Другий Зимовий похід Армії УНР.

 

Визвольні змагання українського народу 1917 – 1921 років добігали трагічного кінця. Восени 1920 року під ударами червоних військо Української Народної Республіки разом з вимушеними союзниками – поляками – відступило до Збруча.

12 жовтня польські власті дійшли згоди з більшовицькою Росією про перемир’я, що дало змогу Семенові Будьонному вдарити по українському війську. Воно мусило 21 листопада перейти Збруч.

26 тисяч старшин і козаків, опинившись хоч і на своїй землі, та в чужій державі, вимушені були скласти зброю. Вони були інтерновані в концтаборах, де терпіли нужду і голод, знемагали від епідемій, тратили бойовий дух і вмирали.

Тим часом захланні сусіди за допомогою західної дипломатії, яка – на свою ж біду – не захотіла сприяти становленню самостійної української держави, розшматували живе тіло України: Закарпаття опинилося під Чехословаччиною, Бессарабія та Північна Буковина дісталися Румунії, Велику Україну загарбала большевицька Росія, Волинь та Галичину окупувала Польща.

Та український народ не припинив боротьби. За даними Михайла Фрунзе, в 1921 році в підросійській Україні діяло близько 40 тисяч повстанців – в основному, селян, які боронилися від ленінської продрозверстки. Звичайно, на зиму ця активність підупала, і це мусило знати керівництво УНР у вигнанні.

У колах інтернованих зріла думка допомогти повстанцям, зробити ще одну спробу визволити Україну. Керівництво УНР, яке діяло на території польської держави в нелеґальних умовах, зуміло домовитися з польськими властями, щоб вони не перешкоджали спорядженню в Україну бойових груп.

23 жовтня 1921 року у Львові за наказом Головного Отамана Симона Петлюри почав діяти «Штаб Повстанської Армії на Україні». Командувачем Армії був призначений ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, начальником штабу – полковник Юрко Отмарштейн.

Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід. Охочих поляки звільняли з концтаборів, але зброю та спорядження штаб мусив роздобувати сам усіляками правдами та неправдами.

Учасники походу згадували: кому дісталася поржавіла ґвинтівка, інший мусив скинути пасок, щоб було на чім ту ґвинтівку носити, а хто йшов геть без нічого в надії відбити зброю у ворога. Не всі мали й чоботи – деякі йшли в постолах.

Похід вирішено було розпочати одночасно трьома групами. Бессарабська група під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. Подільська група під орудою полковника Михайла Палія-Сидорянського, потім полковника Сергія Чорного, пройшла рейдом 1500 км аж під Київ, громлячи окупантів, і щасливо повернулася за кордон, утративши трьох убитими і маючи 25 поранених.

Третя, найбільша, але найгірше озброєна, Волинська група під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат.

Уночі 4 листопада тютюнниківці біля села Борове (за 30 км від Олевська), роззброїли прикордонну польську залогу, перейшли кордон. 5 листопада розгромили загін чекістів у селі Журбовичі, декілька продзагонів, а награбований ними хліб роздали селянам. 6-7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати: із Житомира надійшли два бронепотяги і тисяча курсантів Школи червоних старшин.

Та все ж повстанці встигли звільнити з в’язниці 470 в’язнів, в основному, селян, які не здали хліба продзагонам. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повертатися за кордон, та ґенерал-хорунжий Тютюнник вирішив іти далі на схід, щоб з’єднатися під Києвом з Подільською групою.

Рушили через Дідковичі (8.ХІ), Обиходи, Ксаверів, повернули південніше в напрямку станції Чоповичі (10.ХІ), що західніше Малина, далі рухалися на південь у напрямку Радомишля з наміром захопити його. Востаннє перепочили 11 листопада в с. Заньки. Але біля сусідньої Чайківки наступного дня  їх перестріла бригада Григорія Котовського, яка надалі невідступно їх супроводжувала, вчиняючи дрібні наскоки та шукаючи вигідної для бою позиції.

Повстанці вступали в бої, котовці зазнавали відчутних утрат. За розповіддю очевидця, червоні, відступаючи ввечері, гукали словами популярної тоді пісні: “До свидания, до завтра, до восьми часов утра!”.

Валка, обтяжена пораненими, з боєм перейшла 13 листопада річку Тетерів у селі Городське і шлях Житомир – Київ, але раптом з Войташівки (тепер Квітневе) різко повернула біля села Кочерів на північний схід у напрямку Димера, де мала з’єднатися з Подільською групою.

Ішли з боями три з половиною доби без перепочинку (від Заньок) правобережжям Тетерева через села Ставецька Слобода, Раївка, Кодра, Нова Буда. У селі Леонівка 15 листопада дізналися, що Подільська група пройшла сюдою буквально кількома днями раніше. Надії на об΄єднання не було. Аж тоді вирішили рухатися на захід, до польського кордону.

Уночі проти 16 листопада загін переправився через річку Тетерів між селами Колінці і Блитча, зайнятими котовцями. Береги річки болотисті. Тоді випав глибокий сніг, був мороз, але лід був тонкий. З переправи майже ніхто не вийшов сухим. Щоб переправити поранених, вози і сани ставили одні на одні.

Змучені походом, доночовували в Малих Миньках, де затрималися майже до полудня 17 листопада. Щойно валка підвід вийшла на поле в напрямку села Звіздаль, як на неї напала червона кіннота, біля трьох тисяч шабель.

Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 повстанців. Котовці рубали й поранених на підводах, і беззбройних підводників-їздових.

Тільки 120 старшин і козаків зі штабом включно, хто був на конях, у тому числі Ю.Тютюнник, В.Янченко, Ю.Отмарштейн, зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і через села нинішніх Коростенського та Олевського районів 20 листопада прорватися за кордон біля с. Купіль. 537 старшин і козаків потрапило в полон, у тому числі багато поранених.

Півтора кілометрами південніше села Звіздаль (нині Народицького району), на полі, де тепер радіоактивний могильник, стоїть пам’ятник червоного граніту з написом: “Бійцям бригади героя громадянської війни Г.І.Котовського, які в листопаді 1921 року розгромили в цих місцях велике угрупування білобандитів. Встановлено на честь 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції”. Тобто в 1987 році. “Білобандитів”…

Так фальсифікується історія.

Полонених, у тому числі й поранених, тримали в церкві с. Малі Миньки, 18 листопада їх відконвоювали до містечка Базар, зачинили в церкві та двох синагогах.

Базарці пам’ятають це. Галина Василівна Єсипчук, яка мала тоді 16 років, розповідала нам 1990 року, що її батько (суддя) якраз заколов кабана, то мати дала їй вузол свіжини і веліла віднести полоненим до церкви. Інші жінки теж приносили харчі. Варта пропускала їх. А ще Галина Василівна носила містечковому фельдшерові полотно для перев’язок. Він дуже зрадів, бо не мав чим перев’язувати поранених, яких у нього була повна хата.

21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”.

Запропонували перейти на бік червоних, але вістовий Степан Щербак за всіх відповів, що України вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн “Ще не вмерла Україна”.

Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати дві довжелезні ями…

Далі на http://www.istpravda.com.ua/short/2011/11/21/62594/

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*