Московський православний фундаменталізм — історичний шлях православного талібанства Ч.1

У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством. На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія — та сама, що сьогодні у всіх на слуху.

Лик протер патріархії —
Випер відблиск з партархіва.
Православний талібан
Зайняв російський автобан.

НЕМОВ БИ НЕ В ЖИТТЯ — В КОШМАРНІ БАЧЕННЯ

Російське суспільство, як ніколи потребує сьогодні духовної опори. Природно, що погляди багатьох у пошуках вищої правди звертаються до тисячолітньої християнської традиції — до російського Православ’я. Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри батьків, які ніколи не тримали в руках Євангеліє, позбавлені елементарних знань в релігійній сфері, потягнулися до церковного муру, свято вірячи, що, ступаючи під прихисток древнього храму, вони прилучаються до тієї самої Церкви, що бере свій початок від святого князя Володимира, що хрестив Русь у 988 році, — до Церкви преподобних Сергія Радонезького і Серафима Саровського. Ще б пак — адже вони поклоняються тим же іконам, моляться Богу також, як сотні років тому молилися їхні предки. І звичайно, вони анітрохи не сумніваються в тому, що патріарх Московський і всієї Русі Алексій II ( матеріал написано в 2002 році, — за життя Алексія, нині його місце посів Кіріл (Гундяєв) — прим. “Аратти”) оточений візантійським пишнотою, є законним спадкоємцем в переліку святителів від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.

Але в дійсності, це зовсім не так. У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищування, пішли в катакомби.

На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія — та сама, що сьогодні у всіх на слуху. В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати «релігійну карту», у тому числі, перед військовими союзниками. Для цього він доручив Л. Берії та полковнику держбезпеки Г. Карпову «відродити» православну Церкву, митрополит Сергій був проголошений Патріархом всія Русі й почав прискорено насаджувати Московську патріархію в СРСР і за кордоном. З точки зору православних канонів, благодатні структури управління Церквою могли бути відтворені тільки за діючими на той момент канонічними правилам, а потім, лише пізніше, вони могли бути змінені. Але в порушення всіх канонічних норм в 1943-45 рр. богоборчою владою була створена зовсім нова, чужа православній традиції релігійна організація тоталітарного типу, з новими, що раніше не існували церковними правилами, зі структурою управління, що копіює сталінське політбюро («митрополит-бюро») і фактично відповідає модному нині визначенню «тоталітарна секта», що не має нічого спільного ні з російськими, ні з вселенськими канонічними правилами Православ’я. За канонами Православ’я створення і діяльність цієї організації повинні сприйматися віруючими «акі не колишні», тобто недійсними.

Тому глибока потреба сучасної Росії в духовному авторитеті і моральному фундаменті наштовхується на відсталість Московської патріархії — дочірнього відомства «КДБ», що десятиліття здійснює поставлену перед ним ціль: прикриваючись релігійною діяльністю, ревно служити антирелігійній тоталітарній державі. У результаті цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє повну нездатність до реформ, настільки необхідних сьогодні суспільству, а спроби церковного відродження знизу, з боку громад, рядового духовенства, мирян, присікаються патріархійним начальством.

Ось чому православні приходи в колишніх республіках СРСР, після здобуття їхніми країнами незалежності, почали масове відділення від Московської патріархії. Найбільш характерне в цьому сенсі становище на Україні і в Естонії, де вже був у дорадянський період досвід автокефальних самостійних Церков. Істеричні заяви Алексія II про неканонічність таких незалежних устремлінь ґрунтуються винятково на феодально-більшовицьких уявленнях про церковне право і мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення комуністичного Радянського Союзу в межах колишніх кордонів. Між іншим, доречно пам’ятати, що свого часу отримання незалежності православними церквами Фінляндії й Грузії, що колись були у підпорядкуванні Російської Церкви, послужило тільки загальному благу, і ніколи, з політичних міркувань, не було оскаржено РПЦ.

Історія Православ’я в СРСР і Росії після 1917 року замовчується й тотально спотворюється в інтересах Московської патріархії, посилено підтримуваної як нинішньою владою, так і політичною опозицією від Зюганова до Жириновського .

Завдання цієї статті — допомогти читачеві, мало знайомому з трагічною історією Церкви 20 століття, розгледіти істинний лик Московської патріархії.

НЕМАЄ ПОВІСТІ СУМНІШОЇ НА СВІТІ — ПРО ПІОНЕРІВ — ПРО ЦАРЯ, ПРО ПЕТЮ

З 988 року Православ’я стало на Русі державною релігією. Разом з хрещенням князем Володимиром була прийнята візантійська модель відносин держави і Церкви – «цезар папізм», що означає фактичне підпорядкування Церкви абсолютній царській, надалі – імператорській владі.

Але в той же час Церква жила і за своїми внутрішніми давнім правилами: всі найважливіші релігійні питання вирішувалися соборно. Священики та єпископи обиралися самими віруючими, а посвячувалися вже священноначалієм.
Триразове «Аксіос!» («Гідний!») народ вимовляв, добре знаючи кандидата на освячення.
У 1721 році імператор Петро І скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі Правлячий Синод. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою, більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті. Це було явне попрання канонічних підвалин Церкви! При цьому всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показово, зокрема, що духівництво зобов’язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність віруючих, навіть якщо це виявиться на сповіді. Архієреї ж складали присягу на вірність Імператорові як «голові і крайньому судії Урядового Синоду». Члени Синоду були повністю прирівняні до членів Сенату, отримали такі ж регалії, привілеї, величезне утримання, кріпаків, золочені карети, спецмедобслуговування. Імператор повернув їм великі латифундії, на яких їх райське існування — незважаючи на обов’язковий для архієреїв чернечий постриг — забезпечувалося працею тисяч селян.

Насильницьке порушення соборності Церкви у ХVIII-ХIХ століттях, в першу чергу — скасування виборності священиків та єпископів власне віруючими, перетворення єпископів у призначуваних урядових чиновників і рабовласників, а священиків — у доглядачів за рабами — все це призвело до найглибшої духовної кризи в Росії. Відрив священноначалія від пастви посилив розрив між елітою і народом, а, в кінцевому рахунку, привів до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет у народі, росла прірва між віруючими й священиком, між рядовим духівництвом і єпископатом. Кожен, хто був в опозиції до уряду, опинявся й поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. Так що в результаті більшість населення виявилося за огорожею церкви. Як писав у XIX столітті Іван Аксаков: «Церква перетворилася у нас на подобу німецької канцелярії, яка докладає … з неминучою неправдою порядок німецького канцеляризму до порятунку стада Христового».