вимова букви «ѣ» як «і»
вимова «ы» та «и» , як передньо-середнього українського звука
тверді приголосні перед «е», «и»
тверді губні приголосні (голуб)
вимова «в» як «ў» (любоу)
вимова «й» або «н» після губних приголосних перед «а» (пам'ять, памнять)

Приклад

Запис церковно-слов'янською мовою[4] :

Ѿче нашъ иже еси на небесѣхъ,
да свѧтитсѧ имѧ Твое,
да прїидетъ царствїе Твое,
да будетъ волѧ Твоѧ,
ѧко на небеси и на земли.
Хлѣбъ нашъ насущныий даждь намъ дне́сь
и остави намъ долъгы наша,
ѧко и мы оставлѧемъ долъжникомъ нашимъ
и не въведи насъ в напасть
но избави насъ ѿ лукаваго.

Транслітерація московським ізводом:

Отче наш, Иже еси на небесех!
Да святится имя Твое,
да приидет Царствие Твое,
да будет воля Твоя,
яко на небеси и на земли.

Хлеб наш насущный даждь нам днесь;
и остави нам долги наша,
якоже и мы оставляем должником нашим;
и не введи нас во искушение,
но избави нас от лукаваго.

Транслітерація київським ізводом[5] :

Отче наш, іже єси на небесіх,
да святится імя Твоє;
да приідет царствіє Твоє;
да будет воля Твоя,
яко на небеси і на земли.
Хліб наш насущний даждь нам днесь;
і остави нам долги наша,
якоже і ми оставляєм должником нашим,
і не введи нас во іскушеніє,
но ізбави нас от лукаваго.

То хто ж був першим королем Русі?

konovchenko@NOMAIL.blox.ua — Fri, 30 Mar 2012 08:48:22 +0300

Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого більшість депутатів вважають першим королем. Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського. Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

7 вересня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». За це рішення проголосувало 263 із 344 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Як повідомляється, 2011 року виповнюється 810 років від дня народження Данила Галицького – князя Галицько-Волинського, великого князя Київського, «першого короля Русі-України» (з 1253 року)

Тішить, що депутати цікавляться не лише сьогоденням і майбутнім Української держави, а й цінують і пам’ятають її славне минуле. Шкода, що пам’ятають вони не всю історію, а окремі частини.

Адже за всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.

Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила й звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.

Хто такі «королі»

Після розпаду Ойкумени (Римської імперії ), що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь). Поступово вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.

Карл I з Папами Римськими Геласієм І та Григорієм І

Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.

Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .

В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.

Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.

Перші королі України-Русі

Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославичата княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.

1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.

Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

"Христос коронує Ярополка та Гертруду". Ілюстрація з книги " Трірський псалтир " (1078—1087 рр.).

Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.

1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.

Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.

Королівство Руське

Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

Лев Данилович - король Русі

Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів. Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.

Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії».

Отака історія. А найцікавіше в цій історії те, що інформацію про перших королів Русі можна прочитати і на сайті «Українці у світі» – потрібному та корисному проекті ВО «За Помісну Україну!», який курує народний депутат України Петро Андрійович Ющенко. Той самий депутат, який і підготував проектта вніс на розгляд парламенту постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». Мабуть, крім заснування цікавих і потрібних проектів, варто ще й користуватися їхніми плодами. А то й будемо надалі святкувати то, не знаю що…

http://tyzhden.ua/History/31057