Дружинна (лицарська) повість XII ст. «Слово про Ізяслава»

….

Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав веліли Володимирові піти з Берендіями, з вежами і стадами їх до Ольгової [могили]. І стали вони між дебрами від Ольгової могили до огороду [саду] св. Івана, а сюди до Щекавиці. А Коуї, Торки і Печеніги стали в друґий бік по тих огородах до Лядських воріт, а відти до Клова, до Берестового, до Угорських воріт і до Дніпра.

І так зробивши у себе порядок, князі і дружина і Чорні Клобуки і Кияне удумали не йти против них [неприятелів], щоб битися полком, але припустити їх до себе і тут з ними битись. І рече при тім Ізяслав: «Коли нам Бог поможе і ми від них відоб’ємось, то вони не крилаті, а перелетівши за Дніпро, таки сядуть. І як уже повернуться від нас [назад], тоді як уже нам з ним [Юрієм] Бог дасть!»

А Вячеслав рече Ізяславові і Ростиславові: «От ми, братиє, доспіли [готові]! Юрій мені брат, але молодший від мене, а я старший і хотів би послати до нього і своє старшинство оправити [заявити]: коли прийдеться нам судитися перед Богом, Бог на правду зглянеться!» І сказали Ізяслав і Ростислав: «Так ти, отче, і учини, таке право [заяву]!» Вячеслав же рече мужеві свому: «Поїдь до брата Юрія, цілуй [вітай] від мене брата, а ви, брати і сини, Ізяславе і Ростиславе, слухайте: перед вами виряжаю —

Так скажи братові мойому: «Я, брате, багато говорив тобі й Ізяславові, вам обом: не проливайте крові християнської, не губіть Руської землі! Вас стримуючи, я не правувавсь за себе, що ви мене скривдили, і раз і другий, і безчестя на мені положили. Хоч полки маю, і силу маю, Бог мені дав, але я задля Руської землі і задля християн, того всього не пом’янув, але вам то скажу ще: як Ізяслав іде битися з Ігорем, так мовить: «Я Києва не собі шукаю, але от отець мій Вячеслав, старший брат, я йому шукаю». Так він мовить, ідучи битись, і Бог йому поміг, але він Київ собі, та ще понад то і Туров і Пинськ у мене одібрав; так мене Ізяслав скривдив. А ти знов, брате, ідучи під Переяслав битися з Ізяславом, так мовиш: «Я Києва не собі шукаю, але от у мене старший брат Вячеслав, мені як отець, я йому шукаю!» І Бог тобі поміг, а ти Київ теж собі, та ще понад то Пересопницю й Дорогобуж у мене відібрав. Так ти мене скривдив, дав мені тільки Вишгород. Я ж за те все не правувався, задля Руської землі і задля християн, ще вас стримував, але ви мене не слухаєте. І то ви не мені не додержали, що казали, але Богові!

І то ти мені мовив: «Молодшому не можу поклонитись!» Але от Ізяслав — хоч двічі відступив від свого слова, тепер, добувши Києва, поклонивсь мені і на мені честь положив, і в Києві мене посадив, і отцем мене назвав, а я його — сином. Отже, коли ти рік: «Молодшому не поклонюсь!» — то ось я старший від тебе не мало, а багато: я вже бородат [був], а ти тільки ще родивсь! Коли ж хочеш іти проти мого старшинства, так, як отеє поїхав, — то за все Бог!»

І так послав.

Юрій ще в той час стояв коло Василева і проти того прислав свого посла, і рече Вячеславові: «Я тобі, брате, кланяюсь! Се все справедливе, що ти мовиш: Ти мені як батько! Коли хочеш зо мною договорюватись, нехай Ізяслав їде собі до Володимира, а Ростислав до Смоленська, а ми собі самі договоримось!»

Вячеслав же рече: «У тебе синів сім, і я їх від тебе не відгоню. А у мене всього два сини: Ізяслав та Ростислав, та ще молодші. І я тобі, брате, мовлю, задля Руської землі і задля християн: їдь но собі, брате, до свого Переяслава та Курська з своїми синами! А там ще у тебе Ростов великий! І Ольговичів відправ додому! Тоді самі собі* договоримось, а крові християнської не проливаймо. Коли ж ти підеш [далі] за своїм замислом, так, як пішов», — і Вячеслав, говорячи, оглянувся на святу Богородицю, що над Золотими Ворітьми, — «то та Пречиста Госпожа з Сином своїм і Богом нашим буде нас судити в сей вік і будучий». І то сказавши, відправив Юрієвого мужа».

…….

«Другого дня, в п’ятницю, як зорі почали займатись, наперед у Юрія в полку в бубни [вдарили] і в труби затрубили, і полки почали доспівати. Також і у Вячеслава і Ізяслава і Ростислава почали бити в бубни і в труби трубити і полки почали доспівати. Юрій з своїми синами, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, доспівши з своїми полками, пішли на верх Рутця. І Вячеслав, Ізяслав і Ростислав теж пішли з своїми полками проти них. І як вони були коло верху Рутця, тоді Юрій і Володимир Давидович і Святослав і Половці дикі і Всеволодич Святослав, обернувши свої полки, пішли до Великого Руту, бо не хотіли битись, але хотіли зайти за Рут і тут чекати Володимира галицького. Вячеслав же, Ізяслав і Ростислав, побачивши, що ті йдуть геть, пустили за ними своїх стрільців — Чорних Клобуків і Русь, і ті почали заїздити в зад полків, стрілятися з ними, і вози у них почали відбирати.

Побачивши се, Юрій і сини його, Володимир Давидович і Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав, побачивши, що за Рут їм перейти не можна, бо наїздять назад полків їх і вози їх відбирають, обернулися полками своїми й стали проти них.

…..

Полки зійшлись, і була січа кріпка. Бог же і свята Богородиця і сила чесного животворящого хреста помогла Вячеславові і Ізяславові і Ростиславові, і побілили тут Юрія. Половці Юрієві тоді побігли, навіть і по стрілі не пустивши. Потім Ольговичі, а потім побіг і Юрій з дітьми. Бігли через Рут, і багато дружини утопилося в Руті, бо був грузький. І коли бігли, одних побито, а інших взято. Убили тут Володимира князя, Давидовича, чернігівського, доброго і тихого. Й інших багато побили. І половецьких князів багато взяли, а інших побили.

Коли полки зійшлися, кінні і піші, а Ізяслав лежав ранений, він тут схопився, а Кияне-пішаки хотіли його вбити, вважаючи за ратного [неприятеля], не знаючи його. Ізяслав рече: «Я князь!» А один з них відрік: «То нам тебе й треба!» І, витягнувши меча свого, почав його рубати по шолому. Був на шоломі над чолом написаний святий мученик Пантелимон, золотий, той ударив по ньому мечем, і так убився шолом до лоба. Ізяслав же рік: «Я Ізяслав, князь ваш! — і зняв шолом. І той пізнав його, і то почули багато інших і вхопили його на руки свої з радістю як царя і князя свого, і тоді крикнули всі полки: «Киреліісон!», радіючи, полки неприятельські побідивши, а князя свого живого ведучи.

Ізяслав знемагав дуже від ран, бо зійшов кровію. Але почувши, що Ізяслав [Давидович] плаче над братом своїм, він переміг свою неміч, його всадили на коня, і він поїхав туди і плакав над ним, як над братом своїм. І довго поплакавши, рече Ізяславові Давидовичові: «Його вже нам не воскресити! Але, брате, Бог і Свята Пречиста побідили наших ворогів, тікають наоколо, а Чернігів що? Ти, брате, тому не стій, а нарядись: взявши свого брата, їдь до Чернігова, а я тобі поміч прилажу, аби був ти нині до вечора в Вишгороді».

І здумавши, Ізяслав з братом своїм Ростиславом пустили з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину. І так поїхав Ізяслав з Романом до Чернігова, взявши брата Володимира на полчищі [побойовищі]. І як сказали їм Ізяслав і Ростислав — до вечера бути в Вишгороді, так і були. Тої ж ночі перевезлись і другого дня якнайраніше поїхали до Чернігова. Ізяслав з Романом Ростиславовичем в’їхали до Чернігова і, поховавши брата свого, сам сів на столі брата свого в Чернігові.

Юрій же перебіг з дітьми Дніпро коло Треполя і їхав тою стороною до Переяслава. Половці побігли до Половців, а Святослав Ольгович і Всеволодич Святослав перебігли Дніпро повище Заруба і погнали до Городка. Святослав же Ольгович був тяжкий тілом, струдився, тікаючи, і звідти, з Городка, послав до Чернігова свого синовця Святослава Всеволодича, а сам не міг їхати. Святослав же [Всеволодич] пригнав до перевозу на Десні, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович в’їхали до Чернігова. Почувши се, погнав назад, а проти стрия послав, рік: «Не їдь сюди, але їдь до Новгороду: сюди вже в’їхав Ізяслав Давидович і Роман Ростиславович». І Святослав, почувши се, побіг до Новгороду.

Володимир же галицький пішов був в поміч Юрієві, свому сватові, як той і сподівався, і як був коло Божського, тут була йому вість, що Вячеслав і Ізяслав і Ростислав побідили Юрія і Половців його побили. І як почув то Володимир, скорше завернув і пішов до Галича.

І так Вячеслав і Ізяслав і Ростислав, похваляючи Бога і його пречисту Матір і силу животворячого хреста, з честю і похвалою великою пішли до Києва. І так против них вийшли святителі з хрестами: митрополит Клим, ігумени чесні і попи і многе множество святителів 1. З великою честю в’їхали до Києва і тут, поклонившися святій Софії і святій Богородиці Десятинній, були в великім веселії і у великій любові. І так стали жити».

Докладніше на http://izbornyk.org.ua/hrushukr/hrush302.htm

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*