Месяц: Июль 2011

ПИСЬМО КЪ ОСНОВЬЯНЕНКУ

…

Эта историческая стихія письменности народной не позволяетъ выдумывать правописанія вновь; и въ слЂдствіе этой исторической стихіи — какъ бы ни было просто, удобно и по видимому даже народно новоизобрЂтенное правописаніе, оно не пріймется.

…

Я долженъ васъ благодарить еще за то, что вы не послЂдовали той же методЂ и въ наводненіи Малороссійской письменности еропудовымъ ы, — что вы пишете — бачится, мило, ходили, гуляти; а не пишете — бачыцця, мыло, ходылы, гуляты. Эта новая затЂя очень безобразитъ Малороссійскую грамоту и заставляетъ незнающихъ хорошо Малороссійскаго выговора произносить нашу мягкозвучную мову так дебело, что уши вянутъ. Да и къ чему, и откуда взялась такая правопись? Наша древняя Кіевская Русь такъ не писала. Въ Поученіи Владиміра Мономаха, напримЂръ, читаемъ: лагодити, лЂнощи, лЂпшій, дивуемся. Для чего же намъ эти слова наши писать: лагодыты, линощы, липшый, дывуемся? СтаросвЂтскіе Малороссіяне наши не ерыжничали до такой степени и въ два предыдущіе вЂка. Въ ихъ писаньи гораздо чаще встрЂчается обратная замЂна этихъ двухъ буквъ, т. е. они очень часто писали и вмЂсто ы; а изъ этого видно, что и встарину буква ы Малороссіянами была произносима одинаково съ мягкимъ и: и это есть настоящій Малороссійский, а вмЂстЂ и Южнославянскій выговоръ буквы ы, почему Калайдовичъ (въ Iоан. Екз. Болг.) и называетъ оную ери, въ отличіе отъ твердаго СЂвернорусскаго еры, которое только наноснымъ образомъ существуетъ въ нЂкоторыхъ областныхъ разностяхъ Малороссійскаго языка. Хотя вы въ Малороссійскомъ языкЂ, вЂроятно по своему мЂстному выговору, различаете дебелое ы отъ мягкого и; однако, напримЂръ въ словахъ мы ходили, звук и произносится три раза одинаково. Артемовскій въ Харько†написалъ бы это — мы ходылы, а Вагилевичь въ Галиціи пишетъ — ми ходили. Еслибъ надо избрать одну изъ этихъ двухъ крайностей, то на послЂднюю я скорЂе согласился бы, чЂмъ на первую. Но гораздо лучше писать, какъ обыкновенно пишемъ: мы ходили, не исключая буквы ы (имЂющей особенное значеніе въ Словенской азбукЂ) и не употребляя оной всуе; а руководствуясь въ ея употребленіи правописаніемъ Церковнословенскимъ, какъ то и сдЂлалъ Котляревскій. —

Вообще правописаніе Котляревскаго, менЂе другихъ затЂйливое, болЂе другихъ подходило къ привычному и даже надлежащему правописанію Малороссійскому; а потому я и предпочелъ его другимъ методамъ, и взялъ за основаніе, при изданіи Малороссійскихъ пЂсенъ.

…

Вы говорите «напрасно полагаютъ, говорятъ и пишутъ, что въ Малороссійскомъ выговорЂ буква Ђ должна выговариваться какъ самое мягкое и» — и потомъ труните надо мною, Котляревскимъ и другими, пишущими букву Ђ въ сло†тобЂ и проч. Но противъ вашихъ остротъ у меня собралось цЂлое ополченіе возраженій и доказательствъ, на защиту законнаго и стародавняго употребленія буквы Ђ въ Малороссійскомъ произношеніи и правописаніи, и на збуренье вышеозначенныхъ трехъ пунктовъ, которыми вы укрЂпили свое правописаніе. И вотъ первый отрядъ моихъ доказательствъ — на защиту Малороссийскаго произношенія буквы Ђ.

Малороссійскій или Южнорусскій народъ, по природному свойству языка своего, произноситъ звукъ и во всЂхъ тЂхъ случаяхъ, когда и въ Словенскихъ и въ Русскихъ книгахъ пишется буква Ђ. Эту букву наши предки узнали и заимствовали изъ церковныхъ книгъ, изъ азбуки Кирилловской. Тамъ буква Ђ изображаетъ такой Словенскій звукъ, который у Южнорусскихъ и нЂкоторыхъ другихъ Словенъ произносится как острое и; а у Великороссіянъ, БЂлорусовъ, Сербовъ — въ тЂхъ самыхъ словахъ — измЂняется въ острое е. Потому въ Великорускомъ языкЂ буква Ђ принадлежитъ къ числу тЂхъ буквъ, коими изображается звукъ е; но въ языкЂ Малороссійскомъ она принадлежитъ къ числу буквъ, служащихъ для изображенія звука и. Отъ того Великороссіяне, по своему выговору, смЂшиваютъ буквы ять и есть, довольно легко сбиваются въ письменномъ ихъ употребленіи и нерЂдко ставили и ставятъ одну вмЂсто другой. Малороссіяне, напротивъ того, весьма хорошо различая эти д†буквы, никогда не употребляли буквы Ђ вмЂсто е; но за то у нихъ буква Ђ легко смЂшивается съ буквою и; за то они сбиваются въ употребленіи этихъ двухъ буквъ и пишутъ нерЂдко одну вмЂсто другой, съ древнихъ временъ и до нынЂшняго.

Что Малороссіяне, слЂдуя своему собственному произношенію, букву Ђ выговариваютъ какъ острое и, въ томъ легко удоетовЂриться; стоитъ послушать сельскаго дьяка, читающаго церковную книгу: въ книгЂ написано — во вЂки вЂковъ, а онъ читаетъ во вûки вûковъ, слЂдственно онъ букву Ђ выговариваетъ, по своему произношенію, как û; а произнося ее всегда такъ, онъ, разумЂется, и на письмЂ употребляетъ ее не иначе, какъ для звука и. Я указалъ на нашихъ дьяковъ потому, что отъ нихъ преимущественно распространялась грамотность въ нашемъ народЂ; да и самый первый памятникъ Южнорусской учености — Изборникъ Святославовскій ⁴, составленъ и написанъ 1073 года Кіевскимъ дьякомъ Іоанномъ, которому обязана бытіемъ своимъ и эта Руская форма буквы Ђ. Граматка, часловецъ и псалтирь составляли у насъ первыя, а для большей части и единственныя учебныя книги. Сіи три книги и для меня составили первый учебный курсъ.

⁴ Найдавніша давньоукраїнська перекладна пам’ятка енциклопедичного характеру, переписана в Києві за правління князя Святослава. — Упор.

 

Живо помню, какъ меня, еще шестилЂтняго мальчика привезли изъ Згари въ Золотоношскій женскій монастырь, на ученіе книжное; какъ въ тотъ же день учительница моя, черница Варасанофія, въ своей кельЂ посадила меня съ указкою за грамотку, и начала твердить мнЂ: азь, буки, вûди…жûвите, зûло; а не веди, живете, зело. Произношеніе моей первой учительницы составляетъ для меня важный авторитетъ; но для вас я приведу болЂе именитый и древній — произношеніе знаменитаго Θеофана Прокоповича. Переселяясь изъ Кіева на СЂверъ, онъ былъ однимъ изъ первыхъ сподвижниковъ Петра Великаго; краснорЂчивымъ словомъ своимъ онъ первенствовалъ надъ всЂми, онъ первый началъ и Рускіе стихи слагать в формЂ Италіанской октавы. Но не смотря на свое долгое пребываніе на СЂверЂ, онъ не отвыкъ отъ Малороссійскаго выговора буквы Ђ, даже и въ стихахъ своихъ.

….

Теперь представляю мои доказательства, что Малороссіяне букву Ђ писали не иначе, какъ для изображенія звука и. Законность этого употребленія утверждается чрезвычайною давностью, повсемЂстностью и самою степенью онаго. ПослЂднее обстоятельство особенно стоитъ вашего вниманія: изъ него открывается, что Малороссіяне во всЂхъ концахъ Южной Руси и во всЂ времена, употребляли букву Ђ, не только въ тЂхъ словахъ и случаяхъ, въ которыхъ она употребляется правописаніемъ Церковнословенскимъ, хотя и этого довольно; но очень часто ставили ее и въ такихъ случаяхъ, когда по Церковнословенскому правописанію ставится и. Эти послЂдніе случаи, хотя большею частію и неправильны, но показываютъ всего яснЂе, что Малороссіяне, даже съ пристрастіемъ къ бук†Ђ, употребляли ее именно для выражения звука и.

Сюда во-первыхъ относятся иностранныя слова, употреблявшіяся въ языкЂ Малороссійскомъ. Они вообще были очень часто писаны съ буквою Ђ вмЂсто и; напримЂръ: унЂверсаль, ДомЂнЂканъ, компанЂя, линЂя, баталЂя, конфЂрмація. Такъ и въ стихотворныхъ брошюрахъ нынЂшнихъ Галичанъ встрЂчаемъ: конвЂкть и даже митрополЂть.

Фамильныя имена представляютъ и здЂсь намъ очевадное доказательство употребленія буквы Ђ вместо и, особливо у нынЂшнихъ Галичанъ, изъ которыхъ многіе пишутъ — ЛЂвЂцкій, ЛозЂнскій, МогильнЂцкій и проч. Тоже было и на Волыни. Приведу примЂръ изъ стариннаго Луцкаго помянника: въ 1677-мъ году надъ перепискою онаго трудился Іеромонахъ Савицкій; тамъ же, въ 1748-мъ году, его имя написано — СавЂцкій; тамъ же написано СтупнЂцкій, РогозЂнскій, СоснЂцкій, ГулянЂцкій и проч. Кіевская письменность прошлаго столЂтія представляетъ довольно подобныхъ примЂровъ, изъ коихъ приведу одинъ: въ судовыхъ бумагахъ часто встрЂчается имя князя ГолЂцина, т. е. Голицына.

Что касается до Черниговцевъ, то довольно указать на имя города ихъ: съ древнихъ временъ и до нашего оно было писано ЧернЂговъ.

Тоже самое находимъ и въ окончаніяхъ нЂкоторыхъ падежей. Еще въ древнихъ писаніяхъ читаемъ: въ подлинной грамотЂ Кіевскаго Князя Мстислава Владиміровича 1128 года — моЂ дЂти; въ договорЂ Игоревомъ (по списку 14-го вЂка) — мечЂ своЂ; въ грамотахъ Льва Даниловича — положимъ и не подлинныхъ, но все же старинныхъ — вЂчниЂ, будучиЂ, нашЂ. Подобно сему пишутъ нЂкоторые современные Галичане; такъ въ ДнЂстровой РусалкЂ читаемъ: моЂ конЂ, твоЂ хлопцЂ, нашЂ пЂснЂ и пр. Нашъ первый Западнорусскій граматикъ Мелетій Смотрицкій находилъ даже правильнымъ писать нашЂ и т. п.

НерЂдко и окончаніе родительнаго падежа встрЂчается съ буквою Ђ вмЂсто и, не только въ упомянутой РусалкЂ, гдЂ писано даже УкраЂна вм. Украина; но и въ старинныхъ писаніяхъ. Вотъ начало купчей, писанной в Галиціи 1341 года ⁶, слЂдственно современной завладЂнію сей земли Казимиромъ. «И сталося подъ державою великаго короля Краковскаго Казимира и господаря РускоЂ землЂ». Такимъ же образомъ и въ собственноручномъ универсалЂ Богдана Хмельницкаго (1651 г. 11 Января) читаемъ: «Створитель неба и землЂ». Подобно сему и въ собственноручныхъ универсалахъ Гетмана Самуйловича (1672) писано: зъ особливоЂ своЂ, — и даже въ дательномъ падежЂ (1673) — ректоровЂ, игуменовЂ.

⁶ Эта купчая отыскана сочинителемъ Исторіи Галицкой Руси Зубрицкимъ, и по его мнЂнію составляетъ древнЂйшій изъ дошедшихъ къ намъ въ подлинникЂ документовъ Червонорусскихъ.

Въ помянникЂ Выдубицкаго монастыря, гдЂ многіе СЂчевые или Запорожскіе козаки выписывали свой родъ, читаемъ: «1752. Сентября 26. Родъ Іоанна ГоркушЂ, козака куреня ТимошЂвского».

ПослЂ всЂхъ приведенныхъ мною примЂровъ, я могу, кажется, уже безспорно, повторить, что у Малороссіянъ буква Ђ издавна употреблялась не иначе, какъ для изображенія звука и, и что они любили даже роскошествовать этою буквою. За что же лишать Малороссійское правописаніе привычной, вЂковой его принадлежности? Наше дЂло только ограничить излишнее расточеніе оной и опредЂлить правильное ея употребленіе. Такъ, напримЂръ, въ повелительномъ наклоненіи надобно писать не и, но Ђ: возьмЂть, ходЂмъ, — какъ и было въ древнемъ Церковнословенскомъ правописаніи, какъ писали и образованные предки наши, начиная отъ перваго лЂтописца. При второмъ изданіи Украинскихъ пЂсенъ, 1834 года, я возобновилъ это употребленіе, которое ведется и у Галицких Русиновъ.

…

 

 

Докладніше на http://izbornyk.org.ua/rizne/maks_osn.htm

Текст написано старо-українською: руською мовою (Ђ=і)

Кернос, гды умер, тЂло его спалили ведлуг звичаю  поганского, a порох зобравши сховали  в труннЂ, под лЂсом, a по смерти его Живинбуд Девялтов, Вылкомир и Керно осЂл, по смерти тестя своего, a з Монтвилом, княжатем жмойтским, в приязни статечной жили на своих панствах перестаючи, руским княжатом на неприятеля помагали, волости мазовецкие наежджали, здобычи и полон выводили, и c того живилися.

A гды в Руси видЂли незгоду и на выбите з их моцы маючи погоду, часто наежджали на их панства и лупы брали, и до лЂсов густых як до замку утЂкали, и если  их  русь, гонячи, в полю не догнали, то уже в лЂсах и болотах гнати  их надаремно, гды жь  на островах и озерах, и в лЂсных яскинях ховалися, як в найлЂпших скринях.

A строи их — все звЂринные скуры, и маетность — на собЂ що могл носити; домы их были — кучка плетеная, дором простым  накрита, боты  их з лык, a звЂринный лоб обълупленый — вмЂсто шапки на голову клали, a гды в Руских землях достали c пълуга  лемешов, то на довгие киЂ, волочни наробивши, осадили и до стрЂл тежь желЂзец або шил набивали; o смерть мало дбали.

Перевозы тежь фортелныи мЂли: лоди и чолны з скур зубровых дивне зшиваных, a швы тые для воды, абы не протЂкала в чолны, натирали лоем, a гды где мЂли з войском тягнути, то и лоди тыи  з собою везли и тягли, и скоро на воды  глубокии приходили, в тых лодях возилися, a кони вплав вели. Так Живинбуд, пануючи в Лит†на Кернове, старался уставичне, абы внуки его могли заживати панованя отчистого литовского спокойне, и для того всЂ их справы простовал ко войнЂ, бо през добрую войну покой бывает.

Року 1256. Монтвил Гимбрудовичь, князь жмотский, зараз, скоро татаре руские панства бурити почали, начал  и он o собЂ промышляти, як бы могл з моцы руской выламатися и неволи, и c той дани лык и вЂников освободитися. Насылал козацкими дорогами з Живинбудом литву на плендроване краев руских, обачивши ку тому и зиму тугую для пребытя рЂк, озер и бродов. A гды Рускую землю и волости еЂ окрутне сплюндровали и з великими лупами до Литвы уходили, зобрался на них з новгорожаны князь Ярослав Всеволодовичь а, догонивши их, поразил литву над Двиною рЂкою, еднак же не без шкоды своих: там и князь Давыд топорецкий  от них зостал забитым. Потом знову, гды войско литовское князство Полоцкое воевало, зараз князь Давыдовичь Мстислав з рицерством смоленским, прудко на них притягнувши, под Полоцком их неосторожных и безпечных много их барзо побил, a инших во  озерЂ потопил.

Року 1258. Потом лЂпше ся той Монтвил поправил знаючи, же сторона Руская есть спустошеная, a княжата руские от Батия розгнаны, собравшися з Живинбудом Доспронговичем, жмонтским князем, a литвою своею, также c курляндов  албо корсов, над которым войском гетманом преложил сына своего старшого  Ердвила, або Радивила.

И  так Радивил ушиковал войско литовское, жмотское, корсовское порядне, поднесл тежь корогви военныи, а  трубачов  з долгими жмойтскими деревяными трубами, особно тежь обоз c колес скрипячих поставил на сторонЂ без зброи и панцеров (бо еще они того не знали), тылко зубровые, лосие, медвежии, вовчии невыправные  скуры носили, a оружие  — лук простый з дубины або лЂщины загненый, супороток, каменя торба на плечах певная для киданя з супоротка, рогатина, кий засмалованый  з конца, шабля ледво у гетмана была, мунштук з лык на коня, a на нем самом на войнЂ мЂсто лямпарта рогожа на плечах, лыка  и постронки за поясом для вязаня  неволника .

Гды юже пришли над Вилию рЂку, зараз з колод великих поробили плиты , на которых колеса и вси свои военныи риштунки поклавши, перевезлися и, сами в справных полках на рускую сторону перебывши, ушиковалися. Сам Ердвил з валным полком ишол позадЂ всего  обозу, a гетманов двух  на чоло з войском послал, a третьего гетмана послал з литвою в загоны.

A гды перешли  Немен, нашли в чтырох  милях гору красную вынеслую, на которой первей  был замок столечный Новъгородок  княжати руского, през Батия збуреный. Там зараз Радивил збудовал замок и осЂл без розляня крови (бо не было кому боронити), опановал великую часть Руской земли и почал писатися великим князем новгородским.

 

Потом далЂй тягнул Радивил и найшол  над Немном старое городище, замок от Батия збуреный, збудовал замок другий и назвал его Городком, a оттоля тягнул на Подляше, где в той час ятвяги  мешкали, найшол  там  Бересте, Хмелник, Дорогичин, Сурож, БЂлско, Бранско, мЂста и замки побуроные от Батия.

Тые всЂ замки знову побудовал Радивил, a русь, христиане, которые были по оном  несщасливом спустошеню Батиевом зостали, принял их ласкаве в свою оборону, a они ему на послушенство присягли . Так Радивил моц и пановане свое в руских князствах и замках предреченных  снадне  за короткий час розмножил и розширил, и писался таковым титулом: Радивил  Монтвиловичь Жомойтский  и Литовское земли дЂдичный пан, перший великий князь руский новгородский.

«29 квітня 2011 року, чернігівські міліціонери, бійці внутрішніх військ та представники районної влади вшанували у Гоголівському сквері, що у Ніжині, міліціонерів, які загинули 90 років назад від рук махновських бандформувань» — так повідомили офіційні видання.

Насправді ж очільник обласної міліції Олександр Михайлик, перший заступник міністра МВС Леонід Зима, керівник УМВС у Чернігівській області Олександр Михайлик, міський голова Михайло Приходько, голова Ніжинської РДА Володимир Другаков та інші «служиві люди» вшанували загиблих ніжинських міліціонерів та червоноармійців-росіян із продзагону. На мітингу виступав депутат Ніжинської міської ради Анатолій Походня, дід якого залишився живим після того бою.

У свій час публіцист Віктор Рог написав: «Сьогодні на чорних «Мерседесах» їздять ті, батьки яких їздили на чорних «Волгах».

Тож правду про ті події ми й пропонуємо Вам, шановні читачі.

Ответ большевику Дыбенко

Большевику не веря, 
Кричали все в одно: 
«Не ври, как сивый мерин, 
Мы все идём к Махно!»

Поезія Нестора Махно

За радянську владу без комуністів

Напередодні у журналі «Моменти» (додатку до офіційної газети МВС України «Іменем Закону») з’явилася стаття журналіста Олександра Іващенка «Поле міліцейської слави», яка розповідає про той давній бій.

«Тієї пам’ятної весни 1921 року плани угруповання махновців, які рвалися до Чернігівської губернії, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади. Їхньою основною метою було захоплення Ніжина, а разом із ним — розташованих там армійських складів, у яких зберігалося чимало зброї та боєприпасів.

Захоплення ніжинського арсеналу, — пише Олександр Іващенко, — потопило б у вогні і в хаосі всю Чернігівську губернію. Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?»

Сучасні міліціонери досі вважають легендарних махновців ідейними ворогами

1 березня 1921 року зусиллями більшовицької влади на Чернігівщині розпочався «продовольчий місяць» — продовження політики продрозкладки, системи заготівель сільськогосподарських продуктів, введеної рішеннями Раднаркому.

Ця система зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті та господарські потреби) хліба та інших продуктів. Тож і не дивно, що на початку 1921 року до Нестора Махна прибула делегація селян від декількох повітів із проханням «відвідати» їхні краї.

«У квітні 1921 року загону Феодосія Щуся, що налічував 500-600 шабель і 90-100 тачанок, — пише чернігівський історик Євген Населевець у журналі «Сіверянський літопис», — вдалося пробитися на Чернігівщину. За підрахунком місцевих селян, його кількість збільшилася до 1000 осіб. Багато бійців було вдягнуто у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника.

Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де нищилися установи радянської влади, комуністи, комнезамівці. Мало не в кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів із резолюціями про повну підтримку їхніх дій.

Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК. Губернською військовою нарадою був розроблений план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з’єднання загону Щуся із загоном отамана Галаки, що діяв на Городнянщині.

Махновці. У безкозирці — Щусь

Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Точоному виступити із загоном міліції на с. Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки.

У Ніжині був сформований загін у складі близько 150 осіб: з ніжинської повітової міліції — 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців — вихідців з Росії. Очолив його начальник повітової міліції Н. Точоний. Усі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети. 

29 квітня о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до Дорогинки, але там на них чекав «сюрприз»: напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради.

Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.

Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ.

Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці. Тіла загиблих були поховані у братській могилі в Гоголівському парку м.Ніжина».

Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні у махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано «Не уйдёшь», а ззаду — «Не догонишь». Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягнувши і забравши гроші.

Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни

Віктор Ємельянов, завідувач історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, на основі архівних документів відобразив деталі того бою.

Він наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного замість організації оборони першого охопила паніка, він пришпорив свого коня і на очах усього загону втік з поля бою, а за ним помчали 4 кінні міліціонери.

Як свідчать архіви, у своїх спогадах Точоний змальовує зовсім по-іншому хід бою, показуючи в першу чергу свій героїзм, а всіх загиблих називає боягузами.

Махновський загін Щуся. Спробуйте знайти командира

Віктор Ємельянов зазначив:

«Я нічому не дивуюсь у цій державі й обурений сьогоднішніми заходами стосовно загиблих під Дорогинкою. А особливо дурістю тих людей, які всупереч історичній правді зробили новий напис на пам’ятнику загиблим міліціонерам: «Хай не згасає слава ніжинських міліціонерів, які ціною свого життя захистили Ніжин у бою під Дорогинкою 29 квітня 1921 року». Для порівняння, старий напис звучав так: «Вічна пам’ять працівникам ніжинської міліції, які віддали життя за радянську владу».

Безумовно, вшановувати загиблих потрібно, а особливо загиблих у братовбивчій війні. Але для чого творити нові міфи? Кому вигідно відновлювати комуністичну міфологію? Чи не робиться це для того, щоб просто відволікати увагу народу від існуючих проблем, які чекають свого розв’язання?

Політичний «бандитизм»

Дуже шкода, що автор вбачає у діях махновців тільки дії, що підпадають під статтю Кримінального кодексу «Бандитизм».

З метою аргументації цього він наводить факти, згідно з якими махновці на винокурному заводі у с. Дубов’язівка розстріляли 16 міліціонерів, у Парафіївці пограбували пошту, у с. Лосинівка «бандитами були вбиті член виконкому, комнезам і троє міліціонерів».

Автор особливо наполягає на тому, що махновці постійно вчиняли масові розстріли міліціонерів. У цьому він тотожний офіційним зведенням комуністичних органів того часу.

Махновці, холодноярівці та інші повстанці 1920-их (ФОТО)

Продовження масових реквізицій більшовиків, які спочатку виправдовували умовами військового часу, після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях вони отримали назву «політичного або куркульського бандитизму».

9 лютого 1921 року тодішній головнокомандувач усіх збройних сил Російської республіки Л. Камєнєв у доповіді В. Лєніну про стан боротьбі з бандитизмом констатував «…Банда Махна користується повною підтримкою та співчуттям місцевого населення, яке її забезпечувало і комплектувало».

Безкозирка у Щуся збереглася з часів його служби на броненосці «Йоанн Златоуст»

«Аналізуючи доповідь російського головнокомандувача, — вважає доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Іван Білас, — ставимо логічне запитання: що ж це були за «банди» на території України, котрі повністю підтримувалися місцевим населенням та комплектуванням за його ж рахунок, «банди», що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?

Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу українського народу не інакше як «бандитизмом», видаючи себе за «миротворців та носіїв щастя», маючи на меті зберегти «єдину та недєліму Росію».

Хотілося б також нагадати, що в ті часи йшла громадянська війна, більшовицька влада прийшла в Україну на багнетах червоноармійських штиків, подолавши законний уряд УНР. А ще на території України існували й інші «влади», зокрема махновська, яка виступала «за радянську владу без комуністів».

Лівобережні повстанці Київщини і Чернігівщини. Їх порівнювали з Махном

Більшовики розгорнули широкі репресії проти своїх політичних супротивників, зокрема членів махновської Революційної повстанської армії України, згадаймо віроломне знищення їхніх загонів у Криму військами Червоної армії після спільної перемоги над Врангелем.

У Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало, як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за «співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організації мітингів із закликами «непідкорення владі».

Мірою покарання у таких випадках у кращому разі було ув’язнення до концтабору або штраф у розмірі до 10000 карбованців (для порівняння: пуд хліба тоді коштував у середньому 300 карбованців).

Нові (старі) герої

Міліціонери представляли озброєний орган радянської влади, частину його репресивного апарату.

«Поширення в Україні селянських повстань, — пише Іван Білас, — та збройний спротив військових формувань перших же років насильницького впровадження радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому буттю більшовицької державності в Україні, обумовили створення при РНУ УСРР постійної наради по боротьбі з національно-визвольним рухом».

Встановлення пам’ятника та публікацію статті журналіст журналу «Моменти» аргументує тим, що «втрачаючи пам’ять про героїв, таких, як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині — коли так гостро стоїть виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів у дусі патріотизму».

Анархісти-махновці — теж патріоти рідного краю

Зрозуміло, про який патріотизм йдеться. Адже у загоні Точоного більшу частину складали 90 червоноармійців продовольчої роти, вихідці з Росії, тобто ті, хто безпосередньо грабував зерно у селян.

Звичайно, частина загиблих були й уродженці Ніжинщини, які, я впевнений, бажали перемоги соціалізму і боролися за права народу. За це ж саме боролися й махновці, їхня мета — запровадження такої форми суспільного устрою, при якому буде встановлено самостійний творчий рух звільнених мас, більшовики ж бажали встановлення соціалістичної держави.

Ще не вмерла анархія. За що боровся Нестор Махно

Отже, на полі під Дорогинкою у смертельному двобої зійшлися носії двох ідеологій — комуністичної та анархічної. І цілком логічно було б встановити пам’ятник Примиренню, який вшановував не тільки загиблих міліціонерів, а й загиблих повстанців.

Виникає запитання: кого наступного буде вшановано після цього? Можна встановити, наприклад, пам’ятник «професійному чекісту» Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!

Про закінчення рейду анархістів можна знову ж таки прочитати в праці Населевця:

«1 травня Щусь повів наступ з Козар на Носівку, але під натиском більшовицьких загонів, підтриманих бронепоїздом, змушений був відступити. 3 травня відбувся бій з частинами 546 полку під с.Лихачевим на межі Козелецького повіту, де повстанці зазнали значних втрат.

На початку травня виснажені безперервними боями махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв Феодосій Щусь загинув».

Безумовно, вшановувувати жертв громадянської війни потрібно. Але для чого творити нові міфи? Чи не логічніше було б встановити пам’ятний знак ВСІМ загиблим у тому братовбивчому бою.

Зразки «зібрання» до купи різноманітних шматків історичної пам’яті в історії відомі. У 1959 році в Іспанії, генерал Франко відкрив величний меморіальний комплекс Долина полеглих — неподалік старовинного королівського замку Ескоріал.

Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам’ятнику був: «Полеглим за Бога та Іспанію», що ніби «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, після громадянської війни.

У США після закінчення громадянської війни, спромоглися встановити монументи, які би вшановували солдат Півдня і Півночі. Ці дії дозволили знов спаяти американську націю воєдино: на півночі демонстративно встановлювалися пам’ятники солдатам Півдня, на Півдні — мешканцям півночі.

Показовий наступний приклад. Під час Громадянської війни штат Кентуккі розколовся: 90 тис. кентукців стали солдатами армії Півночі, 35 тис. — армії Півдня. Проте нині в штаті височіють 72 пам’ятники солдатам Конфедерації (Півдні) і лише два — солдатам армії Союзу (Півночі).

Олександр ЯСЕНЧУК, Микола НАУМЕНКО, спеціально для Історичної Правди

Олександр Ясенчук
Журналіст, краєзнавець, громадський активіст (Чернігів)

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/15/45844/

Текст написано руською мовою: Ђ=і

И так Кернос Литовское, a Гимбрутус Жъмонтское в сполной братерской милости и згодЂ по смерти отцевской розширили панства. Еднак же той народ литовский  през час долгий от початку своего панованя незначный был. Русь мЂла над ними звЂрхность и трибут от них отбирала, a меновите: всЂ пануючии княжата киевские землЂ Руской монархии отбиралы  от них в данЂ вЂники и лыка на вЂровки, a то для недостатку и неплодности землЂ, котрая еще не была выправна, и абы толко монарха руский свою зверхность над ними оказовал.

 

Аж потом Мендок и Витен з Гедимином, преславные и преважные оных панств княжата, взявши пред себе оный прирожоный свой анимуш, и долго оное ремесло рицерское, порохом припалое, з земли поднесли, почали  ся  з ярма руского, которое  ся было з антецессаров (попередників)  их, зачало выбивати княжатом  руским. И так силными были, же не тылко ярмо их з себе зскинула  Литва, але тежь оных самых до того ж привели, же им мусЂли трибут, або дань, през час долгий давати, a звлаща в тые часы, гды сами межи собою княжата руские гинули воюючися, a до того зась от татар ажь  дощенту знищеныи  и вытраченыи.

Потым, гды в Лит†люду великия  личба розмножилася, почали переходити за рЂку Вилию в Завилийскую землю, котрую на той час княжата руские держали, и там жмойт  в пустынях осажатися почала. B той же Лит†Кернос замок заложил и мЂсто над рЂкою Вилиею збудовал и от своего имени Керно намЂнил. Потом Кернос, маючи частыи  наЂзды в Вилийской осадЂ от князей руских, умыслил  моцью  отбитися, а, злучивши войско свое литовское Завилийское з братом Гимбрудом, князем жмойтским, тягнул в руские панства ку Берестю, которого теперь зовут  Литовским (а на той час належал до князства Полоцкого), a там волости руские окрутне сплюндровавши, здобычи и полону набрали без отпору, a потым до самого Полоцка, здобычи до своих литовских  яскинь отславши, тягнули. Котрое то Полоцкое князство все сродзе сплюндровали и люду велми много руского в полон забрали.

A тое ся Лит†и Жмойди в той час зс тоей причины в Руси щастило, гды половцы з народу готтов, также побратимове литовские, з княжатем своим секал руские князства, по двакрот бурили, яко о том выйшей  ся описало. Сами тежь  княжата руские сполне собЂ очи лупили, аж Болеслав СмЂлый, кроль полский, Изяслава на Киев силою впровадил, и были на той час в  Руси  великие страхи и ростирки для внутрной войны, иж з десперации (відчаю) всЂ хотЂли утЂкать; в той же час Полоцкое и иншие князства руские смЂле литва воевала…