З історії української работоргівлі

Зі школи ми знаємо про шлях «із варяг у греки», але не дуже уявляємо, чим саме давні русичі торгували з Візантією. Знаємо про невільницькі ринки в середньовічному Криму, але не до кінця розуміємо, хто був на них продавцями. Коли зі звичним культурним багажем береш до рук записи українських народних переказів, опублікованих 1847 року Пантелеймоном Кулішем, не сподіваєшся прочитати зізнання одного із нащадків запорожців: «А я каже продав Варку, та й каюся – не буду довіку женитися. А то так: підмовить дівку, заведе на Запорожжя, продасть, а сам вернеться».

Данина людьми
Українські історики воліють не коментувати свідчень арабського мандрівника Х ст. Ібн-Фадлана про те, як давні руси торгували невільниками. І, пояснюючи походження однієї з назв Дніпра – Славутич, говоримо про «славу», а не про не менш імовірну етимологію, пов’язану з работоргівлею. Не даремно ж, і в сучасній англійській слова Slavs (слов’яни) і slaves (раби) вельми подібні.
Ніхто не заперечує, що степові простори теперішньої Східної і Південної України ще з античних часів були теренами полювання на рабів і работоргівлі. До 641 року титул царя боспорських болгар звучав як «цар сакалібів», тобто, правитель земель потенційних невільників.
Ще авари, які з’явилися на території сучасної України у VI ст. примушували місцеве слов’янське населення до військової служби. Слава про цих вояків дісталася арабського світу, в якому землі Приазов’я були названі «Нагр ас-Сакаліба» (від тюрського «сакламак» – берегти, охороняти). З метою забезпечення арабського світу невільниками з цих земель постала міжнародна торговельна кампанія Раданійя. Оскільки купці-раданіти не мали військових формувань, вони купували свій товар на ринку, за домовленості з місцевим населенням.
Вікінги, знані з давньоруських джерел як варяги, з’явилися спочатку в Східній Європі саме як охоронці раданітських караванів із невільниками. А в ІХ ст. вони просто перехопили цей бізнес. І головним шляхом постачання слов’ян на невільничі ринки Візантії став саме водний шлях з «варяг у греки» – доріг Київська Русь, на відміну від Римської імперії по собі не залишила. У трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» згаданий єдиний товар, що пепеправлявся цим шляхом, – раби. У пізніших публікаціях на перші місця вийшли мед, віск або хутро.
Сучасні історики дійшли висновку, що основний податок, який київські князі збирали зі слов’янських племен – полюддя, означає не що інше, як данину людьми. Щороку в листопаді князь з дружиною вирушали з Києва на полюддя і верталися у квітні. Фактично, маємо підстави стверджувати про налагоджену на Русі державну систему постачання невільників. Участь тогочасної київської верхівки в торгівлі власними підданими юридично засвідчена в русько-візантійських угодах 911 і 944 років. І літописець мав усі підстави застерігати князя Святослава, що «наша земля спустошена від раті й від продажу».
Отже, работоргівля розвинулася на теренах сучасної України ще до появи Київської Русі, але її розквіт збігається з витоками давньоруської державності. Взаємозалежність стрімкого економічного злету і розвитку невільництва невипадковий. За однією з теорій походження державності, авторство якої належить Чарльзові Тіллі, держава з’являється шляхом… інституалізації рекету, і в це легко повірити. Основні ознаки держави – монопольне право на застосування насилля та оподаткування. Тому літописний князь Олег і творив державу, заявивши, збираючи полюддя: «Не дайте хозарам, але мені дайте!»
Тобто, блискуча історія Київської Русі починалася як історія міжнародної торговельної організації, створеної задля контролю над торговельними шляхами і купецькими потоками. А основним товаром були раби.
Продавці й товар
У ХІІІ ст. естафету постачання невільників переймають генуезці та венеціанці. Вони осідають у Приазов’ї та Криму. Саме генуезці заснували найбільший невільницький ринок – Кафу (сучасна Феодосія), яка, між іншим, ніколи не входила у Кримське ханство. Лише після відходу генуезців місто підпорядковувалося Османам. Французький інженер Боплан, відвідавши Кафу на початку XVII ст. писав: «Татар мешкає тут мало, більшість жителів – християни». І додав, що в місті на той час було 12 православних, 32 вірменських і 1 католицька церкви.
Але головне інше. Український сходознавець Олександр Галенко вважав, що «торгівля невільниками не була монополією виключно татар та генуезців – нею займалося все населення регіону, незалежно від національності та підданства». Християни були щедро представлені не лише серед рабів, а й серед покупців і продавців на невільницьких ринках. Найбільшим попитом серед рабів користувалися… татари. Іспанський мандрівник Перо Тафура, який відвідав Кафу 1438 року, згадував, що ціна них була на третину більша, «оскільки тут вважають, що жоден татарин ніколи не зрадить свого господаря».
Середньовічне сприйняття рабства вельми відрізнялося від стандартів Декларації прав людини і наших сучасних моральних уявлень. Насамперед, рабство було звичайним явищем. Рабами ставали внаслідок викрадення, покарання за злочин, передусім, боргове рабство, самопродажу, одруження з рабинею, народження в неволі. Нерідко батьки самі продавали своїх дітей, не в останню чергу, сподіваючись для них кращої долі. Наприклад, служба яничаром вважалася престижним і недосяжним іншим шляхом шансом для простого селянського хлопця з Болгарії чи Молдавії. Водночас, західноєвропейські мандрівники, які не шкодували фарб для зображення тяжкої долі невільників, часто не могли утриматися від спокуси повернутися зі східної подорожі з власними рабами.
Спокуси невільництва
Про работоргівлю, якою займалися запорозькі козаки, знаємо дуже мало. Статистики спустошень козаками кримських і турецьких теренів не маємо. Більша, хоча надто недостатня, увага була приділена набігам на українські землі. Радянські, і не тільки, історики полюбляли писати про «турецько-татарську агресію». Насправді, одна з найбільших загадок історії – це природа взаємин Кримського ханства і Османської імперії. Татари не були сліпим знаряддям османської політики, та й саме ханство було неоднорідне. Поруч із кочовими степовими регіонами на південному узбережжі були міста, а населення займалося сільським господарством. У степовій частині півострова мешкали ногайці, про яких генуезець д’Асколі 1634 року зазначав: «Кримські татари орють і сіють, їдять звичайний пшеничний хліб. Ногайці не сіють і не жнуть, харчуються напівсирим м’ясом».Із варяг у греки. Знаний із дитинства шлях незнаної рабської торгівлі
Історики кількаразово намагалися зняти з кримських татар відповідальність за походи за невільниками і перекласти її на тих-таки ногайців чи турків. Ці спроби були зумовлені перенесенням в минуле модерних уявлень про неприпустимість певних типів діяльності. Доводиться повторити натомість ще раз: у Середньовіччі моральна шкала була інакша, і це однаково стосується і татар, і запорожців.
Походи за невільниками переслідували насамперед економічну мету, а работоргівля була одним із найприбутковіших і, що не менш істотно, найтрадиційніших промислів Криму. Щодо татар, то ніколи не йшлося про захоплення якихось територій, лише людей. Історики приблизно оцінюють втрати України від набігів, які почалися наприкінці XVI ст., у 1–2,5 млн осіб. Доля захоплених у полон складалася по-різному. Спокуси турецької неволі – один із дуже сильних мотивів українських дум. Олександр Галенко вважав, що неволя не сприймалася як абсолютне лихо. Підданство одній із найбагатших імперій світу відкривало набагато більші можливості доступу до влади і багатства, ніж мирна хліборобська праця на окраїнах Речі Посполитої. Втриматися від спокус могли не всі. Тим більше, що за мусульманським правом добровільне прийняття ісламу автоматично робило людину вільною. Інколи «потурченці» навіть верталися в Україну, про що свідчить закріплений в «Номокамоні» Петра Могили спосіб їх повернення до православ’я шляхом поновного охрещення. Втім, більшість не поверталася.
А тема української работоргівлі дотепер залишається «фігурою умовчання» нашої історії. Українці звикли до ролі жертви численних і потужних зовнішніх ворогів. Проте, шлях до сучасного й не обтяженого комплексами бачення себе й свого місця в світі передбачає відверту розмову про минуле, сповнене пристрастями життя наших предків, які чекають, аби зійти з підручникового лубка.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*