Видео: Кричалка «Спасибо жителям Донбаса за президента 3,14дараса»:)

Уболівальники київського «Динамо» облаяли президента Віктора Януковича під час матчу.

Інцидент стався на початку матчу «Динамо» (Київ)- «Карпати» (Львів).

Слід відзначити, що подібними випадами на адресу Януковича відзначається майже кожен київський матч.




Відео з «кричалкою» широко розійшлося на Youtube, але автори скаржаться, що «його весь день видаляють спецслужби».

Повстання — порада від Кирли Мирли

Ось такий от привіт з радянського минулого від Карла Маркса

 



Найцікавіше, що сама радянська влада, всіх повсталих проти неї, вважала «нєзаконнимі банд формірованіямі». Тобто, за логікою керівників ідеологічниїх відділів СРСР, повстання має право на існування тільки тоді, коли встановлюється радянська влада. Коли ж  влада повалюється з результаті повстання —  це незаконний спротив…

Сьогоднішні керманичі не далеко пішли від радянських… На святах співаються дифірамби народним месникам: Залізняку, Гонті, Наливайку, Хмельницькому, Кармалюку… а спробуй прирізати якогось зажравшогося районного кровосісю, або спалити йому «хатинку», як зразу ж питання встає зовсім по іншому — куди й діваються красиві слова про народний спротив.

Королі Руси

Король Руси або Король Руський — титул монарха Київської Русі та Руського королівства, який надавався Папами Римськими.

Королі Київської Руси

Королі Руського королівства

Королі Руські
Король Династія Роки Примітки
Данило I Романович Рюриковичі 1238—1264 князь Галицький, король Русі (1253-1264), Великий князь Київський
Шварно Данилович Рюриковичі 1264—1269 князь Галицький, король Русі, Великий князь Литовський
Лев I Данилович Рюриковичі 1269—1301 король Русі, Великий князь Київський, князь Галицький, князь Володимирський
Юрій I Львович Романовичі 1301—1308 Король Русі, князь Галицький, князь Ладимирії
Андрій II Юрійович Романовичі 1308—1323 Король Русі, соправитель королівства Русі, князь Волинський та Володимирський.
Лев IІ Юрійович Романовичі 1308—1323 Король Русі, соправитель королівства Русі, князь Галицький
Володимир Львович Романовичі 1323—1325 Король Русі, князь Галицький та Волинський
Юрій ІІ Болеслав П’ясти 1325—1340 Король Русі, князь Галицький, князь Володимирський
Любарт Гедимінович Ґедиміновичі 1340—1350 володар Галицько-Волинського королівства, князь Галицький, Великий князь Волинський
Казимир III Великий П’ясти 1350—1370 Титулярний «король Русі»[1] або «спадковий господар Русі»[2].
Владислав II Опольчик П’ясти 1372—1378 «Спадковий господар землі Руської».[3]
Людовік I Угорський Анжу 1370—1382 Титулярний «король Галичини і Лодомерії».[4]
Марія I Угорська Анжу 1382—1387 Титулярний «король Галичини і Лодомерії».
Ядвіґа I Анжуйська Анжу 1387—1399 Титулярна «королева Галичини і Лодомерії».



Велики Князі Литовські

Після смерті короля Юрія ІІ Болеслава, Великі князі Литовські боролись з королями Польщі за землі й титул «Короля Русі».

  • Гедимін — першим став титулувати себе «Королем литовців і руських». Називав себе «собірателем земель руських».
  • Ольгерд — «збирач руських земель», продовжив політику батька, прилучив до Великого князівства більшість українських земель.
  • Скиргайло Ольгердович — Великий князь Литовський, Великий князь Київський.
  • Вітовт — Великий князь Литовський, Руський та Жемантійський.
  • Свидригайло Ольгердович — Великий князь Литовський, Великий князь Руський.

Королі Польщі, Королі Руси

В подальшому титули: «Король Руси«, «Володар і спадкоємець Руси» мали:

Королі Польщі 1387–1569

Королі Речі Посполитої 1569–1772


Королі Польщі, Велики князі Литовські, Велики князі Руські, і пр.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%96

 


Знатные фамилии Речи Посполитой



Гедиминовичи

К Гедиминовичам принадлежала значительная часть аристократии Великого княжества Литовского.

Князья Корецкие – от Александра Патрикеевича Корецкого (ум. 1433 г.), внука Наримонта Гедеминовича.
Князья Пинские (этот род пресекся уже в начале 15 века) – от Михаила, сына Наримонта Гедеминовича.
Князья Курцевичи – возможно, от сына Михаила Пинского, Константина (однако это происхождение подвергается сомнению).
Князья Чарторыйские – от Василия Константиновича Чарторыйского (ум. 1416 г.), внука Ольгерда Гедиминовича.
Князья Олельковичи-Слуцкие – от Олелько (Александра) Владимировича (ум. 1454 г.), внука Ольгерда Гедиминовича. Этот род вымер в конце 16 века.
От брата Олелько Ивана Владимировича ведут свой род князья Бельские, эмигрировавшие в Россию в 1482 году и вымершие в 16 веке.
Князья Сангушко – от Сангушки Федоровича (ум. после 1454 года), внука князя Ольгерда.
Князья Збаражские и Вишневецкие вели свой род Федора Корибутовича, сына князя Корибута Гедиминовича. Род князей Вишневецких окончательно вымер в 1744 году со смертью Михала Сервация Вишневецкого. Род князей Збаражских вымер в 17 веке.
Князья Мстиславские и Заславские ведут свой род от Михаила, сына великого князя Литовского Евнута (Явнутия).

К Гедиминовичам принадлежат также княжеские роды, чья история связана с Московским государством. Это князья Голицыны, Трубецкие, Хованские и др.

Другие знатные фамилии Речи Посполитой

Кроме того, существовал ряд влиятельных родов, как литовско-русских, так и польских, которые не происходили от Гедимина.

Князья Глинские – происходят от Алексы (в крещении Александр), внука знаменитого темника Мамая из рода Кыят, который поступил на службу к великому князю Литовскому Витовту и получил от него города Глинск и Полтаву.
Ходкевичи – происходят от некоего Ходко Юрьевича (ум. ок. 1447 года), сыном которого был Иван Ходкевич, воевода Киевский (ум. 1484 г.).
Радзивиллы – ведут родословие от литовского боярина Остика и его сына Радзивилла (ум. 1477 г.). В середине 16 века Радзивиллы стали князьями Священной Римской империи.
Сапеги – считали себя потомками Пунигайлы, сына литовского князя Наримонта, однако эта версия давно уже поставлена под сомнение. Ведут происхождение от Семена Сапеги, жившего в середине 15 века. В число наиболее влиятельных родов Великого княжества Литовского Сапеги вышли только в конце шестнадцатого столетия.
Князья Острожские – возможно Рюриковичи. Считали себя потомками знаменитого Даниила Галицкого, однако, скорее всего, восходят к турово-пинским князьям. Основателем рода князей Острожских называют Даниила (жил в середине 14 века) или же Федора (в иночестве Феодосия, умер между 1410 и 1446 годами), князей, правивших в Остроге. Род этот пресекся в начале 17 века.
Любомирские – происходят от Станислава Любомирского (умер ок. 1570 г.). В 1647 году стали князьями Священной Римской империи.
Потоцкие – происходят от Якуба Потоцкого (ок. 1481 – ок. 1551 г.). Восходят к Жирославу с Потока (ок. 1236 г.).
Течинские – ведут род от Навуя с Моравицы (ум. 1331 г.), воеводы Сандомирского и каштеляна Краковского.
Замойские – происходят от Томаша с Замостья (ум. ок 1473 г.).
Браницкие – происходят от Гжегожа Браницкого, ловчего краковского (ок. 1534 – 1595 гг.).
Князья Гольшанские – ведут род от литовского боярина Ольгимунта и его сына Ивана Ольгимунтовича Гольшанского (ум. 1401 г.), который был наместником Киева в конце 14 века.
Князья Массальские – ведут род от князей Карачевских, черниговской ветви дома Рюриковичей.
Кишки – род мазовецкого происхождения.
Конецпольские – от Якуба с Конецполя, жившего в конце 14 – начале 15 века, воеводы серадзского.
Пацы – от Паца Довкшевича, жившего в 15 веке.
Фирлеи – от некоего Остафия, родом из Франконии, который поступил на службу к польскому королю Владиславу Локетеку (1306 – 1333 гг.).

http://bajda.wordpress.com/2008/12/01/noble/

М. Максимович: О правописании малороссийского языка

ПИСЬМО КЪ ОСНОВЬЯНЕНКУ

Эта историческая стихія письменности народной не позволяетъ выдумывать правописанія вновь; и въ слЂдствіе этой исторической стихіи — какъ бы ни было просто, удобно и по видимому даже народно новоизобрЂтенное правописаніе, оно не пріймется.


Я долженъ васъ благодарить еще за то, что вы не послЂдовали той же методЂ и въ наводненіи Малороссійской письменности еропудовымъ ы, — что вы пишете — бачится, мило, ходили, гуляти; а не пишете — бачыцця, мыло, ходылы, гуляты. Эта новая затЂя очень безобразитъ Малороссійскую грамоту и заставляетъ незнающихъ хорошо Малороссійскаго выговора произносить нашу мягкозвучную мову так дебело, что уши вянутъ. Да и къ чему, и откуда взялась такая правопись? Наша древняя Кіевская Русь такъ не писала. Въ Поученіи Владиміра Мономаха, напримЂръ, читаемъ: лагодити, лЂнощи, лЂпшій, дивуемся. Для чего же намъ эти слова наши писать: лагодыты, линощы, липшый, дывуемся? СтаросвЂтскіе Малороссіяне наши не ерыжничали до такой степени и въ два предыдущіе вЂка. Въ ихъ писаньи гораздо чаще встрЂчается обратная замЂна этихъ двухъ буквъ, т. е. они очень часто писали и вмЂсто ы; а изъ этого видно, что и встарину буква ы Малороссіянами была произносима одинаково съ мягкимъ и: и это есть настоящій Малороссійский, а вмЂстЂ и Южнославянскій выговоръ буквы ы, почему Калайдовичъ (въ Iоан. Екз. Болг.) и называетъ оную ери, въ отличіе отъ твердаго СЂвернорусскаго еры, которое только наноснымъ образомъ существуетъ въ нЂкоторыхъ областныхъ разностяхъ Малороссійскаго языка. Хотя вы въ Малороссійскомъ языкЂ, вЂроятно по своему мЂстному выговору, различаете дебелое ы отъ мягкого и; однако, напримЂръ въ словахъ мы ходили, звук и произносится три раза одинаково. Артемовскій въ Харько†написалъ бы это — мы ходылы, а Вагилевичь въ Галиціи пишетъ — ми ходили. Еслибъ надо избрать одну изъ этихъ двухъ крайностей, то на послЂднюю я скорЂе согласился бы, чЂмъ на первую. Но гораздо лучше писать, какъ обыкновенно пишемъ: мы ходили, не исключая буквы ы (имЂющей особенное значеніе въ Словенской азбукЂ) и не употребляя оной всуе; а руководствуясь въ ея употребленіи правописаніемъ Церковнословенскимъ, какъ то и сдЂлалъ Котляревскій. —

Вообще правописаніе Котляревскаго, менЂе другихъ затЂйливое, болЂе другихъ подходило къ привычному и даже надлежащему правописанію Малороссійскому; а потому я и предпочелъ его другимъ методамъ, и взялъ за основаніе, при изданіи Малороссійскихъ пЂсенъ.


Вы говорите «напрасно полагаютъ, говорятъ и пишутъ, что въ Малороссійскомъ выговорЂ буква Ђ должна выговариваться какъ самое мягкое и» — и потомъ труните надо мною, Котляревскимъ и другими, пишущими букву Ђ въ сло†тобЂ и проч. Но противъ вашихъ остротъ у меня собралось цЂлое ополченіе возраженій и доказательствъ, на защиту законнаго и стародавняго употребленія буквы Ђ въ Малороссійскомъ произношеніи и правописаніи, и на збуренье вышеозначенныхъ трехъ пунктовъ, которыми вы укрЂпили свое правописаніе. И вотъ первый отрядъ моихъ доказательствъ — на защиту Малороссийскаго произношенія буквы Ђ.

Малороссійскій или Южнорусскій народъ, по природному свойству языка своего, произноситъ звукъ и во всЂхъ тЂхъ случаяхъ, когда и въ Словенскихъ и въ Русскихъ книгахъ пишется буква Ђ. Эту букву наши предки узнали и заимствовали изъ церковныхъ книгъ, изъ азбуки Кирилловской. Тамъ буква Ђ изображаетъ такой Словенскій звукъ, который у Южнорусскихъ и нЂкоторыхъ другихъ Словенъ произносится как острое и; а у Великороссіянъ, БЂлорусовъ, Сербовъ — въ тЂхъ самыхъ словахъ — измЂняется въ острое е. Потому въ Великорускомъ языкЂ буква Ђ принадлежитъ къ числу тЂхъ буквъ, коими изображается звукъ е; но въ языкЂ Малороссійскомъ она принадлежитъ къ числу буквъ, служащихъ для изображенія звука и. Отъ того Великороссіяне, по своему выговору, смЂшиваютъ буквы ять и есть, довольно легко сбиваются въ письменномъ ихъ употребленіи и нерЂдко ставили и ставятъ одну вмЂсто другой. Малороссіяне, напротивъ того, весьма хорошо различая эти д†буквы, никогда не употребляли буквы Ђ вмЂсто е; но за то у нихъ буква Ђ легко смЂшивается съ буквою и; за то они сбиваются въ употребленіи этихъ двухъ буквъ и пишутъ нерЂдко одну вмЂсто другой, съ древнихъ временъ и до нынЂшняго.

Что Малороссіяне, слЂдуя своему собственному произношенію, букву Ђ выговариваютъ какъ острое и, въ томъ легко удоетовЂриться; стоитъ послушать сельскаго дьяка, читающаго церковную книгу: въ книгЂ написано — во вЂки вЂковъ, а онъ читаетъ во вûки вûковъ, слЂдственно онъ букву Ђ выговариваетъ, по своему произношенію, как û; а произнося ее всегда такъ, онъ, разумЂется, и на письмЂ употребляетъ ее не иначе, какъ для звука и. Я указалъ на нашихъ дьяковъ потому, что отъ нихъ преимущественно распространялась грамотность въ нашемъ народЂ; да и самый первый памятникъ Южнорусской учености — Изборникъ Святославовскій 4, составленъ и написанъ 1073 года Кіевскимъ дьякомъ Іоанномъ, которому обязана бытіемъ своимъ и эта Руская форма буквы Ђ. Граматка, часловецъ и псалтирь составляли у насъ первыя, а для большей части и единственныя учебныя книги. Сіи три книги и для меня составили первый учебный курсъ.

4 Найдавніша давньоукраїнська перекладна пам’ятка енциклопедичного характеру, переписана в Києві за правління князя Святослава. — Упор.

 

Живо помню, какъ меня, еще шестилЂтняго мальчика привезли изъ Згари въ Золотоношскій женскій монастырь, на ученіе книжное; какъ въ тотъ же день учительница моя, черница Варасанофія, въ своей кельЂ посадила меня съ указкою за грамотку, и начала твердить мнЂ: азь, буки, вûди…жûвите, зûло; а не веди, живете, зело. Произношеніе моей первой учительницы составляетъ для меня важный авторитетъ; но для вас я приведу болЂе именитый и древній — произношеніе знаменитаго Θеофана Прокоповича. Переселяясь изъ Кіева на СЂверъ, онъ былъ однимъ изъ первыхъ сподвижниковъ Петра Великаго; краснорЂчивымъ словомъ своимъ онъ первенствовалъ надъ всЂми, онъ первый началъ и Рускіе стихи слагать в формЂ Италіанской октавы. Но не смотря на свое долгое пребываніе на СЂверЂ, онъ не отвыкъ отъ Малороссійскаго выговора буквы Ђ, даже и въ стихахъ своихъ.

….

Теперь представляю мои доказательства, что Малороссіяне букву Ђ писали не иначе, какъ для изображенія звука и. Законность этого употребленія утверждается чрезвычайною давностью, повсемЂстностью и самою степенью онаго. ПослЂднее обстоятельство особенно стоитъ вашего вниманія: изъ него открывается, что Малороссіяне во всЂхъ концахъ Южной Руси и во всЂ времена, употребляли букву Ђ, не только въ тЂхъ словахъ и случаяхъ, въ которыхъ она употребляется правописаніемъ Церковнословенскимъ, хотя и этого довольно; но очень часто ставили ее и въ такихъ случаяхъ, когда по Церковнословенскому правописанію ставится и. Эти послЂдніе случаи, хотя большею частію и неправильны, но показываютъ всего яснЂе, что Малороссіяне, даже съ пристрастіемъ къ бук†Ђ, употребляли ее именно для выражения звука и.

Сюда во-первыхъ относятся иностранныя слова, употреблявшіяся въ языкЂ Малороссійскомъ. Они вообще были очень часто писаны съ буквою Ђ вмЂсто и; напримЂръ: унЂверсаль, ДомЂнЂканъ, компанЂя, линЂя, баталЂя, конфЂрмація. Такъ и въ стихотворныхъ брошюрахъ нынЂшнихъ Галичанъ встрЂчаемъ: конвЂкть и даже митрополЂть.

Фамильныя имена представляютъ и здЂсь намъ очевадное доказательство употребленія буквы Ђ вместо и, особливо у нынЂшнихъ Галичанъ, изъ которыхъ многіе пишутъ — ЛЂвЂцкій, ЛозЂнскій, МогильнЂцкій и проч. Тоже было и на Волыни. Приведу примЂръ изъ стариннаго Луцкаго помянника: въ 1677-мъ году надъ перепискою онаго трудился Іеромонахъ Савицкій; тамъ же, въ 1748-мъ году, его имя написано — СавЂцкій; тамъ же написано СтупнЂцкій, РогозЂнскій, СоснЂцкій, ГулянЂцкій и проч. Кіевская письменность прошлаго столЂтія представляетъ довольно подобныхъ примЂровъ, изъ коихъ приведу одинъ: въ судовыхъ бумагахъ часто встрЂчается имя князя ГолЂцина, т. е. Голицына.

Что касается до Черниговцевъ, то довольно указать на имя города ихъ: съ древнихъ временъ и до нашего оно было писано ЧернЂговъ.

Тоже самое находимъ и въ окончаніяхъ нЂкоторыхъ падежей. Еще въ древнихъ писаніяхъ читаемъ: въ подлинной грамотЂ Кіевскаго Князя Мстислава Владиміровича 1128 года — моЂ дЂти; въ договорЂ Игоревомъ (по списку 14-го вЂка) — мечЂ своЂ; въ грамотахъ Льва Даниловича — положимъ и не подлинныхъ, но все же старинныхъ — вЂчниЂ, будучиЂ, нашЂ. Подобно сему пишутъ нЂкоторые современные Галичане; такъ въ ДнЂстровой РусалкЂ читаемъ: моЂ конЂ, твоЂ хлопцЂ, нашЂ пЂснЂ и пр. Нашъ первый Западнорусскій граматикъ Мелетій Смотрицкій находилъ даже правильнымъ писать нашЂ и т. п.

НерЂдко и окончаніе родительнаго падежа встрЂчается съ буквою Ђ вмЂсто и, не только въ упомянутой РусалкЂ, гдЂ писано даже УкраЂна вм. Украина; но и въ старинныхъ писаніяхъ. Вотъ начало купчей, писанной в Галиціи 1341 года 6, слЂдственно современной завладЂнію сей земли Казимиромъ. «И сталося подъ державою великаго короля Краковскаго Казимира и господаря РускоЂ землЂ». Такимъ же образомъ и въ собственноручномъ универсалЂ Богдана Хмельницкаго (1651 г. 11 Января) читаемъ: «Створитель неба и землЂ». Подобно сему и въ собственноручныхъ универсалахъ Гетмана Самуйловича (1672) писано: зъ особливоЂ своЂ, — и даже въ дательномъ падежЂ (1673) — ректоровЂ, игуменовЂ.

6 Эта купчая отыскана сочинителемъ Исторіи Галицкой Руси Зубрицкимъ, и по его мнЂнію составляетъ древнЂйшій изъ дошедшихъ къ намъ въ подлинникЂ документовъ Червонорусскихъ.

Въ помянникЂ Выдубицкаго монастыря, гдЂ многіе СЂчевые или Запорожскіе козаки выписывали свой родъ, читаемъ: «1752. Сентября 26. Родъ Іоанна ГоркушЂ, козака куреня ТимошЂвского».

ПослЂ всЂхъ приведенныхъ мною примЂровъ, я могу, кажется, уже безспорно, повторить, что у Малороссіянъ буква Ђ издавна употреблялась не иначе, какъ для изображенія звука и, и что они любили даже роскошествовать этою буквою. За что же лишать Малороссійское правописаніе привычной, вЂковой его принадлежности? Наше дЂло только ограничить излишнее расточеніе оной и опредЂлить правильное ея употребленіе. Такъ, напримЂръ, въ повелительномъ наклоненіи надобно писать не и, но Ђ: возьмЂть, ходЂмъ, — какъ и было въ древнемъ Церковнословенскомъ правописаніи, какъ писали и образованные предки наши, начиная отъ перваго лЂтописца. При второмъ изданіи Украинскихъ пЂсенъ, 1834 года, я возобновилъ это употребленіе, которое ведется и у Галицких Русиновъ.


 

 

Докладніше на http://izbornyk.org.ua/rizne/maks_osn.htm

Великий князь Руський Свидригайло Ольгердович

До 1392 р. Свидригайло мешкав при матері, котрій покійний великий князь Ольгерд заповідав у вдовиний наділ м. Вітебськ. Молодий князь вважав Вітебське княжіння власною законною часткою спадщини по батькові. Тож коли після смерті княгині Уляни (1392 р.) Ягайло не затвердив його права на Вітебськ, норовистий княжич спробував відновити справедливість силою — вбив присланого Ягайлом намісника і «засів» місто самочинно. У відповідь на ці дії Вітовт, котрий від імені короля фактично правив Великим князівством, зброєю здобув спірне місто, а самого Свидригайла відправив у кайданах до Ягайлового двору в Кракові. Того ж року бранець утік до Угорщини, звідки разом з іншим литовським вигнанцем — Федором Любартовичем, князем Волинським, безуспішно намагався увійти в контакт з прусськими рицарями, шукаючи підтримки в Ордені. Ягайло й Вітовт, стривожені цими спробами, закликали втікачів до повернення, тож 1399 р. Свидригайло знову опинився на батьківщині.

Виконуючи свою обіцянку, Ягайло 1400 р. надав Свидригайлові Подільську землю, правда, не в суверенне княжіння, а умовне держання. Це не завадило неспокійному князю уже з серпня цього року називати себе «з Божої ласки князем Подільським, володарем і дідичним паном Поділля».

1401 р. Ягайло та Вітовт вдруге підтвердили угоду про династичну унію між Польщею та Литвою, що передбачало спільні воєнні дії проти зовнішнього ворога. Цей факт ми кликав занепокоєння в Пруссії. Великий магістр Ордену, згадавши, що Свидригайло свого часу шукав контактів, розпочав з ним таємні переговори. Врешті наприкінці січня 1402 p., перебравшись купцем, Свидригайло емігрує до Мальборка. За домовленістю між ним та магістром після усунення Вітовта Свидригайло мав зайняти престол великого князя литовського, заручившись військовою підтримкою Ордену. Тож у липні 1402 р. князь рушив на Вільно на чолі загону лицарів та власної залоги зі знатних втікачів-русинів. Узявши місто в облогу, він розпочав таємні переговори з ченцями руських монастирів, намовивши тих підірвати міські мури зсередини. Проте змовників було викрито й страчено, а загони Свидригайла мусили повернутися на прусську територію. Замість обіцяного великокнязівського трону бунтівник отримав невеликий прусський замок Байзельакен неподалік кордону, що аж ніяк не відповідало його планам. Тому влітку 1403 p., коли розпочалися чергові мирні переговори між Польщею й Орденом король Ягайло за посередництвом магістра оголосив, що прощає Свидригайла, той вирішив повернутися на батьківщину.

Щоб нейтралізувати неспокійного суперника, Вітовт 1407 р. надав йому Сіверське княжіння з містами Брянськ, Трубчевськ, Новгород-Сіверський і Стародуб. Однак уже , літку наступного, 1408 р. невгамовна натура Свидригайла знову шукає пригод. Намовивши порубіжних князів та бояр, він разом з двором і власними військовими силами залишає Брянськ, у якому оселився, і виходить на територію Москви. У Москві його прийняли з великими почестями, обдарувавши містами Володимиром-на-Клязьмі, Переяславом, Ржевом та ін. Однак практично в цей же час на землі Великого Московського князівства вступило військо Вітовта, тож брати-вороги розпочали війну між собою на чужій території. Врешті великий князь Московський схилився до мирних переговорів з Вітовтом, що Свидригайло розцінив як ошуканство й зраду. Тому у 1409 p., спаливши на знак помсти прикордонний Серпухов, втікач знову виїхав до Пруссії, де уклав нову угоду з магістром про допомогу в боротьбі з Вітовтом.

Однак на цей раз великий князь випередив події: пізньої осені цього ж року його агенти таємно схопили Свидригайла. Він був ув’язнений на довгі роки. Деякий час його перевозили з однієї фортеці до іншої, остерігаючись прибічників.

Згодом князя було кинуто до підземелля однієї з фортечних веж неприступного Кременецького замку під особисту відповідальність намісника Конрада Франкенберга. Але вірні Свидригайлові волинські князі Дашко Острозький та Олександр Hoc зуміли втертися у довіру до Франкенберга настільки, що той необачно доручив їхнім слугам очолити варту протягом Великоднього тижня 1418 р. У ніч під Страсну п’ятницю загін із 500 вершників оточив замкову гору, а люди Острозького за умовним сигналом спустили звідний міст. У короткій сутичці Конрада було вбито, його залогу, що складалася з поляків і литовців, порубано, а Свидригайла цієї ж ночі вивезено до Луцька, де на нього вже чекала боярська кіннота. З почтом у 50 вершників-волинян втікач через Волощину дістався двору німецького імператора в Австрії, далі як гість королівської родини відвідав Угорщину, звідки знову розпочав переговори зі своїми давніми спільниками — прусськими рицарями.

Занепокоєний король Ягайло після довгих переговорів умовив Вітовта ще раз помиритися з ворогом, повернувши йому сіверські міста, з яких почалася московська одіссея,— Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ. Свидригайло прийняв запропоновані умови перемир’я і влітку 1420 р, вже вкотре повернувся додому, погодившись скласти присягу вірності ненависному Вітовту.

Після смерті останнього у листопаді 1430 p., Ягайло, як номінальний верховний володар Польщі й Великого князівства Литовського, мав право впливати на вибір великого князя. З двох можливих кандидатур — молодшого брата Вітовта (Жигимонта Кейстутовича) і Свидригайла — він вибрав останнього і саме йому послав символ влади — великокнязівський перстень. Сучасники твердили, ніби Ягайло дійсно мав певний сентимент до неспокійного молодшого брата. Однак слід гадати, що переважали міркування іншого плану: неприязнь до роду Вітовта і побоювання створити прецедент прямого успадкування русько-литовського трону. Не останнє значення мало й те, що кандидатуру Свидригайла підтримувала православна Русь, тобто більшість збройного боярського загалу, тим часом як сам князь, як уже згадувалося, був католиком, і таке поєднання в особі будь-кого іншого важко було уявити.

Княжіння Свидригайла тривало недовго. Відразу після інтронізації він розпочав війну з Польщею (власне, з братом Ягайлом) за Поділля й Волинь, одночасно налагоджуючи інтенсивні стосунки з мазовецькими князями, потенційними суперниками короля, а також укладаючи угоди з Орденом, Волощиною і Кримським ханством. На чільне місце при його дворі висувається руська знать, що дратувало придворну еліту — найбагатших і найвпливовіших магнатів Чорної Русі й Литви, католиків за віровизнанням. Занепокоєний польський двір вступив у таємні переговори з Жигимонтом Кейстутовичем, братом Вітовта, кандидатуру котрого підтримувала усунута від влади група колишніх придворних. У результаті двірцевого перевороту у вересні 1432 р. Жигимонт захопив владу, а Свидригайло змушений був рятуватися втечею до Полоцька.

Розпочалася тривала громадянська війна, що стала, по суті, неоголошеною війною між Руссю, з одного боку, та Литвою й Польщею — з іншого. Збройні сили, які підпорядковувалися Свидригайлові, складалися переважно з князів та бояр українських земель — Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини. На р. Швянтій під Вилкомиром (нині м. Укмерге в Литві) 1 вересня 1435 р. відбувся вирішальний бій між армією Жигимонта, підсиленою польськими загонами, і військом Свидригайла, керувати яким спеціально прибув із Чехії герой гуситських війн Жигимонт Корибутович, син князя Дмитра-Корибута Чернігово-Сіверського. Але щастя зрадило Русі: сили Свидригайла зазнали величезних втрат і були розгромлені. Лише в полон, не рахуючи загиблих, потрапило 42 вірних Свидригайлу руських князя, а сам він мусив рятуватися втечею.

Навесні наступного року його бачили вже у Києві, що перетворився на своєрідну столицю опозиції. На бік Свидригайла перейшли сіверські міста і союзники-татари, з якими він здійснив похід на Поділля, заволодівши Брацлавом і Вінницею. По кількох роках нерівної боротьби, коли владу нового великого князя визнала вже фактично вся Русько-литовська держава, крім Київщини, Чернігово-Сіверщини й Волині, Свидригайло опинився у вкрай скрутному становищі, хоча й далі продовжував перманентну війну. Так тривало до 1440 p., аж доки від руки змовників не загинув його опонент Жигимонт Кейстутович. Новий великий князь, малолітній Казимир Ягайлович, за порадою опікунів визнав за Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і право на Волинську землю.

З 1440 p. аж до смерті, зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Розмірковуючи над феноменом їхньої відданості, через яку останні, висловлюючись словами М. Грушевського, «несли за нього голову під ворожий меч і катівську сокиру», можна дійти висновку, що бунтівливий литвин примхою долі став символом опору Русі, її реакції на централізаторську політику Вітовта.

На завершення варто додати, що період 14-літнього княжіння Свидригайла у Луцьку позначений виразними рисами автономізму і саме тоді на Волині усталюються ті традиції й звичаї суспільного побуту, які стали підставою для політичного регіоналізму місцевої шляхти протягом наступних поколінь.

Помер Свидригайло 10 лютого 1452 р. у Луцькому замку, не залишивши по собі потомства (його єдиний син, народжений у неволі княгинею Анною Тверською, помер малолітнім). Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віденського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників Вітовта й Жигимонта Кейстутовича.


Підготував Степан Карачко, «Буковинські старожитності»

Выправа литвы до Руских краин.

Текст написано старо-українською: руською мовою (Ђ=і)

Кернос, гды умер, тЂло его спалили ведлуг звичаю  поганского, a порох зобравши сховали  в труннЂ, под лЂсом, a по смерти его Живинбуд Девялтов, Вылкомир и Керно осЂл, по смерти тестя своего, a з Монтвилом, княжатем жмойтским, в приязни статечной жили на своих панствах перестаючи, руским княжатом на неприятеля помагали, волости мазовецкие наежджали, здобычи и полон выводили, и c того живилися.

A гды в Руси видЂли незгоду и на выбите з их моцы маючи погоду, часто наежджали на их панства и лупы брали, и до лЂсов густых як до замку утЂкали, и если  их  русь, гонячи, в полю не догнали, то уже в лЂсах и болотах гнати  их надаремно, гды жь  на островах и озерах, и в лЂсных яскинях ховалися, як в найлЂпших скринях.

A строи их — все звЂринные скуры, и маетность — на собЂ що могл носити; домы их были — кучка плетеная, дором простым  накрита, боты  их з лык, a звЂринный лоб обълупленый — вмЂсто шапки на голову клали, a гды в Руских землях достали c пълуга  лемешов, то на довгие киЂ, волочни наробивши, осадили и до стрЂл тежь желЂзец або шил набивали; o смерть мало дбали.

Перевозы тежь фортелныи мЂли: лоди и чолны з скур зубровых дивне зшиваных, a швы тые для воды, абы не протЂкала в чолны, натирали лоем, a гды где мЂли з войском тягнути, то и лоди тыи  з собою везли и тягли, и скоро на воды  глубокии приходили, в тых лодях возилися, a кони вплав вели. Так Живинбуд, пануючи в Лит†на Кернове, старался уставичне, абы внуки его могли заживати панованя отчистого литовского спокойне, и для того всЂ их справы простовал ко войнЂ, бо през добрую войну покой бывает.

Року 1256. Монтвил Гимбрудовичь, князь жмотский, зараз, скоро татаре руские панства бурити почали, начал  и он o собЂ промышляти, як бы могл з моцы руской выламатися и неволи, и c той дани лык и вЂников освободитися. Насылал козацкими дорогами з Живинбудом литву на плендроване краев руских, обачивши ку тому и зиму тугую для пребытя рЂк, озер и бродов. A гды Рускую землю и волости еЂ окрутне сплюндровали и з великими лупами до Литвы уходили, зобрался на них з новгорожаны князь Ярослав Всеволодовичь а, догонивши их, поразил литву над Двиною рЂкою, еднак же не без шкоды своих: там и князь Давыд топорецкий  от них зостал забитым. Потом знову, гды войско литовское князство Полоцкое воевало, зараз князь Давыдовичь Мстислав з рицерством смоленским, прудко на них притягнувши, под Полоцком их неосторожных и безпечных много их барзо побил, a инших во  озерЂ потопил.

Року 1258. Потом лЂпше ся той Монтвил поправил знаючи, же сторона Руская есть спустошеная, a княжата руские от Батия розгнаны, собравшися з Живинбудом Доспронговичем, жмонтским князем, a литвою своею, также c курляндов  албо корсов, над которым войском гетманом преложил сына своего старшого  Ердвила, або Радивила.

И  так Радивил ушиковал войско литовское, жмотское, корсовское порядне, поднесл тежь корогви военныи, а  трубачов  з долгими жмойтскими деревяными трубами, особно тежь обоз c колес скрипячих поставил на сторонЂ без зброи и панцеров (бо еще они того не знали), тылко зубровые, лосие, медвежии, вовчии невыправные  скуры носили, a оружие  — лук простый з дубины або лЂщины загненый, супороток, каменя торба на плечах певная для киданя з супоротка, рогатина, кий засмалованый  з конца, шабля ледво у гетмана была, мунштук з лык на коня, a на нем самом на войнЂ мЂсто лямпарта рогожа на плечах, лыка  и постронки за поясом для вязаня  неволника .

Гды юже пришли над Вилию рЂку, зараз з колод великих поробили плиты , на которых колеса и вси свои военныи риштунки поклавши, перевезлися и, сами в справных полках на рускую сторону перебывши, ушиковалися. Сам Ердвил з валным полком ишол позадЂ всего  обозу, a гетманов двух  на чоло з войском послал, a третьего гетмана послал з литвою в загоны.

A гды перешли  Немен, нашли в чтырох  милях гору красную вынеслую, на которой первей  был замок столечный Новъгородок  княжати руского, през Батия збуреный. Там зараз Радивил збудовал замок и осЂл без розляня крови (бо не было кому боронити), опановал великую часть Руской земли и почал писатися великим князем новгородским.

 


Потом далЂй тягнул Радивил и найшол  над Немном старое городище, замок от Батия збуреный, збудовал замок другий и назвал его Городком, a оттоля тягнул на Подляше, где в той час ятвяги  мешкали, найшол  там  Бересте, Хмелник, Дорогичин, Сурож, БЂлско, Бранско, мЂста и замки побуроные от Батия.

Тые всЂ замки знову побудовал Радивил, a русь, христиане, которые были по оном  несщасливом спустошеню Батиевом зостали, принял их ласкаве в свою оборону, a они ему на послушенство присягли . Так Радивил моц и пановане свое в руских князствах и замках предреченных  снадне  за короткий час розмножил и розширил, и писался таковым титулом: Радивил  Монтвиловичь Жомойтский  и Литовское земли дЂдичный пан, перший великий князь руский новгородский.

Мєнти й досі бояться Батька Махна!



«29 квітня 2011 року, чернігівські міліціонери, бійці внутрішніх військ та представники районної влади вшанували у Гоголівському сквері, що у Ніжині, міліціонерів, які загинули 90 років назад від рук махновських бандформувань» — так повідомили офіційні видання.

Насправді ж очільник обласної міліції Олександр Михайлик, перший заступник міністра МВС Леонід Зима, керівник УМВС у Чернігівській області Олександр Михайлик, міський голова Михайло Приходько, голова Ніжинської РДА Володимир Другаков та інші «служиві люди» вшанували загиблих ніжинських міліціонерів та червоноармійців-росіян із продзагону. На мітингу виступав депутат Ніжинської міської ради Анатолій Походня, дід якого залишився живим після того бою.

У свій час публіцист Віктор Рог написав: «Сьогодні на чорних «Мерседесах» їздять ті, батьки яких їздили на чорних «Волгах».

Тож правду про ті події ми й пропонуємо Вам, шановні читачі.

Ответ большевику Дыбенко

Большевику не веря, 
Кричали все в одно: 
«Не ври, как сивый мерин, 
Мы все идём к Махно!»

Поезія Нестора Махно

За радянську владу без комуністів

Напередодні у журналі «Моменти» (додатку до офіційної газети МВС України «Іменем Закону») з’явилася стаття журналіста Олександра Іващенка «Поле міліцейської слави», яка розповідає про той давній бій.

«Тієї пам’ятної весни 1921 року плани угруповання махновців, які рвалися до Чернігівської губернії, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади. Їхньою основною метою було захоплення Ніжина, а разом із ним — розташованих там армійських складів, у яких зберігалося чимало зброї та боєприпасів.

Захоплення ніжинського арсеналу, — пише Олександр Іващенко, — потопило б у вогні і в хаосі всю Чернігівську губернію. Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?»

Сучасні міліціонери досі вважають легендарних махновців ідейними ворогами

1 березня 1921 року зусиллями більшовицької влади на Чернігівщині розпочався «продовольчий місяць» — продовження політики продрозкладки, системи заготівель сільськогосподарських продуктів, введеної рішеннями Раднаркому.

Ця система зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті та господарські потреби) хліба та інших продуктів. Тож і не дивно, що на початку 1921 року до Нестора Махна прибула делегація селян від декількох повітів із проханням «відвідати» їхні краї.

«У квітні 1921 року загону Феодосія Щуся, що налічував 500-600 шабель і 90-100 тачанок, — пише чернігівський історик Євген Населевець у журналі «Сіверянський літопис», — вдалося пробитися на Чернігівщину. За підрахунком місцевих селян, його кількість збільшилася до 1000 осіб. Багато бійців було вдягнуто у червоноармійську форму, що вводило в оману супротивника.

Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де нищилися установи радянської влади, комуністи, комнезамівці. Мало не в кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів із резолюціями про повну підтримку їхніх дій.

Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК. Губернською військовою нарадою був розроблений план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з’єднання загону Щуся із загоном отамана Галаки, що діяв на Городнянщині.

Махновці. У безкозирці — Щусь

Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Точоному виступити із загоном міліції на с. Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки.

У Ніжині був сформований загін у складі близько 150 осіб: з ніжинської повітової міліції — 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців — вихідців з Росії. Очолив його начальник повітової міліції Н. Точоний. Усі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети. 

29 квітня о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до Дорогинки, але там на них чекав «сюрприз»: напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради.

Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.

Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ.

Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише два бійці. Тіла загиблих були поховані у братській могилі в Гоголівському парку м.Ніжина».

Пізніше один із червоноармійців, який побував у полоні у махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках спереду було написано «Не уйдёшь», а ззаду — «Не догонишь». Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, відпускали, попередньо їх роззброївши, роздягнувши і забравши гроші.

Празник у Легедзиному. 90 років бою черкаських селян проти комуни

Віктор Ємельянов, завідувач історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, на основі архівних документів відобразив деталі того бою.

Він наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного замість організації оборони першого охопила паніка, він пришпорив свого коня і на очах усього загону втік з поля бою, а за ним помчали 4 кінні міліціонери.

Як свідчать архіви, у своїх спогадах Точоний змальовує зовсім по-іншому хід бою, показуючи в першу чергу свій героїзм, а всіх загиблих називає боягузами.

Махновський загін Щуся. Спробуйте знайти командира

Віктор Ємельянов зазначив:

«Я нічому не дивуюсь у цій державі й обурений сьогоднішніми заходами стосовно загиблих під Дорогинкою. А особливо дурістю тих людей, які всупереч історичній правді зробили новий напис на пам’ятнику загиблим міліціонерам: «Хай не згасає слава ніжинських міліціонерів, які ціною свого життя захистили Ніжин у бою під Дорогинкою 29 квітня 1921 року». Для порівняння, старий напис звучав так: «Вічна пам’ять працівникам ніжинської міліції, які віддали життя за радянську владу».

Безумовно, вшановувати загиблих потрібно, а особливо загиблих у братовбивчій війні. Але для чого творити нові міфи? Кому вигідно відновлювати комуністичну міфологію? Чи не робиться це для того, щоб просто відволікати увагу народу від існуючих проблем, які чекають свого розв’язання?

Політичний «бандитизм»

Дуже шкода, що автор вбачає у діях махновців тільки дії, що підпадають під статтю Кримінального кодексу «Бандитизм».

З метою аргументації цього він наводить факти, згідно з якими махновці на винокурному заводі у с. Дубов’язівка розстріляли 16 міліціонерів, у Парафіївці пограбували пошту, у с. Лосинівка «бандитами були вбиті член виконкому, комнезам і троє міліціонерів».

Автор особливо наполягає на тому, що махновці постійно вчиняли масові розстріли міліціонерів. У цьому він тотожний офіційним зведенням комуністичних органів того часу.

Махновці, холодноярівці та інші повстанці 1920-их (ФОТО)

Продовження масових реквізицій більшовиків, які спочатку виправдовували умовами військового часу, після ліквідації зовнішнього фронту викликало масові селянські повстання. В офіційних зведеннях вони отримали назву «політичного або куркульського бандитизму».

9 лютого 1921 року тодішній головнокомандувач усіх збройних сил Російської республіки Л. Камєнєв у доповіді В. Лєніну про стан боротьбі з бандитизмом констатував «…Банда Махна користується повною підтримкою та співчуттям місцевого населення, яке її забезпечувало і комплектувало».

Безкозирка у Щуся збереглася з часів його служби на броненосці «Йоанн Златоуст»

«Аналізуючи доповідь російського головнокомандувача, — вважає доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Іван Білас, — ставимо логічне запитання: що ж це були за «банди» на території України, котрі повністю підтримувалися місцевим населенням та комплектуванням за його ж рахунок, «банди», що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?

Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу українського народу не інакше як «бандитизмом», видаючи себе за «миротворців та носіїв щастя», маючи на меті зберегти «єдину та недєліму Росію».

Хотілося б також нагадати, що в ті часи йшла громадянська війна, більшовицька влада прийшла в Україну на багнетах червоноармійських штиків, подолавши законний уряд УНР. А ще на території України існували й інші «влади», зокрема махновська, яка виступала «за радянську владу без комуністів».

Лівобережні повстанці Київщини і Чернігівщини. Їх порівнювали з Махном

Більшовики розгорнули широкі репресії проти своїх політичних супротивників, зокрема членів махновської Революційної повстанської армії України, згадаймо віроломне знищення їхніх загонів у Криму військами Червоної армії після спільної перемоги над Врангелем.

У Чернігівській губернії до 1922 року існували концентраційні табори примусових робіт, у кожному з яких перебувало, як мінімум 600 осіб. Потрапляли туди люди за «співпрацю з повстанцями, агітацію проти радянської влади, організації мітингів із закликами «непідкорення владі».

Мірою покарання у таких випадках у кращому разі було ув’язнення до концтабору або штраф у розмірі до 10000 карбованців (для порівняння: пуд хліба тоді коштував у середньому 300 карбованців).

Нові (старі) герої

Міліціонери представляли озброєний орган радянської влади, частину його репресивного апарату.

«Поширення в Україні селянських повстань, — пише Іван Білас, — та збройний спротив військових формувань перших же років насильницького впровадження радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому буттю більшовицької державності в Україні, обумовили створення при РНУ УСРР постійної наради по боротьбі з національно-визвольним рухом».

Встановлення пам’ятника та публікацію статті журналіст журналу «Моменти» аргументує тим, що «втрачаючи пам’ять про героїв, таких, як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині — коли так гостро стоїть виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів у дусі патріотизму».

Анархісти-махновці — теж патріоти рідного краю

Зрозуміло, про який патріотизм йдеться. Адже у загоні Точоного більшу частину складали 90 червоноармійців продовольчої роти, вихідці з Росії, тобто ті, хто безпосередньо грабував зерно у селян.

Звичайно, частина загиблих були й уродженці Ніжинщини, які, я впевнений, бажали перемоги соціалізму і боролися за права народу. За це ж саме боролися й махновці, їхня мета — запровадження такої форми суспільного устрою, при якому буде встановлено самостійний творчий рух звільнених мас, більшовики ж бажали встановлення соціалістичної держави.

Ще не вмерла анархія. За що боровся Нестор Махно

Отже, на полі під Дорогинкою у смертельному двобої зійшлися носії двох ідеологій — комуністичної та анархічної. І цілком логічно було б встановити пам’ятник Примиренню, який вшановував не тільки загиблих міліціонерів, а й загиблих повстанців.

Виникає запитання: кого наступного буде вшановано після цього? Можна встановити, наприклад, пам’ятник «професійному чекісту» Івану Біксону, керівнику чернігівського ЧК, або навіть Єжову. Вони ж бо долучилися до розгрому бандитизму!

Про закінчення рейду анархістів можна знову ж таки прочитати в праці Населевця:

«1 травня Щусь повів наступ з Козар на Носівку, але під натиском більшовицьких загонів, підтриманих бронепоїздом, змушений був відступити. 3 травня відбувся бій з частинами 546 полку під с.Лихачевим на межі Козелецького повіту, де повстанці зазнали значних втрат.

На початку травня виснажені безперервними боями махновці рушили на Полтавщину для підтримки місцевого повстання, де невдовзі в одному з боїв Феодосій Щусь загинув».

Безумовно, вшановувувати жертв громадянської війни потрібно. Але для чого творити нові міфи? Чи не логічніше було б встановити пам’ятний знак ВСІМ загиблим у тому братовбивчому бою.

Зразки «зібрання» до купи різноманітних шматків історичної пам’яті в історії відомі. У 1959 році в Іспанії, генерал Франко відкрив величний меморіальний комплекс Долина полеглих — неподалік старовинного королівського замку Ескоріал.

Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам’ятнику був: «Полеглим за Бога та Іспанію», що ніби «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, після громадянської війни.

У США після закінчення громадянської війни, спромоглися встановити монументи, які би вшановували солдат Півдня і Півночі. Ці дії дозволили знов спаяти американську націю воєдино: на півночі демонстративно встановлювалися пам’ятники солдатам Півдня, на Півдні — мешканцям півночі.

Показовий наступний приклад. Під час Громадянської війни штат Кентуккі розколовся: 90 тис. кентукців стали солдатами армії Півночі, 35 тис. — армії Півдня. Проте нині в штаті височіють 72 пам’ятники солдатам Конфедерації (Півдні) і лише два — солдатам армії Союзу (Півночі).

Олександр ЯСЕНЧУК, Микола НАУМЕНКО, спеціально для Історичної Правди

Олександр Ясенчук
Журналіст, краєзнавець, громадський активіст (Чернігів)

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/07/15/45844/

Відео: Вітя Янукович (мл) йде додому бухий:)

 

 

 

— Він сказав: «Ах какая девушка, мне б такую! Идём с нами, ты не представляешь, какое будущее тебя ждёт!», — розповіла дівчина по телефону.

http://www.youtube.com/watch?v=JyZ_iNTIprM&feature=player_embedded

 

Звідки повертався Янукович у такому вигляді — ми не беремося судити. За розкладом Верховної Ради, у вівторок депутати включно з президентським сином мали працювати «в комітетах і фракціях».

http://tabloid.pravda.com.ua/scandal/4e1d915f7dad7/

 

Як «Лівела» заробила ще 3 млрд…


Цифри вражають. Хоча, за інформацією автора, вони не остаточні – ті, хто організовував та покривав діяльність «Лівели», заробили значно більше.

Нагадаємо, ДП «Лівела» в 2010 році активно ввозила в Україну пальне і не платила жодних податків, бо мала дозвільне рішення суду та міцний дах у владі. «Завдяки» її діяльності в державному бюджеті утворилася чимала дірка, яку латали за рахунок «соціалки» та закручування гайок малому та середньому бізнесу. Ще один мінус: періодична активізація в паливному секторі компаній типу «Лівела» заважає формуванню повноцінного ринку. В результаті маємо, що маємо: більшість вітчизняних НПЗ стоять, бензин неякісний, з кінцевого споживача деруть три шкури, натомість господарі «Лівели» кладуть в кишені мільярди.

Про цих господарів та їх оборудки й піде мова. Автор розжився митними деклараціями, які демонструють: чиновники підрахували не всі збитки, завдані бюджету «Лівелою». Адже схеми були не такі вже й прості. Ось – приклад однієї з найбільш цинічних.

Український бензин «Лівела» завозила з Тортоли

Восени минулого року ДП «Лівела» завезла в Україну з Азербайджану нафти більше ніж на 1 млрд. грн. Звісно, без сплати будь-яких податків, що дозволило зекономити майже чверть мільярда грн. Цілком ясно, хто виграв від операції — Ігор Коломойський. Адже дешева нафта пішла на Кременчуцький нафтопереробний завод «Укртатнафти», який контролюється менеджментом Коломойського. Продала сиру нафту «Лівелі» азербайджанська фірма «АІОС». До активізації «Лівели» її єдиним та постійним клієнтом в Україні був ТОВ «Дайлінг» — оператор Кременчуцького НПЗ з постачання азербайджанської нафти. Але в той період, коли на сцену вийшла «Лівела», «Дайлінг» припинив закупляти нафту. А навіщо це робити «Дайлінгу», якщо завдяки «Лівелі» можна значно зекономити? Адже приховані податки – прибутки у власну кишеню. В такий спосіб, Ігор Коломойський — завдяки «Лівелі» — зробив свій «маленький» нафтопереробний бізнес рентабельнішим і потіснив конкурентів, які не мали доступу до дешевої нафти.


Але на цьому ланцюжок «оптимізації оподаткування» не завершився. Кременчуцький НПЗ переробив вигідну нафту у вигідний за собівартістю бензин А-95. Наступний логічний етап — продати пальне українцям й отримати прибуток. Але цього «Укртатнафті» здалося мало. Стало шкода грошей на податки, адже, якщо реалізовувати український бензин українцям — доводиться платити акцизний збір. А от якщо його продати закордон, то сплачувати «акциз» не потрібно. Тільки кому закордоном потрібен український бензин? Виявилося потрібен. Маленькій офшорній компанії під назвою Rossyn Investing, що на острові Тортола.

Щоправда на Тортолі відсутня така кількість транспорту, аби «освоїти» весь цей бензин. Втім, це не так важливо, бо ні краплі українського пального так і не потрапило на острів. Офшорна компанія придбала лише для того, щоб знову продати. Продати в Україну! Через «Лівелу»!

Тобто бензин потрапив українському споживачу, але без сплати будь-яких податків до державної скарбниці. Крім цього «Укртатнафта» отримала можливість вимагати від держави відшкодування ПДВ. Всі ці хитрощі принесли чималі прибутки авторам «проекту».

Нажаль, загальну суму оборудки назвати неможливо – відсутня інформація щодо повного об’єм українського пального, який завозився з острова Тортола. Але автор має чимало документів, які свідчать про десятки подібних операцій. Десятки!

Черговий приклад. 2 листопада 2010 року ЗАТ «Укртатнафта» відправила Rossyn Investing 26 тисяч тон бензину А-95 на 156 млн. грн. За кілька днів — 13 листопада — ця сама партія з Rossyn Investing повернулися назад в Україну. Звісно, через «Лівелу».

Подібні операції податківці називають «штучними». Підтвердження «штучності» конкретно цієї: проданий з України на Тортолу бензин А-95, що його потім придбала «Лівела», мав невелику різницю в ціні. Чому? Бо нікуди те пальне не їздило і не плавало – схему прокрутили виключно на папері. Причому з єдиною метою – уникнення оподаткування.


Повторюю: в листопаді минулого року подібні операції здійснювали регулярно. Або самостійно, або за домовленістю з іншим підприємством, «Лівела завозила в Україну весь необхідний об’єм імпортного палива. Плюс — почала імпортувати бензин і вітчизняного виробництва.

Кому пішли мільярди «Лівели»?

Вже згаданому Ігорю Коломойському приписують фразу: «Я не плачу податки і не повертаю боргів». Можливо, вголос він нічого подібного ніколи не вимовляв, але діє часто-густо саме за цією логікою. Зокрема – у випадку з «Лівелою», співробітництво з якою було для нього вельми вигідним. Суцільні вигоди приносила компанія і своєму фактичному «ідейному натхненнику» депутату ПР Володимиру Зубику. Звісно, сам він категорично заперечує свою причетність до ДП «Лівела». Але «клубок» засновників материнської компанії свідчить протилежне – тут близькі родичі Зубика пліч о пліч з його менеджерами.

Зрозуміло, що на Зубику і Коломойському перелік тих, хто заробив на схемах «Лівели» не завершується. Ці двоє не змогли б самостійно тягнути схему, що рве бюджет, як «бобік тряпку». Вважається, що до діяльності компанії мав відношення впливовий урядовець Андрій Клюєв. Наскільки це відповідає дійсності? Наполягати на стовідсотковій правдивості інформації ми не станемо – так говорили в кулуарах. Втім, фактамии, які б однозначно заперечували подібне, ми не володіємо. До того ж, пару років тому, Зубік розповідав журналістам: Клюєв є його найбільшим другом і партнером.

Якщо припустити правдивість даного припущення, виникає логічне питання: куди дивився міністр палива та енергетики Юрій Бойко? Можливо, відповідь проста: від початку, від часу формування уряду Азарова, ринок пального був «розписаний» не на нього — на батьків «Лівели». Тобто, Юрій Анатолійович просто був не « в темі». Вочевидь, бурові вишки цікавили його більше… Кожному своє…

Нагадаємо, дорога до діяльності «Лівели» відкрилася потому, як влітку минулого року Держмитслужба (за згодою уряду) відкликала свій позов, що мав на меті заборону роботи компанії. Ну, а зелене світло (за інформацією автора ) загорілося, коли її батьки-опікуни

Прийняли на себе певні зобов’язання з відносно фінансування місцевих виборів. За рахунок прибутків «Лівели, зрозуміло.

Але вибори закінчилися, а апетит «Лівели» лише збільшувався. В останній місяць своєї діяльності — в листопаді минулого року — «Лівела» мала найбільший навар. Потому – швидко ліквідувалася. Однак, автори оборудки з паливного ринку не зникли. Уже весною 2011-го Володимир Зубик засвітився в новій скандальній історії. Інша близька йому фірма — «Інтергал», «видоїла» бюджет черговою махінацією з пальним.

Читаємо сайт «Наші гроші» : «У березні «Нафтогаз» (сфера впливу Юрія Бойко) звернувся у Мінекономіки (керівник – Андрій Клюєв) за погодженням закупівлі «у одного учасника» послуг з переробки нафти «з метою збільшення частки нафтопродуктів вітчизняного виробництва на ринку енергоносіїв України та з метою забезпечення стабільного функціонування ринку енергоносіїв».

Зрозуміло, благу мету – на кшталт «здешевлення бензину для українців» — урядовці не переслідували. Уряд закупив 1 млн. тон нафти через двох посередників. «На виході» отримали бензин дорожчий, аніж на ринку. Натомість збагатилися «прокладки» — панамська «Solid Corporation S.A.» і українське ТОВ «Фірма «Інтергал». Фактичний власник останньої – знайомий нам пан Зубик.

Як бачимо, ринок пального годує одних і тих самих осіб. Байдуже, що «Лівела» ліквідована. Король помер, хай живе новий король!

П.С. Поза тим, дірки в бюджеті, утворені в наслідок діяльності «Лівели» та їй подібних, треба якось «затикати». На минулому тижні ВР погодила підвищення пенсійного віку…

П.П.С. Що особливо образливо в історії «Лівели»: на ціну бензину для кінцевого споживача, «оптимізація податків» ніколи не впливала. Адже якщо батьки-опікуни «Лівели» загрібали мільярди, реалізатори раділи знижкам-об’їдкам, то споживачам залишались самі сльози. А варто було світовим цінам на нафту поповзти вверх, ніщо не стримало шалений ріст цін на бензин. Урядовцям добре відомо, що робити з мегарентабельністю, а от наситити ринок недорогим і якісним паливом, у них не вистачає ні таланту, ні амбіцій, ні бажання.