Останній приклад (текст було написано в 2009 році) із «фальсифікацією» фотографій Голодомору в Севастополі чудово демонструє як запускаються механізми такої кампанії.
Пролог, або не перший акт
Для початку коротка передісторія. В рамках розгортання роботи із розсекречення та оприлюднення таємних радянських архівів, Служба безпеки України розпочала створення мережі інформаційно-довідкових залів — Відкритого електронного архіву — в містах України. Тут кожен бажаючий зможе не лише ознайомитися із цікавими для нього документами, але й скопіювати їх на власні електронні носії.
Річ, до речі, абсолютно безпрецедентна як для нашої країни, так і для наших сусідів.
Зокрема в Росії будь-яка подібна інформація, навіть та, що була на деякий час привідкрита на початку 90-х наразі є абсолютно закритою.
2 березня такий зал відкрили у Севастополі. Його стіни місцеві співробітники на власний розсуд вирішили прикрасити двома стендами. Один з них містив фото пам’ятників жертвам Голодомору, інший (із вкрай невдалою назвою «Український Голокост») — фото, які мали розповідати про сам Голодомор.
Власне на другому із стендів через незнання/недбалість/злий умисел помістили фото часів Великої депресії у США. Сумнозвісний стенд провисів в залі, перш ніж його було знято, кілька днів, і за цей час в інтернет-повідомленнях встиг стати і цілою виставкою, і навіть перетворитись на музей.
Акт другий: «А был ли мальчик?»
Початок карколомній кар’єрі «Севастопольського музею Голодомору» заклала російська інформаційна програма «Вєсті», яка першою повідомила про «нахабні фальсифікації СБУ».
Знудьговані ситим, спокійним і геть нецікавим життям у власній державі, російські ЗМІ врешті побачили для себе тему, яка зацікавить не залишить байдужим кожного росіянина.
За лічені хвилини інтернет заряснів повідомленнями про «фальсифіковану виставку», з допомогою якої нещасним українцям «впарюють» неправду про їхню історію. Повідомлення викликали цілий шквал обговорень у форумах, де вже ніким не ставилося під сумнів, що мова йде саме про цілу виставку.
Згодом визначення «фальсифікована виставка» з легкістю було застосовано до реальної виставки про Голодомор «Розсекречена пам’ять», підготовленої СБУ в 2007 році. Тому наступні повідомлення, опираючись на інформацію про те, що «Розсекречена пам’ять» об’їхала усю країну, впевнено подавали що «фальсифікати» було представлено у всіх містах України.
Доблесні єесемівці навіть заявили, що саме «севастопольську виставку» вони намагалися знищити (в повідомленнях, звичайно, писалося «знищили») під час експонування у Москві.
Практично нікого не цікавило, що на поширених фото «виставки» видно лише один стенд, який абсолютно не відповідає формату виставки СБУ (перевірити це елементарно, глянувши на неї на сайті), що за два роки експонування «Розсекреченої пам’яті» ніхто не помітив на ній ані американських фото, ані інших «фальсифікацій».
Отож, вже наступного дня після репортажу, «фальсифікована виставка» стала фактом інформаційного життя. Але для широкої російської душі термін «виставка» виявився надто вузьким, йому явно бракувало розмаху. Тому незабаром з’являється «Музей Голодомору в Севастополі».
Деякі ЗМІ вирішили приперчити навіть це і писали про «Музей Голодомору і ОУН-УПА». Для того, щоб стенд перетворився в меморіальний комплекс Голодомору, ОУН-УПА і «оранжевой революції» напевно забракло лише кілька днів.
Акт третій: «кухня» інформаційних спецоперацій
Очевидно, попри всю сенсаційність цієї новини, вона потребувала підживлення. Для цього звернулися до керівництва архіву СБУ за коментарем цієї «вопіющей сітуації».
Розрахунок простий: мовчання буде подано як бажання приховати «фальсифікацію», ба, навіть продовжувати її використовувати, визнання помилки — як зізнання у «фальсифікації».
Спрацював другий варіант. Коментар про те, що мова йде не про виставку СБУ, а лише про стенд, підготовлений місцевими співробітниками, який містив очевидні помилки і був знятий одразу після їх виявлення (за що подяка небайдужим громадянам, які про це повідомили керівництво Архіву) скоротився до фрази про визнання помилок.
Далі застосовувалася доволі проста і дотепна технологія, розрахована на те, що читати будуть лише заголовки новин.
Спочатку — більш-менш повне інформаційне повідомлення із заголовком, який неповністю відповідав його змісту, але міг сприйматися як своєрідна його іронічна інтерпретація.
В наступних подачах чи передруках текст повідомлення відсувався на задній план самим заголовком. В кожному наступному повідомленні залишалося все менше контекстної інформації і все більше роздувався заголовок.
Отож, перші повідомлення другої хвилі звучали: «СБУ визнає помилки на виставці в Севастополі», далі — «СБУ визнає фальсифікацію виставки про Голодомор», потім «СБУ визнає фальсифікацію Голодомору». Закінчився цей логічний ряд глобальним «Україна визнала фальсифікацію Голодомору».
З суто теоретичного інтересу цікаво спостерігати за розгортанням російськими ЗМІ цієї чи подібних інформаційних (чи радше дезінформаційних) кампаній. Тим паче, що грубе їх виконання дозволяє досить просто їх прослідковувати.
Але неприємно відзначати місце у них деяких українських медіа, які виконують роль бездумного резонатора, помножуючи інформаційний ефект таких спецоперацій. Повідомлення російських ЗМІ та навіть їх заголовки часто просто передруковуються без жодної спроби аналізу чи бажання самому розібратися у ситуації.
Акт четвертий, не останній
Відстоювання незалежності України не обмежується виключно політичною чи економічною сферами, воно чи не найбільше потрібне саме в інформаційному полі.
Це завдання мають виконати незалежні українські медіа, якщо не з патріотичних мотивів, то бодай з власних амбіцій, які не дозволять споживати вторинну інформаційну жуйку відверто ворожого іноземного інформаційного простору.
По суті мешканцям України слід давно вже було прийти до справедливого висновку про те, що набагато важливішим є те, що роблять українці (всі разом та кожен окремо, влада обрана ними усіма разом демократичним шляхом, а не через вибір однієї особи, тощо), а не те, що про це зроблене будуть думати та казати інші (не тільки наші щирі друзі, але й відверті вороги).
Здатність великої європейської нації до виживання залежить не тільки від здатності створювати художні твори та вигравати на спортивних змаганнях, а, насамперед, від рівня самоповаги.
Від простого вміння співіснувати в складній системі міжнародних відносин, коли реформи стають заручником намагання окремих країн-сусідів вирішувати або нівелювати власні внутрішні проблеми створенням, в тому числі через підконтрольні ЗМІ, образу ворога.
P.S. Молодим і амбітним українським бійцям інформаційної війни: заголовок даної статті можна розвинути наступним чином: «Росія продовжує розкручувати тему Голодомору».
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/03/16/3806910/
