Першим почав замислюватися над створенням цілісної імперської історії Петро І, який навіть запропонував написати таку працю знаменитому Феофану Прокоповичу. Але Феофан ввічливо відмовився. Не стану цитувати їхню розмову. Вона відома. Та запам’ятаймо, що на цій стезі Петру I не пощастило. І все ж він зробив для подальшої московської фальсифікації історії два надзвичайно важливих кроки.
Перший: видав указ, яким звелів вивезти з України до Московії всі наші літописи, архіви, стародруки та писемні пам’ятки минулих часів. Геть усі до єдиної – з церков, монастирів, державних закладів та особистих архівів.
Другий: викликав з Німеччини декількох молодих талановитих істориків, як і фахівців інших галузей, котрі з часом склали ядро майбутньої Академії Наук. Серед них особливо відзначимо видатного російського академіка Міллера Герарда Фрідріха. Саме оцей Міллер подав думку про «написание Российской истории посредством государственного органа», чим і скористалася Катерина ІІ.
Та що цікаво, ні в Петра І, ні в Катерини II не було нагальної потреби в «написании истории государства Российского». Така історія на той час уже була написана Андрієм Івановичем Лизловим – боярином та сучасником Петра І, яку московський цар заборонив друкувати за «ересь».
«Скіфська історія» написана в 1692 році. Як бачите, ще в докатеринівські часи, і хоча її забороняли друкувати, та в рукописах вона розповсюджувалася… А в 1787 році відомий видавець Микола Новіков надрукував цю книгу в повному обсязі, хоча й невеликим тиражем, чим викликав гнів імператриці Катерини ІІ і невдовзі потрапив до буцегарні. А книги, надруковані в його вільній друкарні, майже всі були вилучені й спалені. Спалили геть усе, що потрапило до рук. Щоправда, в тому не було особливої потреби, бо «Скіфська історія» редагувалася знаменитим приплічником імператриці – Міллером.
Московська більшовицька влада сповідувала таку ж ненависть до тієї книги. Більше вона в Російській імперії ніколи не друкувалася. Лишень коли імперія конала, в 1990 році, «Скіфська історія» була перевидана в Москві тиражем усього 5000 примірників.
Що ж так лякало в «Скіфській історії» ще в далекому 1787 році московських владоможців та їхніх «писарчуків»?
«Интересно отметить характер правки: она была не только технической, но и по содержанию… Большая правка проведена тем же почерком и в самом тексте: так, вместо слов «царь и царица» написано «хан и ханша»; взамен слова «царство» поставлено «власть»; слова «московскому государю» заменены на «российскому», …а текст о «чудесах» вымаран из книги Лызлова… Трудно сказать, в чьих руках побывал данный экземпляр, возможно у Г. Миллера… Следы правки оставил не автор, а, видимо, лица, работавшие над текстом» (Скифская история, 1990 г.).
Отак відмовлялися від своїх золотоординських «царя і цариці», яким у московських церквах молилися ще в XVI столітті; фальшували все «московське» – на «російське»; вилучали з рукописів Лизлова тексти про «чудеса», тобто свідчення автора про фальшування московської історії. Але переписувати повністю працю А. Лизлова не стали; виправили, надрукували, потім спалили, коли отямились, та й годі. А все ж книга дісталася наших часів.
Потрібно зауважити: Лизлов у «Скіфській історії» посилався та цитував десятки відомих першоджерел. Він був надзвичайно освіченою людиною. Працюючи над книгою, повністю «перерив» велике Патріарше книгосховище, відвідав десятки монастирів та перечитав сотні стародруків, що в них зберігалися. Зверніть увагу: він працював зі стародруками до їхнього утаємничення. Тобто, «Скіфська історія» несе беззаперечні свідчення про існуючі та відомі на кінець XVII століття в Московії писемні пам’ятки.
Ось їхній перелік:
1. «Синопсис» (видання Києво-Печерської лаври 1674 року).
2. «Хроніка Сарматії Європейської» О. Гваньїні (польський переклад М. Пашковського 1611 року).
3. «Універсальні реляції» Джованні Бутеро (польський переклад 1609 року).
4. «Хронограф» (Київський). Невідомо який, бо «редакция 1512 г. не деленная на главы, в «Скифской истории» не использована».
5. «Засєкін літопис». Російські історики подають цю працю словами: «невідоме історичне джерело». Отож Андрієві Лизлову в кінці XVII ст. було відоме, а після «праці» Катерини II стало – невідоме.
6. «Історія про великого князя Московського А. М. Курбського» (видана в Литві в 1573 році).
7. «Історія про Казанське царство» (написана в другій половині XVI століття).
8. «Ступенева книга» (написана під наглядом Івана IV (Лютого) попом Афанасієм у 1560–1563 роках).
9. «Хроніка…» Матвія Стрийковського (використане Кенігзбергзьке видання 1582 року).
10. «Церковні хроніки» Цезаря Баронія (використаний польський переклад Петра Скарги, друге видання у 12 томах).
11. «Хроніка всього світу» Мартина Бельського (видання 1564 року).
12. «Польська хроніка» Мартина Кромера (польський переклад з латини Мартина Блажевського 1611 року).
13. «Історія греко-перських війн» Геродота.
14. «Історія Олександра Великого» Квінта Курція.
15. «Двір Цесаря турецького і його проживання в Константинограді» Симона Старовольського (польське видання 1646 року). Та декілька інших, менш відомих іноземних авторів.
Зверніть увагу, Андрій Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодного разу не послався та не згадав про так звані «Общерусские летописные своды». У 1692 році він навіть не знав про їхнє існування.
На початку XVIII століття ще існували оригінали багатьох відомих українських стародруків, починаючи з твору Нестора «Повісті временних літ». Але після «наполегливої» праці Катерини II та її поплічників усі ті твори зникли. А нам підкинули сотні… «общерусских летописных сводов». Великомосковська брехня на сотні років заполонила історичну науку.
Та звернімося ще раз до «Скіфської історії». Ось факти, які беззаперечно засвідчив Андрій Лизлов:
1. На ті часи (1692 рік), скоріш за все, праця Нестора ще зберігалась у Київській Лаврі. Та й стан освіти московитів в кінці XVII століття не потребував подібних знань. Отож А. Лизлов в своїй книзі жодним словом не обмовився про «великого Нестора та його Повість временних літ». Він не знав про їхнє існування. Як не знали про те існування й московські владоможці.
2. Ми зазначали – Андрій Лизлов у своїй «Скіфській історії» гадки не мав про існування так званих «общерусских летописных сводов», хоча перенишпорив майже всі на той час відомі книгосховища. Ми пам’ятаємо, що їх офіційно почали «знаходити» лише після 29 грудня 1791 року, останнього дня праці Катерини II над «Историей, преимущественно России».
3. Лизлов у книзі також повідомив: на ті часи досить чітко відмежовували московитів від русичів. І вже аж ніяк не йшлося про «спільну колиску». Ось послухаймо його свідчення: «…Скифиа названа есть от Скифа… в ней же мы жительствуем, то есть, Москва, Россиане, Литва, Волохи й Татарове Европейские»…Казки про «великоросів» та «малоросів» народилися значно пізніше. На початку XVIII століття московита ще кликали – московитом.
4. Автор «Скіфської історії» зафіксував перебування Московії в складі єдиної держави Золотої Орди – 269 років, з 1237 до 1506 року. І то була єдина, неподільна держава. Ось про яку розмову двох московитів повідомив Лизлов, що відбулася 1480 року при нападі на ханську ставку.
«О Царю! Нелегко есть великое сие царство ( Орду) до конца опустошити и розорити, отсюда же й ты сам изшел, если и мы вси, и се есть Отечество наше».Зронити краще – неможливо!
5. Лизлов по-іншому доносить звістку про Куликовську битву. Він приділив їй лише півсторінки. То була звичайна міжусобна сутичка. Та цікаво, що саме русько-литовські князі очолювали та керували тією битвою.
6. Наостанок – надзвичайно цікава річ. Автор «Скіфської історії» не знав про існування московського князя Івана Калити. І то не дивина. Бо, як пам’ятають читачі, список московської династичної лінії Руриковичів склала особисто Катерина II. Сьогодні ми послуговуємося саме ним.
Кликали ж того князя не Іваном Калитою, а татарським іменем – Калта, що в перекладі з татарської мови – копито. Але то вже тема іншої цікавої розмови.
…У цій статті немає змоги наводити ще з десяток подібних свідчень Андрія Лизлова. Саме книга «Скіфська історія», котра була написана в докатеринівські часи, стала одним із головних, беззаперечних доказів московського фальшування історії. Лизлов у «Скіфській історії» подав московські події та факти у єдиному контексті розвитку Золотої Орди: єдина держава, єдині закони, єдині гроші, спільні міжусобиці, спільні методи їхнього рішення. І не важливо, де відбувалася подія – чи то на теренах Московського, чи то на теренах Казанського, чи то на теренах Астраханського улусів. Адже Москва виступала як головний ординський намісник на північних землях єдиної імперії.